— Професоре… Розкажіть що – небудь… Ваша ж черга! Літературну годину!
Руденка підтримали інші.
— З Мопассана… З Стендаля… Ні, «Три мушкетери! «Король Лір»!..
Руденко благав, мов хлопчисько, пропонував навіть і свою завтрашню пайку хліба за труд. Приходько згодився й без пайки. Літературні «години» у них, бач, відбуваються! дуже часто, а на них розповідаються з пам’яті найкращі перлини світової літератури. Оповідачами були найбільше начитані й найпам’ятливіші в’язні. До таких належали — Приходько, Зарудний, інженер Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був своєрідною літературною хрестоматією, а то й енциклопедією. Особливо Приходько, наділений чудесним даром — феноменальною пам’яттю та високими здібностями оповідача. Перші три теж були ніби добрими, але черга сьогодні була Приходькова.
Для Андрія такий спосіб розваги не був новиною, бо не був він взагалі новиною в совєтських тюрмах, де не давали книг і газет і взагалі суворо забороняли будь – що читати і де люди насичували духовний голод «з памяті». Новиною був лише той високий «клас», який мав тут місце. Це ж розважалися високорозвинені, інтелектуально багатющі, хоч і голопузі, люди.
Приходько всівся посеред камери і, на безмежну втіху Руденкові, почав своє оповідання. Він переповідав «Мадам Боварі» Густава Флобера. Висока культура й точність переказу вразила Андрія. Від добре пам’ятав цей роман і міг це ствердити.
А Руденко, напевно, не читав цієї книги і, може, тому весь обернувся в слух, хвилювався й вже переживав, як зовсім маленький школяр, якому розповідають чарівну казку. Жаднющий селюк Руденко. Аж смішно на нього дивитися! Який він голодний! Він страшенно голодний на слово мистецьке, на книгу, на літературу, якої він не читав, але страшенно хоче читати, бачити, все спізнати, доки ще живий. Очі йому світяться й він, напевно, забув, що це він сидить у тюрмі.
А Приходько помалу заполонив усіх і повів за собою.
Скоро Андрій пристав і не слухав, унаслідок тяжкої перевтоми. Ні, не мадам Боварі може сьогодні полонити Андрієву душу — її можуть полонити лише спокій і самотність, та цього саме й бракувало.
Для Андрія трохи було забагато вражінь на один день. Голова йому гуділа, а в очі ніби хто понасипав гарячого приску, вони були перевтомлені до краю, і в той же час сон утікав від них. Десь було перейдено ту межу, на якій був поворот у блаженний, рятівничий сон, тепер душа, мовби збившись з дороги, блукала на манівцях безсоння, в гарячковім маячінні. Він все вмощував то правий, то лівий лікоть на вікові параші і клав на руку розпечену, порожню, бездумну свою голову, намагаючись якось так її пристроїте, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб їй не було мулько на тих плечах, щоб якось забутися, але забутися не міг, як не міг і позбутися досадного вражіння, що тій голові мулько на в’язах. Він наслухався оповідань і «перських мелодій», трагічних натяків, недомовлених слів і таємничих, замаскованих зітхань, прямих скарг і замаскованого в зухвалість розпачу, надивився на Ягельського і тепер, під монотонний плин історії мадам Боварі, думав:
Якщо вони, ці безобидні обивателі, ось ці старенькі й здебільша зовсім ні в чому не винні люди п’ють таку гірку чашу й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чекає його — втікача з каторги бачив, що перед ним тяжкий шлях. Завтра прийде день і проб’є його година… Він уже вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції — це обернути людину в ганчірку, тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею… А тоді вже викинути її на фізичний смітник. Так ніби виходить з усього, що він чув і чого не чув, а вичитав з очей усіх цих людей.
Оповідач бубонів і бубонів, переповідаючи незрівнянного Флобера, а люди (здебільша люди з вищою освітою, що по кілька разів читали цей твір!) слухали з феноменальним інтересом, із зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радостями й болями якихось далеких – далеких, вигаданих людей, радостями й болями якоїсь, сотвореної Флобером, мадам Боварі. Руденко аж мінився на обличчі, а коли хтось кашляв або шерехтів, тим перешкоджаючи оповідати й слухати, Руденко метав на нього смертоносні блискавки з очей. З не меншим інтересом слухав і доктор Литвинов, а коли Приходько робив павзу або губив нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, підказував забуті подробиці і потім далі слухав з тим самим інтересом. Був захоплений навіть троглодит Краснояружський, хоч і справляв вражіння виключно товстошкірої людини. Ці люди хотять утекти з тюрми! Утекти від сьогоднішнього й від завтрашнього дня до лагідної, до прекрасної, до далекої мадам Боварі, в інший світ, в інше царство — в царство чаклуна й характерника, великого митця й естета Густава Флобера.