Сад Гетсиманський

�ієві цей богохульний вигук видався божественною музикою. Ні, Бог сотворив цих безпритульних таки не даром. Він відчув, як всі юрбища, все місто, весь світ ахнув: — «Ч о р н и й  в о р о н»! Ага! Проклята таємниця перестала існувати! І водночас Андрій відчув, як юрби харківських обивателів кинулися, опановані містичним жахом, врозтіч, геть від «ЦЕРАБКООПУ». Вони не могли не кинутися. Вони мусіли кинутися. Після того крику та тупотняви настала мертва тиша, і в тій тиші їх перевантажували з машини в машину, з одного поламаного «ЦЕРАБКООПУ» в такий самий інший, цілий. Підвели його щільно дверцятами до дверцят і перевантажують. А так як вони все-таки не могли підігнати машину до машини дуже щільно — заважають cхідці, та й одна машина стоїть бокаса, — то зблизька видно, що саме вони перевантажують. Коли Андрій із своїми товаришами переходив з похилої площі на пряму і переступав смугу осяяного сонцем повітря, він бачив гроно мерехтливих дитячих очей збоку, за міліцейськими уніформами. Вони дивилися, поширені нелюдською цікавістю, а голоси тихо робили зауваги. — О! Троцькіст!. — сказав котрийсь на Андрієву адресу. — О! А це махновець, якийсь... Охріменко не витримав і засміявся, бо ця влучна заувага була зроблена саме на його адресу. — Вгадав, сукин кот! На той сміх дитячий голос зарепетував тріумфально: — Сміється!! Так, ніби докладав цілому світові. І засміявся сам дзвінко, а тоді, видно вхоплений чи штовхнутий міліціонером, залементував люто: — Куди хапаєш, лахудра лягава!? Гад! «ЦЕРАБКООП» який видумав!.. Дитячий сміх перекинувся десь далі й покотився по юрбищах. Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То десь розбігаються панічно люди. Бояться, щоб не потрапити до «ЦЕРАБКООПУ». Нарешті перевантажились і поїхали. Машина з маркою «ЦЕРАБКООП» пішла, лишивши по собі переляк у здивованих обивателів, Вони бачили!.. Та тільки що з того. Вони бачили, але вони мовчатимуть, боятимуться розповісти навіть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть з острахом, чи не йдуть уже по них, як по людей, що підгледіли «державну таємницю». Ачей їх уже десь позаписувано. Боятимуться самі себе й сусідів, щоб не проговоритися, щоб хто не доніс. І багато харківських обивателів через цю вуличну пригоду довго будуть позбавлені сну й спокою, пройняті жахом вже не за тих, що були там, в «ЦЕРАБКООПІ», а за себе самих. Ану як почнеться кампанія виловлювання тих, хто був свідком вуличної катастрофи такого то дня на такій то площі, — і будуть саджати їх до тюрми, як окремий гатунок «ворогів народу». Ні, цей «Чорний ворон» страшніший і славніший за всі попередні. Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського «ЦЕРАБКООПУ» буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозрюватимуть замаскованого, засекреченого «Чорного ворона». От, брат, епоха! І от, брат, який той «Чорний ворон”! «Чорний ворон, чорний ворон, Що ж ти в’єшся наді мною?!» Ця моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівці та все думатимуть не про якихось там «сім повішених» Л. Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину «ЦЕРАБКООП» та про її ще не повішений вантаж. Чорний ворон, чорний ворон... «Чорний ворон» під маркою «ЦЕРАБКООПУ» зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. Тут уже не було юрби вільних роззяв, бо це царство неподільного панування «органів революційної законності» Одначе безпритульники й тут були. Саме проходила колона так званих «неповнолітніх правопорушників», повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але не на стільки щільно, як там, на площі, бо тут не було чужих, тут були всі «свої». Неповнолітні обступили машину, й ніхто їх не проганяв. «Вихователі», правда, покрикували на свою юну гвардію, але їх ніхто не боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх «опікунів» і товпилися двома шпалерами, мовби це вони приймали вантаж. Вони дивилися на зарослих, неголених «політичних» з надзвичайною цікавістю, і... з ворожістю. Так-так, з ворожістю. Це ж «вороги народу». А їх всіх навчили, що біда вся у світі, що жити так погано, що і в тюрмі вони сидять саме через отих страшних «ворогів народу», різних троцькістів, бухарінців, петлюрівців, фашистів тощо, тощо. Хлоп’ята дивилися з-під лоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них ці легендарні «вороги народу» та й почнуть душити. Але «вороги» не кидалися, а зникали по одному в залізній брамці. Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного. — Це троцькіст... — Бухарінець... —                                   Фашист… Постать Охріменка викликала певний пієтет. — О, гад, гля!.. Оце, видно, дядя!.. Ого-го! В уяві спостерігачів Охріменко не підходив під жодну відому їм категорію. Дуже вже він їм заімпонував своїм виглядом. — Це Кармалюк! Накажи мене бог! — нарешті вирішив котрийсь. І, напевно, кожен з них хотів би бути таким страшним велетнем. — Дядя! — смикнув котрийсь Андрія за полу. — Ти шпійон? Андрій посміхнувся й машинально погладив кирпате хлоп’я по голові і то так несподівано, що той не встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку: — Ні, козаче, не шпійон. Увіходячи в браму, озирнувся — хлоп’я не могло прийти до пам’яті: подумати тільки — такий страшнючий фашист не тільки не звернув йому в’язів, а приголубив та ще й так сумно відповів, як приятель до приятеля. З тим розгубленим поглядом у віччю Андрій зник за брамою слідом за всіма, поніс його до тюремної канцелярії. Їх обігнав якийсь в’юнкий шелихвіст в уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при пістолі й з паперами в руці — він виліз із кабінки машини, супроводивши її, як виявляється. Рудий, чисто виголений, з білим ковнірцем, блискучий весь, він пішов за перегородку до чергового, що сидів за столом, а в’язні стовпилися по цей бік перегородки. — П р и й м а й  л ю д і ш е к!.. Л ю д і ш е к  п р и в і з!.. — вимахував шелихвіст паперами весело. Так, ніби здавав худобу чи крам. Цю формулу Андрій чув уперше, і йому неприємно різнула вона вухо. Він знав добре історію «государства російського» і знав добре, хто й коли називав людей «людішками». Це формула часів Івана Грозного з його опричниною. Бач! Володарі йдуть в історію! Змикають порваний її ланцюг. Цим словом «людішкі» змикається дві епохи. І робиться це свідомо, бравурно, цинічно. Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срібного портсигара, перечислив «людішек», як овець, перевірив за списком і здав. Ця процедура тривала коротко. Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому мулько під понурими поглядами «людішек» і що він квапиться від тих поглядів швидше зникнути. Поробивши всі формальності, черговий викликав тюремну варту й їх забрано з канцелярії й десь поведено.   «Х т о  н е  б у в — т о й  б у д е,  х т о  б у в,  т о й  н е  з а б у д е». Це Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх ведено різними закамарками та переходами. І ще прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як-от: «Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!..» Або старе, збите, але тут чомусь свіже й вражаюче: «Чай Высоцкого, сахар Бродского, Россия Троцкого». Або — «Прощай, мама!». І т. п. Тих написів було всюди багато. І були вони різної давності й різного характеру — писані олівцями, видряпувані цвяхами, були й рудуваті. Ці написи, як і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї тюрми, були заяложені, вкриті плісенню, кіптявою. Цікавий об’єкт для історика й майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в які буде все це геть обернено... А буде ж обернено!! На якійсь чільній стіні, мимо якої вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очі пляма від двоголового орла, перекреслена видряпаною п’ятикутною зорею... Після того вони опинилися ще на якомусь подвір’ї, обставленому високими мурами. Поставивши по чотири, їх підвели до широкої, залізом обкованої брами. Тут вони зупинилися — брама була зачинена, бо подвір’я зайняте. (За брамою якийсь рух). І тут, власне, Андрій прочитав найцікавіший напис. Він був написаний дуже чітко над самою брамою, очевидно, зумисне, з відома адміністрації хоч і зроблений під «арештантський стиль». Кривими, широкими і незграбними літерами чимось чорним було написано: «Оставь надєжди, входящій сюда!» Без сумніву, це використано, як засіб психічного впливу. «Надєжди» було написано через ять. Чому «надєжди» через ять? Це було незрозуміле, як незрозумілим зразу було й те, чого цей напис на такому видному місці не стирають. Але то лиш на перший погляд було незрозумілим, в дійсності ж було все зрозумілим, як вирубування дерев і нищення найменших ознак зелені, навіть травки на тюремних подвір’ях, як заборона бити блощиць і чистити брудні, вкриті роздушеними комахами стіни, як та тертушка замість віконечка в «Чорному вороні» тощо. Андрій міг іти на парі, що той напис зроблено спеціально, для морального тиснення на людину. Але чому ж тоді він не зроблений золотими літерами? В ньому сказалася вся підла, лицемірна ця епоха на цій землі. Це зроблено так, як і все. З одного боку тюрма є, а з другого — її немає, а лише «трудовопоправна інституція», з одного боку каторга є, а з другого — її немає, а є лише поправні колонії, де людину, для її ж блага, «перековують» і т.д. Напис був тяжкий, він налягай на людську психіку. Одначе не було страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територію цій тюрми, раділи, либонь, бо відчували, що тут набагато легше й краще, ніж на тій проклятій Раднаркомівській. Принаймні таке відчуття мав Андрій. Уже сам факт, що їх оточували не єжовські уніформи, а чорні безобидні уніформи тюремної варти, щось та значив. Крім того, ця варта була абсолютно беззбройна й якась мирна. Крім того... Крім того, там он люди ходять! Ходять цілою юрбою! Гуляють! Ось... Під брамою була велика проріха (брама не діставала до землі на цілих ЗО сантиметрів), і в тій прорісі з’явилася велика черідка ніг, проходячи помалу. Всі в’язні завмерли, поблідли схвильовано, аже витягли голови — то були жіночі ноги! Жіночі ноги! Андрій відчув, як йому йокнуло серце. Він був охоплений загальним почуттям. То не було почуття самців, ні. То було більше, трагічне людське почуття. Почуття людей, які раптом уявили там, за брамою, своїх дружин, взятих «по дєлу мужа», матерів, сестер, наречених. Вони проходили довгою черідкою — ноги, жіночі ноги! В модних туфельках, в чобітках, в подертих черевиках, в ганчір’яних лаптях, босі... Там були стрункі дівочі ноги, з точеними литками, з божественними лініями, там були й здеформовані вже старістю й тяжкими життєвими шляхами ноги старших жінок — матерів і, може, навіть, бабусь... І жодного голосу там за брамою... Варта помітила, куди це так потяглися очима всі арештанти, й скомандувала: «Обернись!!» Всі обернулися, але ноги все йшли й ішли їм у віччю. Жіночі ноги. Група арештантів так простояла хвилин з десять, поки прогулянка закінчилась, і тоді брама перед ними відчинилась. У великім подвір’ї вже було порожньо. Жінки зникли, як камфора. Так, ніби їх і не було. Невідомі, незнані, загадкові жінки. Жінки-в’язні. Це почалася нова, відмінна фаза в їхньому арештантському житті, їх вели осяяним сонцем подвір’ям, порожнім і голим, як долоня, обставленим височенними грізними мурами тюремних блоків, обчеплених рядами залізних і дерев’яних щитів на вікнах, як ластів’ячими гніздами. Щити були фарбовані в чорний колір. Вражіння було грізне й таємниче. Блоки нагадували величезні, вогнетривкі скрині з рядами герметичне закритих шухляд, в одну з яких їх от ведуть поховати від цього сліпучого сонця й від світу взагалі. Але перш ніж їх поховати, їх повели до лазні, так як стій, з усіма їхніми лахами, клунками й торбиночками. З усіх в’язнів лише Андрій не мав ніяких лахів і ніяких взагалі речей, крім маленької торбиночки, в якій зберігалася недоїдена пайка й замайорена в тюремної адміністрації, там, на Раднаркомівській, алюмінієва ложка, — Андрій назло примудрився її не здати. Мандруючи до лазні, вони перейшли ще через кілька ізольованих подвір’їв. Вражіння було гнітюче — це була неприступна фортеця, держава в державі, царство молоха, — ця Холодногорська тюрма з безліччю розгалужень, тюремних блоків, якихось прибудівель. І на всьому лежала печать мовчання, засекреченості. Де-не-де шнирили люди — тюремна варта та тюремна обслуга з кримінальних злочинців, що користалися з привілеїв у всіх тюрмах та концтаборах СССР — з права довіри до себе, як «соціально близьких», а звідси — з права працювати на різних посадах та верховодити над політичними, як упривілейована каста, своєрідна арештантська аристократія. Вони бо не були «ворогами народу», а просто «правопорушниками». Ця аристократія порядкувала й в лазні, куди привели групу з Андрієм. В лазні, в окремім закамарку їм звеліли роздягтися догола й здати одежу та всі речі до «Геліоса» — до спеціального апарата парової дезинфекції. Потім вистригли їм усі місця машинками — це проробили двоє кримінальних, які не відзначалися особливою делікатністю, роблячи свою роботу під акомпанемент віртуозної лайки та терпких дотепів, особливо кепкуючи з Петровського, потішаючись над його гилою. Але зрештою всі ті жарти та дотепи були безобидні. Гірше могло статися з речами, про які всі були певні, що їх спіткає печальна доля, а саме: все, що було ліпшого, щезне після зворушливої опіки цих «теплих ребят». Саме миття — то була досить неприємна розвага. Лазня була ідеально брудна, з несамовитими протягами, темна й холодна, без гарячої води, зате колосальних розмірів, як полігон. Це була лазня така, яка й мусила тут бути — величезної пропускної спроможності, розрахована на велику кількість і на спеціальну функцію — мочити людей холодною водою, простуджувати їх, принижувати й поглиблювати моральну депресію. Цементова підлога була холодна й слизька, як підводне каміння, від харкотиння та плісняви. Перед тим як впустити хлопців, їм дали кожному в жменю якогось рідкого, смердючого мила, яке гидко було тримати в руках, а ним же треба було митися! Чомусь приходило на думку запитання: «з кого те мило роблене?» Було бридко. Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся підлога, лави й лоханки — великі дерев’яні зрізи, з яких митися, бо те мило, мабуть, не в силі була подолати ніяка вода, не в силі його розчинити. Замість душу, пускано воду з брандспойта. Це робив якийсь «рубаха парень» з кримінальних, виконуючи функцію «банщика» й потішаючись тим, що збивав струменем людей з ніг. Сяк-так хлопці побанились: розвезли на собі бруд, намокли в холодній воді й перемерзли люто. А надто перемерзли, чекаючи, коли ж їх нарешті з цієї лазні випустять. Товпилися коло дверей і несамовито цокотіли зубами. Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бідолашний Руденко, посинів, як печінка, й увесь вкрився «гусячою шкірою», нагадував того одчайдушного хлопчиська, що поліз до ставка купатися після того, як «Ілько в воду нас...», та й зарікся. Рясні болячки на людях понамокали, посиніли, почервоніли, почорніли. А їхні «опікуни» не квапилися, бо ще одежа була неготова. Нарешті їх випустили і хлопці відчули справжнє блаженство, потрапивши з такого рефрижератора до приміщення «Геліоса», де було жарко, як у пеклі. Від сухого повітря забивало дух. А надто забивало дух від смороду та чаду, від смалятини — вивантажувано з «Геліоса» їхню одежу. Боже ти мій! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всіма лахами! Яке то чудо, цей «Геліос»! Ні, він, безперечно, сумлінно виконує свою спеціальну роль тут. Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. Її викочувано на спеціальних вішалах з пекельного апарата, а решту витягувано гаками, ту, що позривалася з вішал і намокла внизу, і звалювано на купу. А вже з тієї купи в’язні вибирали її, копаючись, як археологи. Андрій ледве викопав з гарячої купи свою одежу й переконався, що вже йому, власне, нічого й одягати, — штани й сорочка розповзалися в руках! Лишилися самі рубці. І так у багатьох. Але люди не журилися, скалозубили, як скалозубив і черговий біля «Геліоса», потішаючи, що хоч фасон трохи й попсувався, зате вошей напевно всіх побито. Проте це була помилка — пізніше виявилося, що вошей не тільки не побито, а ще якимось чудом кількість їх збільшилася, вони з’явилися навіть там, де їх і не було. Та де пізніше! Вже зразу люди відчули, що прокляті створіння, розпарені й розіритовані, рятуючись від вогкості, повзали ошаліло по ганчір’ї, лоскочучи шкіру. І від того їх видавалося безліч. Але Аллах з ними. Лазняна екзекуція скінчилася для всіх — і для вошей, і для людей. Зрештою їх спіткала однакова доля й однаково для всіх ця пригода скінчилася щасливо: їх не поморили, тільки намочили. Потім «людішек» вишикували по чотири й повели знову через всі подвір’я кудись. Підходячи до якогось блоку, вони переходили вузький дощаний коридорчик чи завулок, — тут їм нагло скомандувано обернутися лицем до дощок і так стояти. Це був вузесенький прохід з двох дощаних стінок. Стінки були вибілені вапном, і в те вапно їм звеліли упертись лобами, ще й перевірили, чи ніхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго. Було вражіння, що з них хтось глузує. Але стояти було приємно — сонце пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний завулок сяйвом і теплом. В’язні висихали й відігрівалися після лазні. Ніби їх зумисно для цього поставлено. Виявилося, що не було начальства, а варта не знала, куди ж цих «людішек» вести після лазні. А може, дорога була зайнята. В’язні стояли й пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорі за щитками вікон глухо перегукувалися люди, подавали репліки, інформували вже камера камеру про новоприбулих. Вони там бачать! Вже порахували гостей, і чийсь голос ствердив безпомилково, що їх «двадцять чотири»! — Двадцять чотири гаврики! — І нікого знайомого! Це був «другий спецкорпус». Прийшло начальство і двадцять чотири «гаврики» щезли в його череві, перейшовши з сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2-го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в якійсь залі з скляним дахом, що нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балянсові машини. По боках тяглися галереї в чотири яруси. Вони піднялися по сходах на першу галерею, пройшли її кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з вовчками. Потім піднялися на другу, на третю. І аже на четверті перед ними відчинилися двері — й їхні мандри скінчилися. Вони прийшли. Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін. Келія на три особи, її називали «трійником», а цілий цей тюремний сектор називався — «трійники». В цій маленькій келії на три особи вони й розмістилися всі двадцять чотири. ІІІ Все-таки порівняно з РаднаркомІвською тут була свобода. Насамперед — можна ходити, стояти, танцювати, лежати і, якщо хочеш, — навіть битися головою об стіну — нікому до того не було ніякого діла, як не було й ніякого від того ефекту. Стіни тут були зроблені з достатку — роботи ще царської, могутні, розраховані на тисячоліття. В амбразурі вікна хлопці ради інтересу проміряли цю стіну — виходило 70 сантиметрів. І це ж на четвертому поверсі! А внизу?! Підлога асфальтова. Стеля дугою, півкругла. Двері ковані дебелим залізом. Ліжка (залізні) вгвинчені в стіни. Добра квартира. Ще цар-батюшка будував, спасибі йому! Ніяких матраців чи чогось подібного, звичайно, не було, як і ніяких меблів, крім незмінної смердючої «параші». Хлопцям від незвички було аж чудно. Подумати тільки! Можна стояти, ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не тюрма, а просто рай. З ліжок ніхто не хотів користатися, бо то було б несправедливо — чому це привілей для трьох! Через те всі розташувалися на підлозі, так, як звикли вже. Покотом. Так само, як і раніше, пороздягались і з радістю порозвішували лахміття на ліжках сушитись. Було так само тісно, як і на Раднаркомівській, бо хоч це й «трійник», але не більший за одиночку. Одначе було незрівняно зручніше тут і приємніше. А головне, здається, не було блощиць, а якщо й були, то зовсім мало, бо підлога асфальтова, а мури щільні й холодні. Вони тільки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях із собою, але тепер старанно нищили їх. Почався новий розділ їхньої епопеї — розділ «в трійнику». Найперше Андрій почав пробувати стіни, налагоджуючи тюремний телеграф. Він прекрасно знав тюремну «гґятихвістку» і тепер випробовував щиколотками мури, шукаючи контакту. На Раднаркомівській він не міг пустити в діло ці свої знання, бо там це було неможливо при тамтешнім несамовитім нагляді. Інша справа тут. Але всі спроби, на жаль, в перший день скінчилися нічим, бо не було ані справа в камері, ані зліва тямущих сусідів. Хтось відгукнувся на виклик, але й тільки, далі діло не йшло. На сигнал хтось відповідав стуком — хтось ніби з того світу тукав молоточком, — але далі був безпорадний. Не вмів. Та спасибі й на тім. Вже добре, що хоч відгукувався. Було приємно, що існував зв’язок, незважаючи на товсті мури. Їх чують. Може, дасть Бог, трапиться й фаховий «телеграфіст». Тим часом Андрій зразу ж заходився вчити всіх своїх товаришів тюремної телеграфної премудрості. Щоб знали. Час покотився жваво. Крім навчання, всі зайнялися ще іншими, практичнішими справами — Руденко й інженер Н заходилися з цвяшків, які вони десь попідіймали в лазні чи по дорозі з неї, та з шматків дроту робити голки. А тим часом було нароблено голок з зубців гребінця, попросвердлювавши цвяшком дірочки («вушка») на товщому кінці. Розпущено шкарпетку на нитки й дехто заходився латати свої лахи. Хтось робив мундштука із знайденої кісточки і хліба. Хтось лагодив черевики. Робота кипіла. Надто пильно трудилися Руденко й інженер Н. Вони робили «господиню», бо без «господині» як бути?! Вони терли свої цвяшки об асфальт та об цементове підвіконня з терпінням і методичністю, якій позаздрив би перший-ліпший китаєць. Завдання полягало в тім, щоб з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тоді ще просвердлити в ній вушко. І тоді з грубого цвяха вийде граційна й блискуча «господиня». З усіх ніякими господарчими справами не займався лише Андрій. Навчання тюремного телеграфу уперлося в тяжку проблему — проблему приладь для писання, і він, урвавши лекцію, сушив над цією проблемою голову. Він був феноменально упертою людиною, для якої не існувало речей неможливих, він не визнавав їх. Що значить неможливо? Як не існувало й поняття «не вмію». Він з школярських років полюбив англійську, кимсь розказану йому, відповідь на запитання, чи ви вмієте грати на роялі. «Не пробував, може, й умію». Писати! Як писати, чим, на чому? І б’ючись над цією проблемою в камері, де не було ні паперу, ні олівців, він зробив нарешті винахід. Більшість з в’язнів мали при собі галоші, звичайні гумові галоші; Андрій взяв одну стару галошу, зчовгану й таку гладеньку на підошві, натер ту підошву крейдою (провів галошею по стіні і вже), а тоді почав по білому писати загостреним сірником. Знамените! Лінії виходили яскраво-чорні, пружинясті, чіткі. Можна писати й навіть малювати з найтоншими нюансами! Це був дійсно чудовий винахід, якому стелилося велике тюремне майбутнє. Винахід зразу ж пішов у рух. Власне, пішли в рух галоші. Одна пара галош — це цілий капітал, це своєрідні грифельні дошки: насамперед для писання, а тоді для малювання, для різних ігор і, нарешті, для гри в шахи — малюється шахівницю й фігури на ній, а тоді грається — походжену фігуру затирається пальцем на одному полі й малюється на іншому. Забиті фігури просто затирається. Камера зажила. Стільки одразу занять, розваг, клопоту. Час від часу підходив вартовий до вічка й зазирав. Тоді в’язні удавали, що вони нудяться, а як вартовий відходив — ситуація мінялась. Щастям арештантів було те, що тут в дверях не було тієї проклятої кормушки, так що за кожною потребою коридорний мусив відчиняти двері. А поки він відчинять тяжкі двері, можна багато діла зробити. Найбільшим же щастям було те, що ця тюрма далеко від управління НКВД, далеко від тієї всієї шаленої, божевільної метушні. Одначе помалу виявилося, що щастя не так то й велике. Помалу трійник починав даватися взнаки. Вже першого дня» після того як їх нагодували солоною юшкою в полудень (це був пізній обід для них — новоприбулих), яка — юшка — крім води й манюньких та малочисельних шматочків кислої капусти, більш нічого не мала, але зате її було багато, аж по цілому літрові, — в’язні відчули страшну задуху і брак повітря в камері. Люди страшенно потіли. Ніякої циркуляції повітря. Розпечений сонцем залізний щиток затуляв і без того маленьке, густо заґратоване вікно, а їх було в камері двадцять четверо. Голі тіла, вкриті рясно противними болячками, виповнювали камеру густо, як і перше, і перенасичували повітря випарами поту. Асфальтова підлога не вбирала вологи й все більше мокріла. Надвечір люди кинули всі свої заняття й, немилосердно потіючи, безперервно витиралися ганчір’ям, яке хто мав, і викручували те ганчір’я над парашею. А піт все тік і тік. Він вже чвакотів на підлозі під босими ногами, і треба було його збирати з підлоги теж ганчіркою раз по раз, так що маленька параша наповнювалася самим людським потом. І було справжнім щастям, коли люди нарешті, дочекавшись вечора, пішли до вбиральні «на оправку». Вони ніби вилізли з лазні й розморені зумисне помалу пленталися по внутрішньому балкону, вважаючи на Боже благословення той факт, що вбиральня була аж геть у другому кінці чотирикутника. Там була холодна вода, багато холодної води. А камеру наглядач, на прохання нещасних мешканців, залишив відчиненою, щоб провітрювалась і просихала. Він був симпатичний, той наглядач, і зовсім не сперечався. Та то, мабуть, тому, що тут було таке правило взагалі поводження з цими трійниками, завдяки їхній, уже відомій, властивості. Ще в обід їм видано було фаянсові миски, і тепер люди набирали в них води так само, як і на Раднаркомівській. Спати люди повкладалися на мокрій підлозі. Було бридко — мокро й тісно — і люди довго не могли заснути. При вкладанні спати повстав той самий досадний конфлікт з площею. Тоді вони розіграли ліжка в лотерею, щоб хоч трохи розвантажити підлогу, й щасливі здерлися нагору і, напевно, там раювали, їм усі заздрили, а тому, ще до того як поснути, в’язні розв’язали проблему справедливого й планомірного користування ліжками більш грунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залізних ліжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи. В цім трійнику було глухо й тихо, як у домовині. Ніякі звуки ззовні сюди не досягали й, якби не досадне потіння та задуха, то тут би було добре. Нерви людські відпочивали, бо не гриміли засуви, не бентежили душу стогони й крики, не лякала ніяка тупотнява опівночі, не гули машини з відкритими глушителями, не чути було нічого. Була тиша. Благословенна тиша. І цієї ночі багатьом, напевно, снилися спокійні й погожі сни. Хоч Андрія душив усю ніч волохатий і жаский кошмар: все те ж — безперервний конвейєр змагання загроженої душі й серця. Душа і серце продовжували все те ж життя — продовжували ходіння по муках, організовуючи шалений спротив. Ніякі змінені вже зовнішні обставини не могли тієї душі й того серця здемобілізувати й переключити на інші рейки.. Аж доти, доки не буде все скінчено. Доки вони не загинуть або не вирвуться з цього «чортового колеса». Вранці очманілим людям видали по пайці вже іншого, житнього, досить добре випеченого хліба і по нормальній порції цукру. Тоді прийшов черговий корпусу, чемно сказав — «Добридень!» — і перевірив їх. А тоді вже їх пущено до вмивальні. Все тут якось було трохи навиворіт. Не такий хліб, і не такий режим, і трохи не такі люди. Не тільки уніформою не такі, а й вдачею ніби. От черговий з першої ж візити сказав «Добридень», та ще й українською мовою, і наглядачі теж були якісь не такі, чемніші. Не зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що її не було, тієї проклятої дірки в дверях. І навиворіт була й сама атмосфера — не було постійного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була тиша. Після снідання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий день. Таки справді трудовий і тяжкий день. Люди взялися до боротьби з потом. Піт тік рясно, а люди його витирали на собі та викручували ганчір’я над парашею. Просто дивно, звідки він береться в таких вимучених і виснажених людях. Люди потіли, пили холодну воду й знову потіли... Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим більше пили, тим більше хотіли пити і тим більше було роботи з тим потом. Люди тонули в тому поті, й тонула в ньому найменша іскра радості. Проклятий трійник! Потяглися дні — мокрі, досадні, задушні. То був тяжкий іспит. Своєрідні тортури, іспит потом, хоч і було те поза планами тюремників. А втім, хтозна, тут нічого немає поза планом. Єдиною радістю були прогулянки. Це були справжні прогулянки. Щодня і по цілих п’ятнадцять хвилин! І не в дурній дощаній загорожі, а на тюремнім подвір’ї. В тім подвір’ї було винищено дерева й будь-які кущики, і навіть виполото траву, але зате було синє небо над головою. Неба ті «опікуни» не могли ані виполоти, ані замазати, ані щитком затулити. 