Одначе душа не хотіла в усе чуте вірити. Дуже вже це моторошно і в той же час дуже вже це просто, занадто просто. Так, як б’ють телят на конвейєрі… Кадри колись баченого на полтавській модерній «Укрім’ясохладобойні», як там б’ють бичків і корів, находили на цю канву точно… Ах, занадто вже це просто, образливо просто, до цинізму автоматизовано!
Ще Андрій взнав від Копаєва, що знаменитий Курпас, садист і деспот, зовсім не застрелився, лише знятий з посади, але… після невеликої комедії в «покарання» дістав підвищення — його призначено начальником групи концтаборів у системі Дальлагу, куди він і виїхав. Слідчі всі пішли вгору — сержанти поробилися майорами, майори дістали ромби і т. д. Одного тільки його — Копаєва — принесено в жертву. Олексій Копаєв опинився в ролі Олексія Поповича, вкиненого в море, щоб заспокоїти безодню народного понурого гніву. «Пролетарське правосуддя» знає, що робить. Корабель плив собі далі — корабель свавілля й опричнини, отака от «соціалістична галера» — «московська каторга».
А Курпас, бач, зовсім не застрелився. Значить… Значить, всю групу залізничників, т. зв. «групу Малія», спіткала трагічна доля.
Скоро Копаєва забрали, і Андрій лишився сам. На розставанні Копаєв був такий розгублений, що не міг нічого до пуття сказати, лише просив Андрія, заклинаючи пам’яттю його матері, зробити для нього одну послугу… Він просив передати привіт дружині й діткам… Його дружині й діткам… Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але він уперто просив передати привіт дружині й діткам… Безтямний, розгублений, він просив побілілими губами… Передати привіт… і сказати… що він колись… колись, може, вернеться… І заплакав.
Андрій пообіцяв.
Копаєва вже не повернули до камери.
Андрій лишився сам. Як не стало Копаєва, Андрієві чомусь стало страшно. Страшно й безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди ведуть ось ці двері. Ні, коли знаєш, що вже немає інших дверей взагалі на цій «м’ясохладобойні», лише оці одні, про які вже ніхто в світі не знає й не взнає, як і куди з них вийшов той, хто був сам… Жахлива самота, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла б мати свідка…
Андрій все ходив і ходив по камері — тинявся взад та вперед. Потім зупинявся й довго дивився в одну невідому точку.
З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступне, однаково, чи вони були заплющені, чи розплющені… Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці…
Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили… Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу… Знову фотографували… Але вже тут, в цій тюрмі. Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа… Чи передати якесь прохання…
Ні, Андрій не хотів нікому писати листа. І не хотів нікому передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист до мадері, Сергєєва й Нечаєву і… Ні, він не хотів вже нікому писати листа. Та й кому?… Та й хто ж його пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що те ніколи не може бути виконане. Але попросити, щоб, бодай, одвести душу, і думати потім, і надіятись потім, що хтось те прохання все – таки виконає. Уявляти (наперекір всьому уявляти!), як от той хтось вечором на смерканні сторожко – сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на пальці й тихенько стукає в закриту віконницю… І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як тінь… Утікає… Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але ж вона могла би й бути… Вона могла б бути… Адже ж вона була…
Та біля нього нікого такого немає, кому б можна звіритися… Хай би він завіз те доручення, щоб передати хоч отим карлуватим ялинкам біля полярного кола, але щоб завіз звідси… І щоб передав…
Про братів це було ніякого підтвердження. І не буде вже… не буде… Значить… Значить, Копаєв скриводушив! Нема… І не буде…
Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку чашу за них випив!..
Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова й нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасає, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати.
Коли він глянув у люстро в голярні, куди його повели одного даю голити й де було справжнє люстро, він не впізнав себе. На нього дивилась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит. А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа людина мала темну шкіру, що обтягала кості скивиць і щелепів, і мала на щоках хоробливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб вій бачив свою загибіль.