3 чотирьох сторін стояли понурі стіни блоків, обчіпляні щитками, біля дверей корпусу стояв наглядач в чорному і пильно спостерігав за всім, а вгорі було синє небо з хмарками. Люди ходили повільно черідкою по досить великому чотирикутнику й жадібно дихали, жадібно позирали на небо й не менш жадібно дивилися під ноги, в надії щось знайти — шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок заліза, а вухами дослухалися до навколишнього світу, власне, до понурих мурів, обчіпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомін і іноді чулися приглушені оклики. На них дивляться! Кожен відчував чиїсь очі на собі звідтіля, з-за щитків, і мимоволі випростовувався і підіймав лице вгору, ніби дивлячись в небо, — нехай впізнають. Може ж, там є хтось знайомий рідний, близький. Після прогулянок досадно було повертатися назад, але їх не питали. В камері люди якийсь час після прогулянки сиділи спокійно, задумливо переживали синє нето, й білі хмаринки на ньому, й шепіт за щитками, й спогади про тих жінок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж ходили на прогулянці, й мріяли про випадкові зустрічі, які могли б статися, про можливих друзів, про інших людей, яких тут багато-багато і з якими до болю хотілося б побачитись. Адже ними напаковані всі ці такі чисельні і такі великі блоки. Потім хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчір’я — піт заливав і синє небо, й ті хмаринки білі, й всі ті шелести, та всі асоціації. Рясний, липкий, досадний піт. В обід їх, немов зумисне, годували солоним гарячим «брандахлистом», звареним або з кислою капустою, або з солоними зеленими помідорами. Вранці й увечері їх поїли гарячим чаєм. Надворі стояли гарячі, сонячні дні — останні дні золотої осені. Сонце, використовуючи залізний щиток, як конденсатор і передатчик, напаковувало при його допомозі камеру задушливою спекою, і в’язні не знали вже, кому ж, власне, вони мусять бути зобов’язані такою благодаттю, що на них звалилася з тим потінням, — сонцеві чи своїм тюремникам і династії російських імператорів, що цей каземат збудували. Перші дні, за винятком самого найпершого, коли вони були так розігналися до праці та до арештантських винаходів, в’язні нічого не могли робити, стероризовані задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а звикаючи, почали братися до роботи. Боротьба з потом стала явищем нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось робити, думати, мати добрий гумор. Руденко й інженер Н взялися знову за свою китайську працю над «господинями», кравці й шевці шили, Давид складав веселі епіграми на товаришів, Андрій вчив усіх «п’ятихвістки» та читав лекції з авіації. Вони часом навіть співали пісень тихенько і багато розмовляли. Розмовляли досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед їхньої двадцятьчетвірки, здається, не було камерного стукача, бо Азік і Узуньян лишилися десь поза ними, і дихалось вільніше. Група їхня була дібрана з людей порядних. Тут були, крім декого, Руденко, Зарудний, Охріменко, Давид, інженер Н, Петровський, Кулинич, Бунчук, інженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер, Прокопович, Виставкін, Іванов, Прокуда, Фролов, троцькіст Урров і старенький професор Манєвич. Три останніх були вкинені в камеру 49-ту на Раднаркомівській за кілька днів перед появою «Чорного ворона». Розгадуючи загадку, чому й для чого це їх сюди перевезли, після довгого обмірковування, нічого не могли придумати й пристали на думку, що це їх вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомівській перевантажена свіжими «ворогами народу», над якими слідство лише починається. В них же у всіх «діла» в стадії якщо не закінчення, то затяжної заминки, складні, тяжкі діла, як от у Андрія. Такі діла будуть вестися далі, в’язнів возитимуть звідси на допити в «Чорному вороні». Тим часом вони тут, як в ощадниці. Якщо відкинути Гепнера, в обтяженості якого справжніми гріхами (адже ж він недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрій не сумнівався, що про всіх інших Андрій узнав уже не з власних припущень, а з їхніх найщиріших запевнень, що вони абсолютно «ні в чому не винні» й що про свою «контрреволюційну діяльність», про різні терористичні й повстанські свої жахіття взнали в перший раз від слідчого. Вони розповідали цілком одверто про свої карколомні пригоди в НКВД, і сміялись, і плакали воднораз. Навіть Охріменко, колишній махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперішніх злочинів, про які ні сном, ні духом не знав до самого дня арешту. Тут же Андрій взнав, що биті були всі без винятку. Добре биті. Навіть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо він «урятувався» тим, що розколовся після першого ж дотику дубової спинки від стільця. Петровський же, що так побивався над Андрієвою й Давидовою бідою, а сам про себе мовчав, був мордований в спеціальний спосіб. Оскільки він був дуже старий і його не можна було бити залізною палкою» не ризикуючи затовкти на першому ж допиті, то, з огляду на його гилу, його змушували бігати по кімнаті, стрибати, стояти довгими годинами, сидіти на ріжечку, а то ще й читати напам’ять всенощну службу божу, і тільки кілька разів його вдарили по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надівали кошик із сміттям на голову замість камилавки, та все загрожували в присутності Нечаєвої затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу лінійкою, й навіть стягали з нього штани. Але це все були легкі тортури з «огляду на його старість». А старенького Кулинича якийсь слідчий, молокосос, товк ногами під ребра й виробляв несусвітні речі, потішаючись над його старістю... І він розколовся, вибираючи каторгу, аби лиш видертися з цього пекла, якою завгодно ціною видертись. Бо вже й так його вік короткий, а нерви його занадто слабі й увесь він немічний. Старенький Кулинич розповідав про все те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами. Від того всього, від тих усіх оповідань було невимовне тяжко. Скільки безглуздя, скільки мерзості, скільки дикого, нічим не оправданого варварства й хамства! І тим більшою ставала Андрієва упертість, тим безмежнішим ставало презирство й бажання з того всього диявольськи поглумитися. Його зворушувала трагічна покора всіх цих приречених і вона ж його обурювала. Власне, обурював цинічний тріумф тих усіх костоправів, їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозі жаху, їхній глум над людьми, що вони їх звикли розглядати лише, як об’єкти для своїх ідіотичних вправ, як «людішек», як «дірку від бублика». Обурювало їхнє уставлене правило, що ніщо їм не може протистояти, з якого — правила — мовляв, немає винятків і не може бути. Та невже ж не може бути винятку з правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не доконають залізні палки, ріжечки, гумові шланги тощо, те доконає час — час, наповнений безперервними стражданнями, оберне людську волю в ганчірку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно і неухильно. Час тут є найбільшим катом ніби. Нарешті Андріїв «телеграф» показав себе, а то вже всі думали, що це блеф, і потихеньку підсміювались над Андрієм. Він кожного дня методично обстукував обидві стіни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стіна зліва сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрій угадав вправного телеграфіста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав держаком сторч вистукувати. Він вибив знак — «Я вас слухаю» — частий і дрібний стукіт, як з кулемета, а тоді вибив запитання — «Хто?» — п’ять ударів, а тоді один — «X», чотири удари і три — Т», три удари і чотири — «О». Хто? В стіні застукало методично, але повільно. Андрій, перебив частим стукотом, а тоді вибив: «Можеш швидше?» І став схвильовано чекати — зрозумів той чи не зрозумів? Зрозумів! У стіні затукало жваво сигнал «Увага» і почало бадьоро й шпарко вибивати: «Ад’ютант командарма Дубового. Хто ви?» Андрій поставив Давида на варті біля дверей, щоб наглядач не накрив, а тоді так само шпарко вистукав своє ім’я. І почалась гарячкова оригінальна розмова. «Скільки вас?» — запитала камера зліва. «Двадцять четверо. А вас?» «Сімнадцятеро. В якій камері жінки?» «Не знаю». «Попробуйте камеру справа». Андрій попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще — мовчить. Не тямлять, чорти. Вернувся до камери зліва. Постукав. «Попробуйте камеру справа!» — уперто повторила стіна. Андрій ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно. «Мовчать, — вистукав Андрій і запитав: — Які маєте новини? Чи у вашій камері вже суджені, чи?..» Камера зліва перебила нетерпляче: «Поможіть в розшуках, ви добрий телеграфіст. Тут десь сидить дружина командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозуміли?» «Так! За що вона сидить?» «А за що сидять жінки? «По дєлу мужа!» «Ви певні, що вона в трійниках?» «Вона в цьому спецкорпусі». «Цей спецкорпус складається лише з трійників?» «Ні, друга половина складається з загальних камер. Там сидять по триста чоловік в камері». Андрій здивувався такій астрономічній цифрі. Не повірив. «Звідкіля й коли прибули?» «Вчора. З Раднаркомівської». «Як думаєте — для чого привезли сюди?» « Раднаркомівська перевантажена». Андрій всі запитання й відповіді повторяв тихо вголос, щоб чули всі його товариші, які слухали «телеграфну» розмову з завмиранням. То була хвилююча подія — стіна, мертва, товстелезна стіна заговорила, та як шпарко і як вправно! І як цікаво. «Спитайте те, спитайте оте...» — шепотіли всі до Андрія, намагаючись взнати кожен щось своє, але Андрій мав своїх власних запитань цілу копу, «Чи не можете ви повторити прізвища всіх, хто з вами?» «Ні, не можу. Пізніше. Хто ви? Котрий Чумак?» Андрій захвилювався — там хтось, хто знає його родину! «Андрій», — вистукав він у відповідь. «Ви знаєте нас?» Камера мовчала. «Ви знаєте нас?» — повторив Андрій хвилююче запитання. «Я шукаю дружину командарма Дубового» — відповіла стіна. Андрій розсердився. Хтось ухиляється від відповіді. Чи провокує? «Звідкіля ти мене знаєш?» — вистукував Андрій енергійно й в той же час повільно, підкреслюючи тим категоричність запитання. Павза. А потім раптом затукало швидко, як з кулемета, й замовкло. То був алярмовий сигнал — «Небезпека!» До суміжної камери загримотіли двері. Андрій з досадою зрозумів, що розмову їхню обірвав наглядач. Тут Давид зашикав і миттю сів на своє місце. Вовчок у дверях відсунувся, і в нього вставилося око, покліпало. Вовчок засунувся. Після того відчинилися двері й на порозі став коридорний. Довго дивився по камері, а тоді спитав: — Хто тут телеграфіст? Мовчанка. —                                   Хто телеграфіст, я питаю! Хто висів на апараті? Сміх. Сміх з професійного виразу. —                                   От посмієтесь на кутні, як побуваєте в карцері. Андрій встав і наблизився до наглядача. — Не підходь! — зарепетував наглядач раптом. — Говори здалеку. Говори чесно — ти висів на апараті? — Та ти що, чоловіче! — засміявся Андрій. — Де ти тут бачив апарат? І який телеграфіст? По-моєму, єдиний телеграфіст — це ти, якщо судити з такої твоєї розумної мови, гм, «висів на апараті». — Чим стукав? — запитав наглядач усторч. — Куди? — В стіну. — Лобом, чоловіче добрий. Наглядач помовчав, посопів, а тоді безцеремонне плюнув на підлогу: — Ну, добре. От як я тебе спіймаю, тоді ти вже застукаєш лобом. — Добре. Так би й говорив. Піймай же. — Ніззя стукати! — викарбував наглядач грізно й вийшов. На тому перша телеграфна розмова урвалась. А другої розмови вже не було! На жаль, не було. Ризикуючи «постукати лобом», Андрій ще пробував увечері кілька разів зв’язатися з камерою зліва, але нічого з того не виходило. Камера зліва не відповідала. Пробував і уночі, так само безрезультатно. Не інакше, як той телеграфіст «засипався». Андрій вирішив попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося більше поговорити з таким вправним телеграфістом, яким виявився ад’ютант славного командарма. Мабуть, старий каторжник. Все, що він узнав з розмови з ним, — це, що тут десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навіть в камері поруч. Може, в іншій камері, може, десь у великій загальній камері. Але десь тут, в цій тюрмі на Холодній Горі. А в тій юрбі жінок, ноги яких вони бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в цім спецкорпусі не тільки самі трійники й не тільки сидять тут в камерах по 24 людей, а й по більше. Цифра, яку назвав ад’ютант, правда, була занадто астрономічна, як для однієї камери, але Андрій не мав до цього жалю, лише мав жаль, що їхній зв’язок був такий короткотривалий. Уранці їм звеліли зібратися з речами й вивели геть. Андрій таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад’ютант, — їх повели в другу половину спецкорпусу, крізь внутрішню залізну браму, провівши раніше повз камери смертників, що були розташовані в самім низу під сходами. Переводячи в другу, таємничу половину спецкорпусу, їх розпорошили. Спершу розсадили в якісь шаховки. Ті шаховки стояли низкою попід стіною, як в гардеробній, внизу трійникового відділу, поруч з камерами смертників. Були вони манюсінькі й тісні, трохи більші за кабінки в «Чорному вороні» з маркою «Церабкооп». В ті шаховки їх розсадили по одному й по два. Андрій опинився сам. Кабінка була вузесенька, без ніякого сідальця чи чогось, щоб сідати. Темна. Цвіла. На цементовій підлозі мокро. Він тут простояв годину, дві, три, здавалось, вічність, чекаючи в темряві, що буде далі. Чув, як з суміжних кабінок забирали по черзі його товаришів. І все те пошепки, тихенько. Нарешті дверцята відчинилися і його теж забрали. IV Ад’ютант казав правду. Астрономічна цифра виявилася зовсім не божевільною фантазією, а божевільною дійсністю. Андрій це усвідомив в першу ж мить, як переступив поріг камери ч. І2, однієї з загальних камер Другого Спецкорпусу, про які говорив ад’ютант. І першим почуттям, яке вразило його свідомість, було почуття, що, мабуть, ніякі найсміливіші чутки й припущення все-таки не можуть перевершити реальної дійсності в цьому царстві — в царстві НКВД, в цій державі в державі. До цього почуття приєдналася ціла веремія інших. Так, мабуть, найвиразнішим з усіх тих почуттів було все-таки почуття радості. Так, радості. Радості істоти, що, здеградована з категорії людей в категорію «людішек», найдужче боялася загинути в цім царстві самотньо. І от радість ця була від приголомшуючого факту — л ю д и! Безліч людей. Безліч. Сила-силенна. Вони ворушилися, здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, ні, під тими хмарами, що текли в усі боки пасмами. Вони ворушилися під тим димом, як під шаром води, переснованої баговинням і медузами, на підлозі, як на дні океану. Оброслі мохом, обплутані водоростями ганчір’я, якісь сині всі, мов потопельники, мов привиди в якомусь підводному, моторошному царстві. Ті привиди сиділи навпочіпки в шість рядів, виповнюючи камеру так щільно, що здавалося неможливим пройти не те що в другий, далекий кінець камери, якого за димом І не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цілий світ! Ціла держава! Цілий СССР! З облич і з гулу розмов можна було відразу устійнити інтернаціональність складу мешканців цього світу. Андрій стояв біля дверей і не знав, що йому робити. Його вкинуто, зачинено двері за спиною — і хай собі як знає. Він стояв і дивився на дивовижну картину. В камері було півтемно, і треба було очам звикнути, щоб добре бачити. Після першого вражіння прийшло інше — вражіння, що це величезний ярмарок, або мусульманська молельня, або жидівська синагога. Люди сиділи в молитовних позах, здавалось, безкінечними рядами, що губилися в диму, й бубоніли щось, гомоніли, дрімали, щось робили, сварились, співали, божевільне лаялись... Вірмени, жиди, німці, росіяни, а найбільша кількість — господарів цієї землі, українців. Ще були представники інших, непередбачених національностей. Праворуч — була низка заґратованих вікон, обчіпляних гронами торбинок, торбиночок, вузликів, лахміття, з повстромлюваними межи ґрат, в клітини, як в бджолину вощину, хлібними пайками, черевиками, якимись згортками, горнятками, горщиками. Ліворуч була суцільна стіна, в ній прохід посередині, без дверей. Там теж були люди... Там ще одна камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й вилазили... Біля Андрія стояла величезна залізна діжка з віком, — тоннажем в зо два центнери. Андрій роззирнувся й за традицією, як останній новоприбулий, почав вмощуватися біля цієї діжки. Його поява в камері не викликала майже ніякого інтересу. Лише ближні позирали з байдужою цікавістю й питали трафаретне: — Звідки? Давно сидиш? З якого району? По якому він ділу — ніхто не питав, бо то було нецікаво, бо всі діла у всіх однакові, далебі. Збуваючи відповіді посмішкою, Андрій вмощувався біля діжки, навколо якої стояли калюжі, й в тих калюжах сиділи люди, — як ген з діри в стіні вийшла якась бородата, напівгола людина й гукнула: — Гей, новенькій! Давай сюди. — Давай... Смали, смали!.. — Загукали привиди, підбадьорюючи. Андрій поламзав до бороданя, переступаючи через хаос людських ніг, через людські голови. Ніхто на нього не кричав, люди тільки прихилялися, коли він заносив ногу. Ні, пройти, мабуть, неможливо! — Ставай на спину! — гукав хтось гостинно, згинаючись і підставляючи спину. Але в Андрія не вистачало духу йти по спинах, засміявшись, він ламзав так, вивертаючи суглоби ніг, втискуючи їх межи людські тіла. Нарешті він дійшов до проходу й став — за проходові була друга камера, набита людьми так само. То пак не людьми, а «людішками». — Я староста, — сказав голий бородань. — Я вас зараз улаштую. Ідіть за мною. Тут зі звалища схопилася якась тінь і почала гарячкове протискатися назустріч. Але протиснутись не могла, застрягла на півдорозі, як муха в смолі, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом: — Андрію! Андрійку?! Чумак!.. Сюди, сюди!.. — Хто це?! Андрій ледве впізнав і зрадів шалено. Це був його колишній друг і товариш студентських років, Микола Д. — Миколо!.. А чого ти так хрипиш? — запитав Андрій досить безглуздо, не знайшовшись, що сказати від несподіванки. . — Нічого. Я маю туберкульоз горла... Але то нічого. Сюди, Андрійку!.. Андрій протиснувся, й вони обнялися над людським хаосом. І поцілувались. — Нічого, — сказав Андрій, потішаючи й поляпуючи друга по спині. — Єрунда. Все єрунда, друже! Вони з вісім років не бачились, тепер стояли, розмовляючи пошепки й гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великі сині кола під очима й раз по раз хапав за горло сухий кашель. Це він — колишній красень, співун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з людиною! — Добре, — сказав староста. — Займайте місце поруч з ним. — Де твоє місце, Миколо? — Ось тут, сюди. Посуньтесь, товариші, трішечки. Миколине місце було під стіною, під темним вікном. Люди неохоче посунули свої речі, деякі мовчки, деякі бурчали, звільняючи маленьку латку для Андрія. Посунули речі всі — цілий ряд — попід стіною, уриваючи кожен з свого, й так маленького, місця по сантиметру. Звідси й незадоволення, й понуре бурчання деяких. Ще на сантиметр, на дорогоцінний сантиметр менше місця! А місця було занадто мало. Андрій поклав свою торбиночку, сів на голу підлогу поруч з Миколою і — так, наче й був у цій камері. Одразу вріс в цю масу людей, як нормальна й природна частка цього ярмарку.   Цікава ця камера ч.І2. Це окремий, оригінальний, фантастичний світ. Так би мовити, світ в домовині. Республіка «людішек». Причому, мабуть-таки, найдемократичніша республіка на цілій планеті, якщо на хвилинку забути про залежність її від того світу, що за мурами, й від його церберів. Республіка із своїм урядом, із своєю конституцією, звичаями, фольклором, із своїм побутом, навіть із своєю термінологією, якої не існує там, поза мурами, в тому нереальному вже, втраченому світі. Це світ з окремими заінтересованнями, проблемами, своєю літературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю, з інтригами, зі своєю політикою й із своїм окремим соціальним та національним укладом, — вірніше, інтернаціональним укладом. Бо тут були всі — починаючи вірменськими дашнаками й кінчаючи німецькими щуцбундівцями а турецькими кемалістами. Але домінантою, всеспаюючим цементом були «господарі» країни — українці, звичайно, — «петлюрівці», «хвильовісти», «шумськісти», «терористи», «диверсанти» й так «контрреволюціонери всіх мастей». І домінуючою мовою була українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування «залізяку на пузяку» та «самопер попер до мордописні». Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут вони були, завдяки своїй чисельній і інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі. Навіть перси. В половині подвійної камери, в якій був Андрій, люди сиділи так само в шість рядів, як і в першій половині. В шість рядів! Хоч камера була всього чотири метри завширшки. Вони сиділи ряд насупроти ряду, потім ряд спиною до спини, упираючись один в одного, потім знову ряд насупроти. І так до краю. Всі ці ряди сягали уповздовж через усю камеру, а в них люди були зімкнуті щільно плечем до плеча. Люди сиділи, підкорчивши ноги або поставивши їх кроквами, щоб поміж рядами можна було сяк-так пройти. Але пройти все одно не можна було. Люди мліли від довгого сидіння і все якось норовили простягти то ту, то ту ногу. Іноді вставали, стояли, погойдуючись, і знову сідали. Скільки тут є тих людей! Тут їх немало, небагато — 340 чоловік. Триста сорок! В двох камерах! А були це камери колишньої каторжної пересильної тюрми, розраховані кожна на 25 ліжок. Та ті часи, коли тут були ліжка, давно минули. Люди тут взагалі забули вже, як ті ліжка виглядають і як на них спати. Спали тут, в цьому світі, так, як і в камері 49-й — п о-н о в о м у. Велике діло поступ, цивілізація! Але про спання згодом. Сперш про неспання, про «бодрствування». В другій половині, так само як і в першій, в зовнішній стіні була низка вікон, але ця камера була темніша і вогкіша, бо виходила на північ. Вікна мали засклені рами, й ті рами були відчинені всередину, як фрамуги, лігши на підвіконня, а в клітини поміж ґратами було натикано теж силу-силенну торбиночок, вузликів і інших арештантських пожитків. Так що, мабуть, коли б навіть і не було залізних щитків за вікнами, то й тоді б в камері було темно. І майже ніякої вентиляції. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На додачу ж до того всього було безліч блощиць. Вони теж мали тут державу в державі, незнищимі й непоборимі, — посіли всі кутки й всі розколини в стінах, яких, розколин, було немало. Крім блощиць водилися ще таргани, стоніжки, мокриці і миші (на яких, між іншим, арештанти улаштовували окремі полювання, не згірші за графські влови на лисиць). На обидві камери не було жодних «меблів», тільки в першій біля дверей стояв величезний дерев’яний стіл, а на ньому гори фаянсових тарілок — триста сорок тарілок! — які кожного разу перед сніданком, обідом і вечерею чергові камери роздавали в’язням, а після того забирали, мили й знову складали на стіл. Миколина справа була така, як і у всіх. Бідолашний романтик пережив тяжку епопею, хоч вона проти Андрієвої видавалась за іграшку, але розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюційну організацію письменників і науковців разом з Коцюбою, Йогансеном і багатьма іншими й змусили «признати» й підписати купу тяжких провин перед «урядом і партією». Микола розколовся і тепер дивився на все дуже песимістично. Він був настроєний занепадницьки і радив Андрієві теж не опиратись марно, бо все одно нічого не вийде. Нічого не вийде. Лише скалічать і все одно розколять. При цій системі не можна втриматися на лінії людської гідності, не можна перемогти... Тут вони не зійшлися в поглядах і поки що розмову на цю тему урвали. Андрій мав ту властивість, що глибоко відчував людську трагедію і не ліз в людську душу. Як і не осуджував нікого, з тих, що впали й вже не можуть підвестись, лише тяжко мучаться своєю розчавленою душею. Для нього Микола був двічі нещасний, і він чим міг намагався його підтримати, без зайвих слів, не подаючи й виду про своє таке співчуття, а навпаки, затушковуючи своє глибоке зворушення в якнайгрубішу, байдужу форму. Він знав із свого досвіду, що дорослі люди, які хочуть бути мужніми, не люблять сентиментів і нудної солодкавості співчуття. Вони співали. Вони в цьому содомі утворили свій маленький світ і співали. Як колись. До чорта всілякі трагедії, всілякі справи, слідчих, прокурорів, трибунали, етапи, всілякі ОСО, двохсотки й всю єрунду. Вони намагалися закреслити той весь кошмар і пожити короткі хвилини, які приділені ще їм долею, по-своєму. Микола, незважаючи на хоробу горла, не втратив своєї божевільної пристрасті до пісні й здібності її співати. А Андрій йому вторив. Вони співали в півголосу. Репертуар же в них був невичерпний. В перший же день вони заспівали своєї улюбленої, тієї, яку співали в найкращі часи своєї дружби: «Забіліли сніжки, забіліли білі». Але як вона зазвучала, ця пісня, в такій новій, надзвичайній ситуації! Вона так не звучала ніколи. Від тієї пісні аж ціла камера принишкла... Проспівавши, хлопці засміялися, розбивши на скалки те тяжке, гнітюче вражіння, яке справила пісня на всіх. Справила не голосами, а своїм змістом. Після тієї пісні вони сиділи, як два брати, горнулися один до одного, і не було, мабуть, в обох камерах другої людської пари, так злютованої дружбою. Андрій звернув увагу, що Миколі тяжко дихати в цій камері — консистенція повітря була нестерпна, крім того камера була занадто вогка, темна. Перша камера набагато ліпша, світліша, веселіша, і Андрій вирішив перекочувати туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сиділи тут. Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чіткість. Вірніше, почуття часу в цій камері якось дивно трансформувалось. Потяглась суцільна стрічка, безперервна, строката, швидка, без чіткої диференціації на дні, ранки, вечори, ночі. Все було суцільною ніччю, і все було суцільним днем. Все було суцільним кипучим життям, і все було сном, кошмаром. Ба, сон був більшою реальністю, аніж дійсність. Бо він був барвистіший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квітами й озвучений сміхом золотого дитинства, буйною радістю юнацтва, сміхом першого, воскреслого в снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмірно яскравішій формі всього, що було і що буде, без того, що є. Адже ж відомо, що в’язням майже ніколи не сниться дійсність. Дуже рідко. Лиш техніка самого того спання в цій реальній дійсності була ще непривабливіша, ніж в камері 49-й. Її трагікомічні сторони Андрій спізнав в перший же вечір і в першу ніч. Перед тим як лягати спати, ще відбулась «повєрка». Коли в камері стало зовсім уже поночі, тоді засвітилися тьмяні лампки в стелі, загриміли засуви на дверях в першій половині, і розітнулася чиясь весела, задьориста, скалозубна команда несамовитим голосом: — Маня! На повєрку становісь! Це кричав один юнак, в’язень, попереджуючи чергового. Він кричав цю глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це інженер з ХТЗ, грек з національності, український повстанець з політичного обвинувачення. А команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартної команди тюремних наглядачів: «Вніманіє! На повєрку становісь!» «Маня» стала на «повєрку». Шість рядів арештантів звелися на ноги й стали щільно, здавши під одну стіну, утворивши прохід для чергового. Тоді увійшов черговий і сказав: — Добрий вечор! Його й продражнено за це — «Добрий вечор!» Іншого імені цей черговий не мав у цілій тюрмі. Зайшовши й привітавшись, черговий перерахував ряди й шістки. Йому допомагав староста камери. Тут, виходить, були інші звичаї, аніж на Раднаркомівській, тут перевірка була двічі на день — вранці і ввечері. Записавши результат перевірки в журнал, черговий сказав: «Добраніч», — і пішов. Який чемний черговий! Просто дивно. І яка колосальна різниця між ним і тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими, невиспаними хлопцями з Раднаркомівської. Інші чергові тут теж подібні до цього «Добрий вечор». Лише згодом Андрій устійнив, в чому суть, через що така різниця. Але щоб це взнати, йому треба було пройти свій шлях до кінця... Після відходу чергового «Маня» розсипалась — почалась укладка спати. Без команди. Тут команди «Ложись спати» не було, було лише вночі грізне «Чому не спите?!» якщо хтось не лежав, а сидів або стояв уночі, після вечірньої «повєрки». Укластись спати — це була тяжча проблема тут, аніж в камері 49-й. Почався ярмарок... Одні люди потребували більше місця вже не тільки тому, що були великі, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготовані на випадок етапу, інші люди були маленькі й не мали нічого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке своє місце, бо «заможніші» й більші розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопіт, і тільки при цій процедурі — при процедурі розподілу підлоги — Андрій збагнув, яка то тяжка річ бути президентом демократичної республіки, цебто старостою в камері ч. І2 у 2-му спецкорпусі. Кожного вечора староста все мусив переміряти й розподіляти підлогу та парувати людей наново, бо прибували нові люди. І тепер — він взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дідок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзної слави інженер) — звелів усім перейти в один бік камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так він переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував скарги і перепаровував сусідів, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. І все-таки все геть пішло нанівець, бо знайшлися люди, які категорично запротестували проти проведеного «землеустрою». Тоді принесли мокру ганчірку й зітерли геть всі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й стоїчно. І знову все пішло геть на злам. «Місця... Місця. Де моє місце!?!» — смикали його за труси жалібно «покривджені». Тоді староста не витримав, випростався, зблід на обличчі і раптом весь затрясся від розпачу: — Та, товариші!.. Та, люди ж добрі! Та де ж я вам візьму місця?! І розмахнув у повітрі мотузочкою, заніс високо руку, потряс нею в нестямі і не то застогнав, не то заплакав без сліз в нервовій пропасниці, в трагічному розпачі: — Я будував Дніпрельстан... Я збудував Держпром... Я будував станції, мости, будівлі... Я спроектував тисячу споруд... Але розподілити цю прокляту підлогу... Це над мої сили!.. Товариші! Нате крейду й виберіть собі іншого старосту... Я... Я не можу... Нема такого інженера! Нема такого старости... — Є, — сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. І заходився міряти. Але він був доктор. Доктор Петров. І з його міряння нічого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нічого вдіяти інженер всесоюзної слави? Всі попросили інженера прийняти знову на себе функцію старости, обіцяючи йому вже послух. Нарешті підлога була розподілена, довгі й короткі попаровані й всі вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ від старости лягати боком, вкладатися «валетом в замок». — Перший ряд лягає в один бік, на ліву руку, ноги підкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бік, теж на ліву руку, закласти ноги за ноги й підкорчити! Так. Третій ряд лягає головами до другого ряду, ноги підкорчити! Четвертий ряд лягає!.. Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на параді. Люди його слухали й покірно лягали так, як було наказано. Так вляглися всі шість рядів, замостивши підлогу тілами, як паркетом, добре припасованим, щільно збитим. Не лишилося ні сантиметра вільного місця. Ноги підкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало місця вповздовж. — Нагадую, — закінчив староста всю процедуру, — хто схоче повернутися вночі, як заболить боки, гукай мене. Ні в якому разі не повертатися самовільно, не простягати ніг, не класти їх на лице сусідам, не пхати в чужий рот пальців, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице іншим. Але це попередження щодо «самовільного» повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотів повернутися сам, то не зміг би. Він може повернутися лише разом з усією системою «валета в замок», на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цілу камеру. Ось це й є вершок планування! Ідеал, до якого безперечно стремить вся Сталінова «соціалістична» система! Але за мурами ще цього ідеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмі, інженери й конструктори, забраковані тією сталінською системою на волі. Це було планове спання. Так, зрештою, можна організувати планове хотіння, плановий ентузіазм, планову любов до «батька народів»... Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали — всіх цих інженерів, конструкторів, мислителів, митців, артистів, авіаторів, ветеранів революції докторів, професорів, прокурорів і простих смертних. Опівночі Андрій прокинувся від чийогось скімлення й голосної команди старости: — На праву руку обернись! І вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрія. Так повторювалося за ніч кілька разів. Крім розподілу підлоги, для старости камери було взагалі багато іншого клопоту. Це-бо була ціла держава, а він її президент. Він мав двох помічників на обидві половини, і це було камерне «правительство», старостат. Цей старостат був платний... — діставав від камери додаткову пайку хліба і додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спеціально від тюремного «роздатчика». Староста управляв камерою, але тюремній адміністрації був абсолютно не підлеглий, а тим більше ніякій секретній частині, бо його не тюремна адміністрація призначала, а вибирала камера для себе, щоб не задушитись в хаосі. Він тримав порядок — призначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов’язки яких входило — мити підлогу вранці, замітати ввечері, розносити хліб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та «баландою», роздавати ту юшку та «баланду», носити діжку (яку, до речі, тягли всі чотири чергових заразом, та ще й кликали когось з силанів на допомогу), мити миски тощо. До речі, бути черговим — це було привілеєм, бо за це чергові діставали теж додаткову пайку хліба, тому, згідно з загальним рішенням населення республіки ч. І2, чергувала лише окрема каста людей, самих найбідніших, найбільш голих і голодних. Це був своєрідний камерний пролетаріат, всі ті в’язні, що серед вбогих були найубогішими. Камерна ж аристократія (ті в’язні, що були багатші, бо мали гроші на конто і користалися тюремною «лавочкою», де могли все купити, та й мали речі, які могли міняти, або були занадто панського складу) з такої постанови була задоволена, бо праця чергового — то, зрештою, тяжка, каторжна праця. Середняки були менше задоволені і в міру виголоджування переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як відомо, проміжний клас, що поповнює й гору, й низи. Але іноді, коли бракувало охочих чергувати з «пролетаріату» й нікому було виконувати цю тяжку функцію, тоді староста призначав чергових примусово, починаючи з «панів». «Пани» відкуплялися пайками хліба та цигарками. Пролетаріатові це сподобалось, і вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов’язкове для всіх чергування, — і здобули на цьому величезний капітал — можливість брати високу ціну з «панів» за експлуатацію себе. Тією ціною були пайки хліба, цукру, цигарки, лахміття, різні блага з передач тощо. Крім призначення чергових та контролю за їхньою працею, староста приймав хліб і інші харчі від роздатчика, розбирав камерні конфлікти (хоч для того ще був окремий камерний трибунал), вів «культурно-освітню роботу» — тобто, згідно з рішенням всього населення республіки, добирав лекторів, оповідачів та доповідачів з-посеред найкращих фахівців, які були в камері, для того щоб вони камеру розважали та просвіщали. Розбивав камерне населення на партії, коли треба було йти «на оправку» або на прогулянку. І, нарешті, влаштовував новоприбулих. На тому компетенції старости кінчилися. Він не втручався ні в справи «тишини», ні в справу «галасу» і взагалі «заборонених речей», співів тощо. Це не його діло.   День в республіці починався з вранішнього «Маня, на повєрку становісь!» За тим відбувалася процедура ходження до вмивальні тощо, куди воджено в’язнів партіями по 30 чоловік, — ця процедура тяглася кілька годин, поки переходила вся камера. Тим часом чергові мили підлогу, одержували разом із старостою хліб і цукор і роздавали. Хліб видавано житній, часом глевкий, часом добрий, але завжди майже всі пайки з «приколками» — тобто з довісками, приколотими до пайки заструганими паличками, нащипаними з дошки. Через ті «приколки» пайки виглядали досить химерно — були обтикані паличками, яких — паличок — іноді було по три й по чотири, бо «приколка» складалася з двох або й трьох частин, і треба було, щоб вона не загубилася. Такі пайки були подібні до їжака. Сама ця «приколка» увійшла й у юридичну термінологію тюрми й концтаборів і навіть вживалася на волі та в апараті НКВД. Коли треба було сказати образно, що хтось дістав якийсь термін каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права листуватися, права жити в певних містах після відбуття тюрми чи таборів тощо), тоді говорилося: «Дістав десять (або 15 — 20 — 25) років з «приколкою». Без сумніву, цей термін, ця «приколка», мусив би увійти в карно-процесуальний кодекс СССР. Процедура роздачі хліба була інша, аніж в камері 49-й, бо й пайки тут були інші. Справа в тім, що серед звичайних пайок, вирізаних з середини хлібини, було чимало т. зв. «горбушок» — тобто пайок, вирізаних від краю, через що вони мали найбільше шкоринки і за такими пайками-«горбушками» чомусь всі найбільше ганялися. Мабуть, думали, що там найбільше хліба. І таки його було більше, бо в шкоринці менше вологи, а значить, на вагу там більше хліба. Через них було безліч конфліктів. Тому роздача тих благословенних, чарівних «горбушок» була відповідно регульована — їх одержували всі за чергою, за дотримання чого відповідав староста. Власне, на тих горбушках можна бачити ще, яка тяжка праця старости — це треба спланувати й ідеально витримати, бо буде біда. Після хліба приносили чай — його втягали в камеру у величезних «бачках» і, тягаючи ті «бачки» поможи рядами, розливали чай черпаком в миски. В 12 годин староста приділяв наряд з кільканадцяти чоловік, і той наряд під конвоєм тюремної варти йшов геть з корпусу десь на кухню й звідти приносив цілу низку «бачків» з обідом. Часом то був «борщ», часом взагалі якась бурда, що на тюремній мові називалася «баландою». І було тих «бачків» іноді вісім, а іноді роздатчик на кухні розщедрювався й давав ще один на придачу. А коли обід був особливо поганий, то тих бачків було дванадцять. Процедура ж роздачі обіду була урочиста й надзвичайно тяжка. Принцип «соціальної справедливості» вимагав, щоб обід був роздаваний справедливо, бо... бо крім юшки в бачках ще була певна кількість гущі, а іноді й якась пара картоплин, і треба, щоб усі були задоволені. А тому роздавати — розміряти — обід не міг будь-хто. Ця функція — це була відповідальна й почесна функція, яка вимагала окремого хисту. Її виконували два постійних, найбільш вправних «черпакових», по одному на кожній половині. Цих «черпакових» вибирано на загальних зборах. І були це фахові «каптьори» — один з морфлоту, другий з піхоти. Військовики. До клейнодів цієї почесної двійки належав великий черпак. Благословенний (для всіх, лише для цих двох проклятий) черпак. Два чергових тягали «бачок» межи рядами, а черпаковий крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в стані розпорошення. А люди сиділи з мисками в руках й, витягнувши шиї та ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було лише дві картоплини, і черпаковий ганяв їх божевільне, не знаючи, кому ж їх дати а всі були зачаровані тими картоплинами й дивилися, кому ж вони дістануться, вірячи в своє щастя. Та черпаковий «був з біса хитрий — він напевно все норовив дати ті картоплини комусь із своїх приятелів». Може, тому всі так намагалися з черпаковими дружити, як із священиком чи із шаманом. Ці картоплини були часом причиною до цілих революцій, підіймати які був фахівцем в Андрієвій камері один чоловік, про якого буде окремо. Всю цю процедуру роздачі обіду хтось з в’язнів назвав дотепно по-російськи «к о р м л є н і є  з в є р є й». Роздача вечері була набагато легшою й прозаїчнішою. Вечеря складалася з однієї (однієї!) ложки каші і на триста сорок чоловік вся вміщалася в однім бачку, рідко в двох. Між цими процедурами роздачі їжі люди займалися всім, на що хто здібен, від ранку до пізньої ночі. Ще кожноденною подією була прогулянка. Вона була до обіду або після обіду, залежно від того, як випадала черга для камери ч. 12. Їх виводили партіями по 50 — 60 чоловік на тюремне подвір’я, межи блоки, на п’ятнадцять хвилин, зараховуючи й перехід по сходах туди й назад в число тих хвилин. На перехід йшло найменше п’ять хвилин. Лишалося «чистих» на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци, хто мав, і інші лахи й там трясли їх, користаючись з нагоди. В подвір’ї ходили «гусаком», дихали, повітрям, а водночас гарячково полювали за шматочками цегли, цвяшками, залізячками, шматочками дроту — за всім, з чого можна зробити заборонену річ в камері. Крім всіх цих, так би мовити «спланованих» подій, було багато подій несподіваних, непередбачених, які збурювали камеру брутально, як ураган, ставили все догори ногами. До таких належали труси, наглі перевірки, візити НКВДівського контролю, візити начальника тюрми тощо, кари й штрафи за порушення порядку та за заборонені речі, дезинфекція камери, похід до лазні і, нарешті, тюремна «лавочка», яка нагло звалювалася на тлі всіх попередніх нещасть, як несподіване благословення боже, як велике щастя.   Цікаві люди сиділи в камері ч. 12. Надзвичайна галерея типів. Це, власне, була та сама камера ч. 49, лише колосальних масштабів. Було що спостерігати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в 340 чоловік майже не було людей з нижчою освітою, за винятком вірмен та кількох селян. Переважно були люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх профілів, деякі з республіканськими іменами. Ознайомитися з багатьма з них ближче Андрієві належалось впереді. А тим часом деякі персонажі вискочили зразу на очі своєю надзвичайною оригінальністю, своєю кричущою символичністю, якщо вже на те пішло, своєю типовістю, як уособлення певної категорії людей в собі. Око, коли б навіть хотілося, не могло розминутися з ними. До таких насамперед належав понурий і довготелесий чолов’яга на прізвище Іщук, що  сидів насупроти Андрія, під протилежною стіною. Був вій літ п’ятдесяти, невиразного соціального стану й фаху — не то колгоспний рахівник чи комірник, не то сільський кооператор, не то просто міщух, може, якийсь гендляр або церковний староста, одне вірно — він не був ані статечним селянином, ані статечним робітником, ані статечним інтелігентом. Мав чорні, волохаті брови й весь час дозирав з-під них витрішкуватими очима, позирав вороже, понуро підозріло. Щось було в ньому від шакала. Затаєний, жадібний, смиренний назовні, але пломеніючий зсередини, — пломеніючий якоюсь вічною жадобою. Сперш і Андрій думав, що в ньому горить якийсь внутрішній великий, може, навіть святий вогонь, але скоро змінив свою думку. Цей чолов’яга найбільше сварився при розподілі підлоги й робив це якось понуро, жовчно, бурчучи щось собі під ніс. Але не цим він показав себе вповні. Іншим. Він вразив Андрія своєю поведінкою під час першої ж роздачі обіду (першої, яку тут побачив Андрій). З усіх витягнутих голів, коли черпаковий ганяв нещасну картоплину по бачку, найвище задертою була голова Іщука. Він дивився гарячковиті, жадібним, несамовитим доглядом на черпак, як зачарований, ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом черпака. Очі його були до того черпака буквально прикуті. Він повертав голову услід за тягненим бачком, і здавалося, що та толова прип’ята до бачка невидимою мотузкою. На обличчі йому була написана ціла поема бездонної жадоби, заздрості, злоби, розпачу скупця, надії й безнадії, благання, прокльону. Він пильнував за картоплиною, чекаючи, поки бачок підсунеться до нього. Відчувши на собі Андріїв погляд, він повернув голову й якось, не глядячи, ощерився, беззвучно, як хижий вовк, — ощерився ні до кого, не вгадавши, хто це на нього дивиться, і знову шарпнувся лицем до бачка, злякавшись, чи не проґавив. А тим часом над ним на вбитій у стіну паличці-прикольці висіли на мотузочку ціла купа нез’їдених пайок, його пайок, вони припадали пилом і цвіли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок підсунувся до нього, Іщук заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрібненько затремтіла, і так само затремтіли руки, підставляючи миску, а очі дивилися в бачок і здавалося, що вони ось-ось випадуть в той бачок і закрутяться в нім під черпаком, як дві картоплини. Картоплина не припала йому, і він так несамовито затіпався, що не міг вимовити слова. Бачок помандрував далі, а Іщук тримав мяску, розхлюпуючи «борщ», і все дивився, завмерши й витягнувши шию, — що станеться з картоплиною. І раптом підняв істеричний крик. Він кричав щось нечленоподільне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремі слова: «картоплина», «сволоч», «ракалія», «контрреволюція». Роздатчик вернувся й хотів ударити Іщука черпаком по голові, але замість того скривився презирливо, впіймав картоплину в черпак, набравши заразом і бурди повно, й вилив те все Іщукові на коліна, бо миска була зайнята. Вся камера на те зітхнула з полегкістю й засміялась, втішена. Прокляту картоплину впіймано нарешті й геніально приділено. Іщук не звернув ні на що уваги, замовк і тремтячими руками ялозив картоплину по колінах, збираючи й капусту. Капусту він запихав у рот, а на картоплину подивився молитовно й поклав її нагору, до пайок. Він виказав усі симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але він не пережив ніякого голоду, на волі жив добре, а тепер зовсім недавно прийшов до тюрми, в камері ж користався тими самими «привілеями», що й всі. Він просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за картоплини він підіймав у камері революції, а потім викидав ті картоплини в парашу, бо вони кисли, лежачим на пайках хліба, псувались. Після цього випадку Андрій не міг дивитися на Іщука без омерзіння. На якого чорта такі люди живуть на світі. І це блюзнірство саджати таку людину до тюрми, де все-таки сидять люди — люди! — що не втрачають людської подоби й людських почуттів навіть в тяжкій трагедії, навіть в такім вертепі. Та він не один. Хіба це не Узуньян ч. 2, отой вірменський «аристократ» з золотими зубами? Це категорія людей. Сидів цей Іщук по обвинуваченню, цілком відповідному до його вдачі. Його нібито посадили за фразу: «Як був Миколка-дурачок, була булочка п’ятачок!» Та за висловлену сентенцію, що, мовляв, «Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!» Випадок з картоплиною — це не був випадок, це повторювалося щодня до цього й після цього. При кожнім роздаванні обіду. Тільки картоплина до Іщука не потрапляла більше так просто. На ту картоплину, як і на ті «горбушки», була встановлена черга. Картоплина була строго підпорядкована діючому тут принципові «соціальної справедливості», незважаючи на Іщукові революції. Другим яскравим персонажем, але вже іншим, був штурман з крейсера «Червона Україна», прозваний в камері «Кровавая піща». Річ в тім, що в камері (як і в багатьох в’язницях взагалі) любили співати славнозвісну арештантську пісню на слова Пушкіна, яка починалася з строфи: «Сижу за решеткой темницы сьірой, Ко мне прилетает орел молодой, Мой грустный товарищ махает крьілом — К р о в а в у ю  п и щ у  клюет под окном...» І от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях і кровопідпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м’яса, його в’язні прозвали — «К р о в а в а я  п і щ а». Зробили, так би мовити, з нього живу ілюстрацію до Пушкінської пісні. Лише це був шматок м’яса що його клював не вільнолюбний орел, а цирковий крук. Те прозвисько так і лишилося за штурманом. Цей штурман з крейсера «Червона Україна» — це був теж символ, уособлення яскраве й кричуще, хоч і понуре та мовчазне з поведінки. Був це прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вітрами, з витатуйованим орлом, так, як і в покійного Васильченка, лише в нього був орел не на руці а на грудях. Штурман з першого ж дня запав Андрієві в око тим, що сидів, і присмалював собі руку цигаркою, і навіть не морщився. А коли Андрій гукнув до нього: «Галло! Що ви робите, друже?» — спокійно й діловито відповів: «Загартовуюсь». Андрій думав спершу, що це якийсь божевільний маніяк, але він був зовсім нормальною людиною. Мовчазний, зосереджений в собі і — симпатичний. З крутим чолом і розумними очима. Тільки неговіркий, зовсім неговіркий. Микола трохи підніс кінчик заслони над таємницею цієї людини і водночас поінформував про його титул «Кровавая піща», й Андрій мимоволі пройнявся до нього величезною пошаною. В цієї людини дуже тяжка справа — він сидить по обвинуваченню в приналежності до протирежимної бойової організації в військовому флоті й навіть чи не в керівництві ним. Глядячи на нього, можна думати, що це правда. І це імпонувало. Сидить вже два роки, але без результатів. Переніс тяжкі тортури й лише недавно вкинений сюди. Він не розколовся й навіть не думав про те. Жде нового туру ходіння по муках. Він мовчить, але коли говорить, то не в силі приховати понурого, безкомпромісного, непримиренного презирства до всього, що підпирає ця тюрма. Він має блакитні розумні очі, що світяться сильною волею й воднораз філософською якоюсь журбою та вибачливістю до всіх своїх співкамерників. Він не встряє ні в які камерні конфлікти, ні в які спірки. Він на все дивиться згори, задивлений десь далі, аніж ця камера, може, в сонячну морську блакить, може, в пережиті шторми й бурі, може, в очі коханої. Це людина з великою душею. Коли йому наступають в тісноті на ноги, він їх спокійно приймає; коли хтось дивиться жадібно на його пайку, яка видається більшою, він її спокійно, без жодного слова міняє, беручи собі гіршу. Він нагадує лева, посадженого в клітку, по якому топчуться малі звірята. Штурман з крейсера «Червона Україна». Андрій дивився йому в бровасте обличчя мовчки й думав, що це людина якоїсь великої ідеї і ставиться вона до свого сидіння в тюрмі не як до нещастя, а як до логічної закономірності. Це вражіння було, здається, безпомилковим, і саме це вражало на тлі слимакового плазування, скімлення та биття себе в груди багатьох інших. Людина знала, за що сидить, і була, як залізна брила. Андрій все ловив себе на бажанні заговорити з ним, але мав досить людського такту, щоб не лізти в душу. Коли їхні очі зустрічалися, в штурманових очах миготіли якісь сонячні іскорки, на мить, на коротку мить, і погасали під серпанком задуми. То був погляд людини, яка все бачить наскрізь і не потребує слів... «Кровавая піща». Третім яскравим персонажем був поляк Гловацький. Він був манюсінький і чорний, як жучок, замурзаний, обдертий, не мав абсолютно нічого, ніяких речей, як і Андрій. І найхарактернішою його рисою було, що він такий маленький, а мав шалений темперамент і колосальний, чисто польський, гонор. Здавалось що в ньому зійшовся гонор всіх його попередніх поколінь, всіх пращурів цілої Жечі Посполитої. Але яка неспівмірність! Такий темперамент та такий гонор і такий, майже ліліпутний зріст і комарина сила. Він все буянив, колотився, скандалячи із своїми сусідами в кутку, в якому сидів. Доведений до крайньої межі кипіння, він раптом схоплювався, тремтів увесь, як живе срібло, й, потрясаючи замурзаними своїми кулачками, вигукував у нестямі: — Бож-же! Бож-же!! Якби я до свого характеру та мав ще таку саму силу!! — То що було б? — запитував хтось серйозно меланхолійно. Гловацький, підбираючи відповідь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки догори, довго мовчав. Кипіння швидко йшло на спад. Нарешті, зітхнувши, Гловацький опускав руки й відповідав зламано, теж меланхолійно: — Носив би бачки нагору... Сам! Камера заходилась реготом. Нещастя цього Гловацького було в тім, що він був поляк, але жив в УССР. Не мавши Пілсудського під руками, НКВД посадило за цього Гловацького — бідного кравця й мирного харківського обивателя — й поклало на його маленькі плечі весь тягар відповідальності за політику й за всі діла маршалка Жечі Посполитої. Гловацький це — таку свою місію — цілком усвідомлював і на запитання — за що він сидить? — відповідав жалібно й глибоко переконано: — За Пілсудського! За це його продражнили в камері «Пілсудським». Подібним до нього в цьому відношенні був німець — Ганс Шумахер. Їх була ціла група, німців, у цій камері, але Ганс був найхарактернішим. Білявий, присадкуватий, молодий, досить інтелігентний Ганс, на прозвище «Коровій муж». Він колишній шуцбувдівець, вигнаний з батьківщини Гітлером, але сидів ось тут за Адольфа Гітлера й репрезентував фашизм. Яка іронія! Як «справжній фашист», а не його ерзац (справжній, бо німець та ще й «пролізлий в партію ВКП (б)»), Ганс котирувався на біржі НКВД дуже високо й відповідно до цього багато витерпів, аж до того, що його слідчий мастив своїм калом по голові, чого бідолашний Ганс, європеєць і все-таки революціонер, робітник з походження — Ганс Шумахер — ніяк не міг зрозуміти. Йому не вкладалося в голову, як це в пролетарській, а значить, робітничій, державі його могли так трактувати — екскрементами, хай і від «пролетарського» слідчого, а все ж таки екскрементами. На його думку, це зовсім розходилося з тезою Карла Маркса про диктатуру пролетаріату. Був вій дуже лагідної, симпатичної вдачі, і його в камері всі дуже любили, а за те, що він був фактично без’язиким, бо не володів ані українською, ані російською мовами як слід, смішно, по-дитячому вимовляючи слова, його всі мали за велику, тяжко скривджену дитину. «Коров’їм мужем» же Ганса прозвали за те, що він, ніяк не мігши добрати порівняння для велетня Дубенка, який під час боротьби підіймав Ганса, як пір’їнку, на руки, сказав йому нарешті, з натугою коверкаючи українські слова: — Слюхай, Дюбенко! Ті... ті... — він все хотів назвати його бугаєм, але не дав ради й нарешті випалив: — Ті — коровій муж! Ганс репрезентував Велику Німеччину й її фюрера, відповідаючи тяжко за всі його минулі, теперішні й майбутні гріхи супроти пролетарської держави Йосипа Сталіна.  З групи вірмен і персів, яких було в подвійній цій камері чоловік з 30, найяскравішим був старий перський вірменин Саркісьян. Прототип Карапетьянового Аслана, чесного чистія черевиків. Він харків’янин, але він в той же час всесвітній громадянин. І не тільки зі своєї космополітичної вдачі, а й з фактичної біографії — як чистій черевиків, він зі своєю скринькою обійшов за весь свій довгий вік не тільки Персію й Україну, а й Індію, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францію й Росію і навіть був у Китаї. Темний і неписьменний, але непосидющий, як Вічний Жид, чистій черевиків Саркісьян. Рябий і добродушний. Він, за його ж словами, чистив брудні черевики цілому світові. Добре чистив, чесно, сумлінно, а найбільше почистив брудних черевиків і чобіт в совєтській пролетарській державі — пролетарських партійних і безпартійних черевиків, і тепер ніяк не міг зрозуміти, навіщо ж його посадили в тюрму, тоді як на волі так тих брудних черевиків багато й які почистити без нього абсолютно неможливо. Що там робитимуть без нього?! Цей Саркісьян — це була теж своєрідна перська Шехерезада, ще краща, ніж Карапетьян. Своєю ж епопеєю тут — він є символ, уособлення для всіх вірмен. Фокус, в якому зійшлася вся їхня трагедія і весь їхній безсмертний гумор, з яким вони ту трагедію сприймали. В його інтерпретації та ціла всевірменська епопея в царстві НКВД нагадувала вірменський анекдот або вірменську загадку, якої ніхто не може ніколи розгадати. Анекдот-загадка про оселедця: «Висить, теліпається, зелене й пищить... Що таке?» Це Саркісьян на великому конвейєрі. А чого висить, чого зелене, чого пищить, за які такі гріхи — невідомо. В цім анекдоті, як і у всіх вірменських загадках та анекдотах, одначе більше логіки, ніж у трагедії Саркісьяна й усіх його одноплеменців. Згідно з його справою, Саркісьян є не хто інший, як цілий дашнаківський «вождь», хоч він ніколи не чув про партію дашнаків і не знає, що то таке. Можливо, серед вірмен були й справжні дашнаки, але НКВД ніколи не в стані їх викрити, бо це понад його компетенцією. Такої думки принаймні Саркісьян, а на доказ цього він висуває твердження, що НКВД абсолютно й безнадійно на хибній дорозі, коли в його особі не змогло впізнати звичайного чистія черевиків, а впізнало «дашнаківського вождя». Звичайно, він — Саркісьян — у всьому «признався щиро» (бо ж він не є ворог совєтської влади, щоб уперто заперечувати те, що твердить слідчий, слідчому, зрештою, видніше!). І, звичайно, тепер у світі є троє великих людей — Гітлер, Сталін і він — Саркісьян, який, виявляється, на його несамовите здивування, захитав основи першої в світі й найбільшої в світі пролетарської держави. З того всього Саркісьян заливається веселим сміхом, як то він «без драки» потрапив у великі «забіяки». Саркісьян намагається весело весь час пристосуватися до своєї такої великої ролі, приділеної йому історією, на потіху цілій камері. З групи жидів, яких теж було щось біля 30 й які майже всі йшли під рубрикою «троцькісти», чи не найяскравішим був такий Львов. Науковець з фаху, невеликий на зріст, пузатенький, утлий на утвори міщух, хоч і «член партії з 17 року» й «соратник» всіх найвидатніших діячів революції (хоча Андрій і був певен, що в революцію цей Львов був десь парикмахером в Житомирі або в Бердичеві). Але перед арештом він був десь великою «шишкою» Цей Львов, очевидно, мав геморой, бо більшу частину дня не сидів, а стояв, але то нічого. Він серед жидів був авторитетом, бо до нього всі завжди зверталися й щось шепотіли подовгу, й він завжди посередничав у всіх конфліктах своїх братів крові з оточенням. Навіть Гепнер, який прибув до камери теж, так як і Андрій, і, поповнивши жидівську фалангу, був, безперечно, найсоліднішою серед них усіх персоною, ставився одначе до Львова з повагою. Всі жиди наслідували його поведінку. Він був обережний і хитрий, як і всі, і такий же вічно нашорошений та переляканий. Але тоді, коли всі жиди обмежувалися переляканим мовчанням та жалісним зітханням, підкреслюючи своє несправедливе та безмірне мучеництво, Львов ішов далі. Він, стоячи, та погойдуючись над масою сидячих, та скрушно зітхаючи, час від часу заламував руки, зводив очі до стелі й розпачливо жебонів: — О, аве, Цезар! Морітурі те салютант! Мовляв, «От, Цезарю? Ти караєш мене, а я все-таки вірний тобі, вірний до гробу, до смерті. Ах, яка трагедія! Яке жахливе непорозуміння! Як тяжко й несправедливо терпить товариш Львов». — «О, аве. Цезар!!» Причому Львов все норовив так зітхнути, щоб це дійшло до вух якщо не наглядачів та слідчого, то принаймні до камерних стукачів і сексотів. І скільки непідробної скорботи, страждання вірного серця, скільки муки й скільки любові до Цезаря та прощення йому всіх гріхів супроти товариша Львова. Не Львов, а просто тобі янгол, несправедливо повержений  в морок кромішній. Штурман в такі хвилини дивився на Львова, й дивна посмішка перебігала по його зімкнутих устах. Безодню презирства, вкладену в ту ледве вловиму посмішку, не можна виміряти ніякою мірою. І напевно, вона була адресована не так до Львова як до його Цезаря, що має таких морітурі. В таку мить Андрієві штурман уявлявся на борту крейсера — гордий штурман на борту гордого крейсера. Вітер б’є в обличчя й полоще його бушлат, бистрою молоньєю в’ється над ним альбатрос, обличчя засмалене вітрами всіх широт і оббризкане піною дванадцяти морів — він дивиться в далину, як сонце вогненними мечами ралить розгойдану стихію моря, думає велику й глибоку, як саме море, думу, й перед гордим його, орлиним зором стелиться могутня сонячна перспектива — перспектива його Вітчизни, в ім’я якої він несе свою горду душу і серце в небувалі ще, звитяжні й ризиковані рейси, поклавши все на карту без жодного вагання й без мудрування лукавого. Одвертий, як саме море і небо, і мужній, як та вся стихія, штурман. Штурман, для якого немає Цезаря серед всіх тих, хто замірився на горду його душу. Такий він, цей штурман, на тлі тих «морітурі» з їхнім Цезарем. Зітхання Львова мали вдячний резонанс серед всіх його братів крові. Та й не тільки серед них. Це була категорія, окрема категорія людей, здебільша з числа недавніх носіїв партбілета, здобутого часом в боях, а здебільшого підхлібництвом, низькопоклонством, практикою вірних, готових, до послуху, безідейних «морітурі». Але більшість з них, мабуть, все-таки мала в душі велику внутрішню колізію: — вірність ідеї революції, окропленій кров’ю мільйонів і їхньою власною, це з одного боку, й скидання їх Цезарем на смітник з тавром «ворогів народу» — з другого. Колізія повставала від потреби ненавидіти й нездібності ненавидіти, бо ж... Бо ж їх скидають на смітник нібито в ім’я тієї самої ідеї, в ім’я якої вони віддали свої сили і кров. І може, в тім викрику: «О, аве, Цезар, морітурі те салютант!» — криється справжня, незмірима й неосяжна людська трагедія. Та більшість в камері не належали до «морітурі». А якщо вони й були «морітурі», то зовсім іншими. Морітурі іншого Цезаря. Того, який ще їх не прирік на страту, а прирік інший, якого вони все-таки не визнають за Цезаря, і через те тут сидять. Іншим цікавим типом був з числа тих, які були найближче до Андрія, худий, як скелет, чоловік на прізвище Дахно. Він був знаменитий тим, що сидів у тюрмі, як представник нової, винайденої в НКВД, окремої нації, н а ц і ї... в е г е т а р і а н ц і в! Смішно, але факт. Таку націю встановив слідчий. Дахно був вегетаріанець. Чи по волі, чи по неволі, але він не їв нічого м’ясного, навіть не пив води, біля якої близько лежало м’ясо чи щось подібне. І був він в цьому фанатично послідовним і невгнутим. Чи це була фізична конечність для нього, чи просто ідея-фікс, але він виявив у цьому подиву гідну стійкість. Поводився так, як поводяться сибірські сектанти в питаннях своєї віри. Їв лише хліб і пив воду. Та все домагався від слідчого і всієї тюремної адміністрації відповідних для себе вегетаріанських харчів. Слідчий йому ті харчі обіцяв, але поставив умову — признатись у всьому, в чому його обвинувачують. Дахно вже навіть почав був схилятися на те, готовий іти на крайні жертви в ім’я своєї ідеї-фікс. Це був тип справжнього фанатика, які могли тільки траплятися в середньовіччя. Він згодився «признатись» в усій своїй контрреволюційній організації, відповідно до формули пред’явленого йому обвинувачення. Але, на жаль, нічого не міг придумати. Нічого такого, що задовольнило би плани слідчого. Так і не придумавши нічого, Дахно з’явився перед світлі очі слідчого. Слідчий вислухав його зітхання, розлютився безмежно і несамовито вигукнув: — Ага! Ти так!?. Так плював же я на твою  в е г е т а р і а н с ь к у  н а ц і о н а л ь н і с т ь! Тоже мені нація зачухана! І після того заходився бити. Й бив доти, доки Дахно не підписав протокола, що він терорист, шпигун, і диверсант, і керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців. І тепер Дахно сидить в камері ч. 12 і помалу умирає, уперто, але марно домагається окремих пісних харчів. Він здався як «контрреволюціонер і враг народа», але, як вегетаріанець, не хотів здаватись. І не мав наміру. Він мав намір умерти. І до того йшло. Всі умовляння товаришів ні до чого не призводили. Глядячи на нього, Андрій думав — яка велетенська воля сидить в цій людині! Коли б такою людиною рухала не ідея-фікс, а справжня якась людська ідея — що така людина могла б зробити! Золота людина. Людина з великої літери і... І створила анекдот. І за анекдот умирає. Анекдотична людина. Родоначальник нової, вегетаріанської національності. Цікавим був грек Металіді. Талановитий композитор, веселий бесідник, сміхун, відважний і одчайдухий в поводженні з тюремною адміністрацією та зі слідчим, як горда, високоосвічена людина. Досить міцної будови до того ж. І в той же час до божевілля боїться мишей. Ця людина була в Іспанії й нібито боролася зі зброєю в руках проти армії Франко, а тепер сиділа, тяжко обвинувачена в шпиґунстві на користь Франко, в повстанні й терорі в числі групи непересічних, видатних осіб. І... панічно боїться мишей. Коли Гриша (наймолодший в’язень з числа камерного пролетаріату, пустотливий учень неповної середньої школи, який сидів за те, що намалював учителеві на галошах свастику, і той пройшовся по вулицях міста, відбиваючи цей достославний знак на пішоходах, спричинивши тим страшний переляк всієї міліції й НКВД) — коли цей Гриша, впіймавши мишу, підкрадався й тихенько впускав її Металіді в кишеню. Металіді верещав безтямно, стрибав божевільне по людях і метався так, ніби його облили бензином й підпалили. Після такої пригоди Металіді щиро признавався, що коли б слідчий про це знав, то не мав би потреби його бити, а прив’язав би за хвостик мишу, й пускав на нього, і цим би «розколов його до самого пупа». І найцікавішим було те, що цей Металіді — страшний терорист і повстанець згідно з обвинуваченням, в чому він і «признався щиросердно», цебто в намірі знищити всіх совєтських людей, — все-таки не відважувався вбити мишу. «Враг народа» Металіді. Гриша виявився набагато дотепнішим за слідчого, він в простий і дешевий спосіб здемаскував цього страшного «повстанця й терориста». Зате Металіді чудесно грав на гребінці «Суліко». Навіть склав комічний «Марш врагов народа», організував камерний джаз і награвав той марш краще, аніж би те міг зробити джаз Утьосова. Знову цікавим типом був доктор Петров. Це теж був прообраз певної категорії людей. М’який і улесливий, пролазливий до людських душ, шовковий доктор Петров. Він до всього пильно прислухався, до всього приглядався, всім цікавився, всім співчував, всіх хотів потішати, розпитуючи про все докладно. Ця його риса нашорошила Андрія. Та хіба тільки Андрія? Вона нашорошувала всіх, крім самого доктора Петрова. Дивним здавалося, що цей доктор Петров мав такий випещений вигляд і мав якісь привілеї, напр., привілей тримати цілу гору речей при собі, та й ще мати передачі, навіть мав побачення з рідними, чого ніхто в камері не мав і не міг навіть мріяти про те. Речей мав Петров аж три великих тюки й домагався для них місця на підлозі. Він складав ті тюки, як канапу, й влягався на ній досить вигідно спати, не рахуючись з рештою. Там, де були його тюки, — там строгий орнамент «валета в замок» ламався, роблячи щасливий виняток для доктора Петрова. Староста ніби раз пробував на домагання всіх в’язнів ту лінію замка вирівняти законно, але з того нічого не вийшло, Петров м’яко покликав чергового корпусу за арбітра й тюки лишилися недоторканими. Петрова не любили, але боялися його, мовчали, й навіть деякі загравали з ним. Таємниця тієї магічної сили Петрова була для декого зрозумілою. Часто вдень, а то й увечері, Петрову нагло приспівувало «на оправку», і він наперекір встановленому правилу (ніхто не може ходити на «оправку» поза чергою) все-таки домагався свого і йшов геть з камери — наглядач його випускав без особливих суперечок. А пішовши, Петров часом занадто вже довго ходив. Єдиний, кого Петров боявся і не підступав до нього з м’якенькими своїми розпитуваннями — це штурман. На Андрієві він теж осікся і після першої спроби більше не приставав, лише пас очима оддалік та дослухався до розмов одним вухом, якщо Андрій з кимсь про щось говорив. Петров дуже старанно дотримувався режиму — не мав ніяких заборонених речей, не робив ані голок, ані ножиків, ні шахів, ні люльок, не грав ні в які гри, не шив і не писав записочок на дрібних шматочках паперу, — словом, був ідеальним, дисциплінованим в’язнем. Про його особисту справу ніхто в камері не знав, в той час як він про справи інших знав усе. Він мав дуже ніжні, випещені, короткопалі руки й власне ці руки Андрієві особливо не подобались, — напевно, він ні разу ніколи не мив підлоги, не тягав бачків, не носив параші. Він від того всього відкуплявся то папіросами, то чим іншим. Тюремний хліб він рідко їв, бо мав передачі; пайку хліба він віддавав камерним «пролетарям», що прали йому білизну й носили за нього парашу. А найприкрішим у нього було те, що у всіх камерних арештантських конфліктах він все поривався бігти по наглядача або чергового. Такий Петров. Надзвичайно цікавим був один військовий літун і командир ланки на прізвище Шклярук. Висока, чорнява, струнка, високо інтелігентна людина. Він був не просто літун і командир, він був поет своєї справи. Коли він всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповідати (а його староста вибрав у число найкращих оповідачів) про свої літунські рейди, про авіацію взагалі, про свої зустрічі з Чухновським, Чкаловим, Ляпідевським тощо, — камера завмирала, полонена цією людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душі. Це був сокіл, ні, це був орел. Він нічого не говорив особливого, ніяких карколомних і страшних пригод, ніяких складних інтриг. Він просто оповідав про лет в зеніті, про людську душу, озброєну дюралюмінієвими крилами. Якийсь письменник, здається, Кузьмич, написав книжку про крила, яка так і називалася — «Крила». Яка то убога проза порівняно з тими крилами, про які оповідав цей військовий літун. Він оповідав про екстаз людської душі, піднесеної в небо, розповідав про тріумф її після довгих шукань, він оповідав і про історію тих шукань, про крила Ікара й про «крила холопа», про всі спроби гордої людської душі пірватися в блакить і про її трагедії; він оповідав про відважних літунів усіх часів і про героїв сучасності — він оповідав буденні, прості, але захоплюючі своєю простотою речі. І він оповідав про машину — оповідав про неї, як про живу істоту, — любовно й з великим пієтетом, називаючи всі її шрубики й ґвинтикй, про її хороби й примхи, про й життя — так, про життя, цікаве й захоплююче, починаючи від лабораторії (від народження) й до трагічної аварії (до смерті). Безодня любові в цій людині до матеріальних, неодухотворених речей дивувала Андрія. І він зрозумів, що для цього літуна не існувало неодухотворених речей, — всі вони були для нього одухотворені силою людського генія й людської волі. І так само вражала в цьому суворому військовому літунові душа романтика й естета. Незрозумілим було, навіщо цю людину посаджено до тюрми. Мабуть, для того, щоб вона тужила за сонцем, за простором, за летом, за прекрасним світом і за прекрасною в своїй природі людською душею друзів і товаришів. Ні, його посадили для того, щоб він більше вже не літав, щоб знищити, бо занадто вже він великий романтик і занадто вже поривається вгору. Він ніби сидить в справі Блюхера, під командою якого в ОКДВА служив на Далекому Сході, а опинився тут, бо його привезено з-над Тихого океану до місця народження — він сам харків’янин. В години, коли він не оповідав і нічого не робив, Шклярук цілими годинами простоював біля вікна, дивлячись вгору на манюсіньку латочку часом синього, часом захмареного неба, яке було видно поверх високого щитка, так, ніби хотів туди вилетіти. А коли в камері співали оту «Сижу за решеткой темницы сьірой», Шклярук лягав на своє місце на підлогу і, заклавши руки за голову, мовчки дивився в стелю — слухав пісню про орла, що кличе в’язня вилетіти геть і податися туди, де немає нікого, де гуляє лише вітер свободний і гордий орел. І ніхто, мабуть, тієї пісні не міг до кінця так зрозуміти, як він, хіба ще Андрій та штурман, які теж літали в зеніті й плавали над великими безодням. Справа Шклярука була безнадійна — він «розколовся» (надмірною для тонкої душі естета була проба) і тепер чекав трибуналу. І багато ще було надзвичайних людей в цій камері. Ба, всі люди тут були по-своєму надзвичайні, й про кожного з них можна багато, дуже багато сказати. Кожен з 340 був чимсь оригінальний, і щоб їх усіх охарактеризувати, треба написати окрему велику книгу. Починаючи від токаря з ХТЗ та агронома з колгоспу й кінчаючи високим інженером та професором Марксо-ленінського Інституту — всі вони були варті окремої уваги. «Діла» ж у них були найрізноманітніші і часом найфантастичніші, а часом надто вже безглузді й смішні. Тут були ті, що сиділи за велику «диверсію» й «за галоші» (насмілилися десь сказати, що в крамницях совєтських бракує галош), за те, що були колись за кордоном, і за те, що не були за кордоном, за те, що збудували не так завод, і за те, що той завод слідчому здумалось «зірвати». За те, що в колгоспі чомусь здохла стара кобила, і за те, що чомусь помер після пиятики начальник політвідділу МТС. За свастику, намальовану на вчителевому черевикові, й за криво намальовані вуса «вождя» на мистецькім панно; за те, що назвав життя «собачим», і за те, що назвав цибулю «совєтським салом». За те, що не був у червоній армії під час революції, й за те, що в ній був саме під час революції; за те, що не був у партії, й за те, що якраз був у партії. За те, зрештою, що нещасливим уродився й що такий випав жереб. В багатьох районах РВ НКВД дістали плани (все бо в цій країні плановане) — плани ліквідації «ворогів народу» — їм доведено план «до району», а вони вже довели його «до двору», бо мусили вибирати: або виконати план «боротьбі з ворогами народу», або не виконати того плану й сісти самим, як сідали всі за невиконання будь-якого плану. Виконуючи план, начальники на місцях хапали всіх, на кому спинялася їхня увага, й план таки виконували. А тепер же ще план треба перевиконати, та не як-небудь, а по-стахановськи — на двісті процентів. І попливли «вороги народу» в тюрми рікою. Велике діло план і велике діло — «кампанія реконструкції людини», а ще більше діло — кампанія «очистки тила» від прямих і потенційних ворогів режиму. Хіба масштаб і глибина цієї кампанії арештів не є доказом масштабів невіри правлячої верхівки в лояльність і вірність своїх громадян?! А оскільки дія викликає протидію, то чим більше розгортається кампанія ліквідації «ворогів народу», тим більше тих ворогів стає. Бо не може ж мати заарештованого й знищеного сина стати другом системи! Або брат за брата! І таким чином брила, котячись з гори Безглуздя, стає все більшою, ситуація стає все безнадійнішою, все йде до ідіотизму, до самозаперечення. А машина працює. А десь за мурами принишкли великі мільйони й чекають своєї черги, оті самі, що про них слідчий казав Андрієві — «у нас людей хватіт!» Але складається вражіння, що їх таки не «хватіт», якщо так ітиме. Темп арештів обігнав темп ведення «діл». Створився залом. При всій напрузі «діла» в’язнів все-таки тягнуться повільно. Бо не вистачає слідчих, хоч управління (Харківське, як і сила-силенна інших) працює безперебійно. Але все-таки справи посуваються дуже мляво. Особливо, коли люди уперті. І тому, наростаючи, лавина арештантів розпирає мури тюремні, загрожуючи їх розсадити. Деякі «щасливі» пройшли вже по кілька разів «конвейєр», а деякі сидять по два роки й не бачили слідчого у вічі. Загубились. Був випадок, коли один поцікавився, коли вже нарешті його викличуть, і тюремна адміністрація не могла ніяк взнати, до кого ж він належить, до якого слідчого та по якій справі. Отак упіймали людину, вкинули б будку, як гицель пса, та й забули. І почали ту справу виясняти по всіх інстанціях, а в найнижчій інстанції — в райвідділі того району, звідки людину взято, — начальник змінився, і справа заплуталася безнадійно. Але звільняти людину ніхто й не думав. Де там! Коли ти вже сюди потрапив, то вийти звідси ти не мусиш! Таке правило цієї інституції. Що ж до «діла», то — «Була б людина, а діло знайдеться!» — це з скрижалі заповідей цієї установи. То нічого, що людина сидить два роки без виклику. Не біда. З концтабором чи з кулею вона все одно не розминеться. Непереможна, залізна діалектика! В цій камері Андрій взнав про існування щонайменше мільйона контрреволюційних організацій в СССР, крім тих, що були вже йому відомі. Просто дивно, як та совєтська влада досі трималася й на чім вона трималася! А організації були такі, що однієї б вистачило ту владу повалити й розвіяти на порох. Скажімо — організація колишніх червоних партизанів, яка нараховує сотні тисяч жахливих «терористів, повстанців і диверсантів, підтримуваних ідейно всім фашистівським і капіталістичним світом». А ще ж організація РОВС (руський офіцерський союз). А зо дві сотні українських «страшних повстанських і терористичних організацій!» А організація шпигунів! А терористична організація спортовців яка «очолювала й використовувала в контрреволюційних цілях всі маси спортовців України й СССР». А це ж грубі мільйони найздоровіших та ще й добре наспортованих людей! А організація мисливців і рибалок, які, кожному відомо, всі навіть вдають рушниці й по кілограму пороху та шроту завжди про запас. А організація комскладу РККА! А організація вчителів! А організація прокурорів! А організація залізничників України під проводом Малія!? А організація студентів! А організація інженерів? А організація письменників! А організація митців! А організації вірмен, персів, німців, турків, корейців, молдаван і циган... А, нарешті, організації вегетаріанців та взагалі безліч організацій усіх незадоволених з нестачі галош та цибулі. Абсурд? Абсурд. Але все це є, і на все це понаписувані й  навіть «щиросердно» попідписувані безліч протоколів, і за все це люди ось так сидять і чекають смертної кари або каторги. Коли ж до того додати існування справжніх петлюрівців, хвильовистів, шумскістів, троцькістів, дашнаків, бухарінців, правих, лівих і перпендикулярних «уклоністів», сіоністів, соратників Тухачевського тощо, тощо, то просто дивно, як та совєтська влада все-таки тримається. Це належить до найбільших чудес світу. Це не сьоме вже, а восьме чудо світу. Сьомим чудом є цей ось корпус, що стоїть і не розсипається, хоч в його череві товчеться зразу а десять тисяч чоловік «страшних ворогів народу», а розрахований він царським будівничим всього на кілька сот людей. Хіба це не сьоме чудо світу? А ще більше чудо таке: Ось в цій камері сидить 340 чоловік, а... двері часом не замикаються. В це тяжко повірити? Тяжко! В камері сидить 340 страшних «ворогів народу» з найжахливішими статтями обвинувачення, згідно з якими кожен мав би сидіти прикованим на ланцюгу та й ще той ланцюг перегризати, а вони собі сидять і нічого, не розбігаються, виглядають в незамкнені двері на сходи й кепкують з наглядача. І наглядач тим недуже переймається, що так часто забуває замкнути двері, — куди вони розбіжаться?! З СССР все одно не вибіжать. І він має цілковиту рацію.   Часом в цей «зріринець» вскакує сам начальник тюрми й кричить несамовито: --- Заключонниє!!! Садітесь! Це щоб усі сиділи, а він міг вільно височіти над усіма. «Заключонниє» сідають, а начальник походжає, набундючившись. Сам він низенький, обрюзклий з обличчя, рудий і з очима альбіноса. Дегенерат. Справжній, непідробний. Богом сотворений дегенерат. Альбінос. Кажуть, що він дослужився до чину начальника тюрми, пройшовши спершу через кар’єру ката — того, що розстрілює. Це правда. Андрій його з першого ж разу впізнав — ще в ті часи, коли Андрій сидів уперше, альбінос цей примелькався йому, водивши на імпровізований розстріл, та взагалі працювавши в тюремній зграї, й заходячи часом до камери з невідомою метою — для психологічного впливу. «Заключонниє» сиділи, а альбінос походжав по камері, наступаючи на ноги, зазирав у всі кутки. Сам. Такий герой. Вдирався межи 340 страшних «ворогів народу», як в клітку з левами, і не боявся. Часом знаходив заборонену річ — скажімо, люльку – — й тоді була біда. Взагалі ж, йому подобалося, що от таке юрбище здоровенних людей, а всі його, маленького альбіноса, бояться. Сидять, як турки, і він навіть, кого схоче, може турнути ногою. Він упивався своєю могутністю. 340 чоловік в цій камері і безліч у всій тюрмі сидить жахливих «ворогів народу», а ще не було випадку, щоб його ці «ублюдки» й «агенти фашизму», «бандити й душогуби» хоч раз роздерли навпіл. Посівши обидві частини камери, 340 чоловік були розташовані по секторах, мимохіть гуртуючись в групи за національним принципом: окремою групою сиділи вірмени — це був вірменський квартал, потім жиди — це був жидівський квартал, потім греки, група німців, там три турки, там три поляки там росіяни, але це все, як мозаїка, було вкраплене в основне море українців. Коли б намалювати все це графічно, вийшла б ні більше, ні менше мапа народів СССР з тією тільки різницею, що домінантою тут були б не росіяни, а українці. З Андрієвих старих знайомих сидів тут ще Руденко, професор Манєвич і Зарудний. Решту десь розкидали по інших камерах. Як і в суспільстві, так і тут, була частина людей, які самі себе вважали за провідну «еліту», що їй належалось бути упривілейованою. Ця «еліта» займала найкращу частину першої, чистішої й світлішої, камери. Тією найкращою частиною було місце біля лобової стіни, насупроти дверей, прозване «президією». Найкращою ж ця частина була тому, що була найдальше від дверей, так що там можна було робити багато речей, яких не можна робити десь ближче, навіть в шахи грати, а крім того, тут було найчистіше повітря й найвидніше, бо був найменший щиток на вікні, й, повітря циркулювало безперервно. Посіла ж це місце «еліта» так, що їм було досить просторо, й нікого не пускала до своєї касти. «Еліта» та складалася з самих найгорлатіших типів, найяскравішою репрезентацією яких був такий Хорошун, колишній чекіст, що в революцію організував «Комітет не журись» і грабував населення на свою користь. Словом, бандитував в повному розумінні цього слова й незрозуміле, дивно було, чого він тепер тут опинився? Долі було вгодно, щоб цього типа знав у обличчя Микола, бо він був з його країв і був знаний широко по всій околиці. Коли Андрій вислухав Миколу та почув цього типа горлання в «президії», то вирішив ту «президію» якщо не розігнати, то зайняти, окупувати, а тим часом подумав: «Чого цей тип тут? Адже це чекіст високої марки, й його не могли посадити за «Комітет не журись». Яку функцію він тут виконує?..” Андрій насупився й довго видивлявся на «президію»... Треба вловити момент... В ту президію» вже он втиснувся Руденко, примостився з самого краєчку й підморгує, а це вже якесь завоювання. Ти буде хвостик, за яким прийдуть лапки. Тим часом вони сиділи в темній і вогкій другій половині камери. V Дні текли по-ярмарковому і, може, саме тому жваво. Так, ніби люди зумисне інсценізували той ярмарок та шарварок, інсценізували з усієї сили, щоб тільки ні про що інше не думати, про все забути, забити собі памороки... Від вранішнього «Маня, на повєрку становісь» і до пізньої ночі життя в камері вирувало, кипіло у ключ. Чим тільки тут люди не займались. Насамперед люди вчились. Була тут низка курсів — від авіаційних починаючи й пасічницькими кінчаючи. Були навіть курси малювання, в яких Андрій теж був пильним учнем, а викладачем був справжній (не абиякий, а справжній) професрр академії мистецтв. Андрій зразу пустив у рух свій винахід з галошами, й цей винахід зробив цілу революцію в камерному писальному господарстві й миттю прищепився. Пішли в рух всі галоші, які тільки були. Навіть нові, — їх безжально зчовгували об підлогу та об цементові підвіконня й робили «дошки» для писання й малювання. І так само пішли в рух приколки — з них робилося стило, загострене з одного кінця, й ним дуже зручно було писати. Досі приколки найбільше використовувано для забивання в щілини стін і правили замість цвяхів — вішати торбинки й інші речі. Між іншим, приколки (оті дерев’яні шпички) треба було кожного разу здавати черговому тюрми, бо вони були раховані, але в’язні їх розколювали, збільшуючи число, таким чином було що здавати й чим писати. Крім галош писали ще на шматках скла, вийнявши обережно з вікна, а потім назад в нього ж вставляючи на випадок трусу чи якогось алярму. Шматок скла натирався крейдою, надертою із стіни й розведеною слиною, тоді йому давали просохнути, а тоді вже писали тонко загостреною приколкою, тримаючи скло проти чогось темного. Лиш малювати як слід на склі не можна було, зате на галошах професор малювання виробляв чудеса, упиваючись прекрасним матеріалом та технікою малювання на нім. Виходили справді гарні речі з найтоншими нюансами чорного й білого тону. Трапився один випадок, який за малим не завалив усю справу: професор малював штурмана, портрет виходив дуже подібний. Аж тут відкрились раптом двері й наглядач загорланив: «Чергові — нести парашу!». Саркісьян, якому належала галоша (Андрій її в нього позичив на сеанс) і який був черговим, згарячу вихопив галошу, надів її на босу носу й подався. Потім чергові вернулися й Саркісьян, знявши галошу, подав її професорові — бери, малюй, душа любезний! І щиро шкодував, що образ у вбиральні змився на мокрій підлозі. Лекція тривала далі. Аж раптом в коридорі зчинилася метушня. Згодом виявилося, що там сталася страшна подія: від дверей камери ч. І2 і аж до вбиральні було на підлозі відбито кілька разів образ людини. На це нагодився начальник тюрми — альбінос, викликав начальника караулу й ще когось. Все те збіглося на місце події й не могло вийти з дива, — хто це намалював на підлозі, та ще так гарно й так чітко портрет людини. Куди дивився наглядач!!? Наглядач дивився разом з усім теж на підлогу переляканий — хто це в такий короткий час, поки він одвихнувся, змалював йому весь коридор. Та тюремники народ догадливий. Вони прийшли до камери І2, з якої виходила та намальована людина, почали її шукати. Сперш викликали тих, що носили парашу, й допитували, хто це зробив. Саркісьян змикитив, у чому справа, але мовчав. Інші теж мовчали. Тоді почали придивлятися в камері, до кого подібна намальована особа. І, звичайно, знайшли, що це штурман — занадто вже добре його було намальовано, на його біду. Покликали. — Це ваша пика? — Можливо. — Як це вона тут опинилась? — Поняття не маю. Я нікуди не виходив з камери. — А як ми посадимо вас у карцер? — То моя пика буде в карцері, — знизав плечима штурман байдуже. — Ваш фах? — Моряк. — А хто малює в камері? — Мені здається, що треба було б запитати — хто малює в коридорі. Думаю, що наглядач. — Лишім його, — втрутився котрийсь, — бо з цього ідола нічого не доб’ємось. Вони взагалі нічого не добились. Пошуміли, покричали, що покарають всю камеру, та й зачинили двері. Лиш по якомусь часі поступив наказ, що за обтирання стін належиться сувора кара. Хтось уже доніс. Та дотриматись того альбіносового наказу було дуже тяжко, бо стіни мали такий вигляд що сам «наймудріший» не зміг би встановити, чи терто по них галошами, чи не терто, а якщо терто, — то коли саме, в якому столітті. Курси малювання функціонували далі. Були ще курси механіків, електриків, тракторо-будівельні, шоферські, шевські, кравецькі, куховарські, столярські, агрономічні, креслярські, металообробні і навіть голярські. І навіть театральні. Люди все намагалися опанувати ті фахи й ремесла, які їм придадуться в біді й полегшать їхню долю в тих місцях, куди їх позаганяють всі ті ОСО, Трибунали, Спецколегії та Тройки. І виходило, що всі фахи добрі і всі можуть придатися, а тому люди вчили все, чому тут можна навчитися. А навчитися тут можна було всьому, аж до писання наукових розвідок про кам’яну епоху включно. Аж до авіабудівництва і старогебрейськоЇ мови. Не міг тільки ніяк підібрати для себе підходящого практичного фаху професор Манєвич. Маленький, короткозорий, слабенький і наївний та розсіяний, як всі професори, особливо від наук гуманітарних (а Манєвич був професор старогебрейської мови). Фах його добрий, але навіщо десь за полярним колом старогебрейська мова? Справді, треба мати фах більш практичний. І він то спинявся на найлегшій професії голяра, то знову кидався до агрономії, збираючись за полярним колом вирощувати помідори, то знову передумував і схилявся до кравецтва та все розпитував, як так буде, куди їх поженуть. Загально всі вирішили, що поженуть їх поближче до північного бігуна, а може, навіть висадять на крижину, як Чкалова. Симпатичний і наївний професор, як великий дітлах, побивався: як же він вчитиме кравецтво, коли невідомо, як там, з чого там і що там треба буде шити. А Руденко з найсерйознішою міною малював для нього перспективу та все потішав, щоб не журився, бо там ні кравецтво, ні вся інша морока, якої люди тут вчаться, зовсім не буде потрібна, бо там буде інша робота. — Яка ж буде робота, товаришу Руденко? — Пустякова. — Ну ж скажіть. Ви знаєте. — Там багато білих ведмедів. Так от треба буде їх ловити. — Білих ведмедів?! — А ви ж думали Але не журіться, норма пустякова. — А яка ж норма? — Всього три штуки на одного. Щоденно. — Боже мій, боже! А як же ж їх ловити, як я не вмію!? — Нічого. Не святі горшки ліплять. Камера беззлобно потішалася, а професор навіть того не помічав. Звідки йому — старенькому професорові старогебрейськоЇ мови, що вперше сидів у тюрмі і невідомо за що, — звідки йому було знати, які саме норми будуть там, куди його обіцяв запроторити слідчий. А обіцяв. І саме на північний бігун. Професор все сприймав за чисту монету. Тим більше, що він був глибоко певен, що в цій країні нічого нема неможливого, особливо певен у могутньості НКВД і що саме тут все можливе. Коли вже з нього — старенького й безобидного жерця науки — зроблено страшного терориста, і він вже навіть сам не певен, чи не був він ним справді, то тут все можливе. Все можливе. І він не давав Руденкові спокою з тими проклятими ведмедями, з жахом задивляючись у таку невідрадну перспективу. Аж поки Руденко не зжалився над ним і не спростував свого чудесного проекту, пояснивши сумно, що, на жаль, «не ми будемо ловити білих ведмедів, а навпаки — білі ведмеді ловитимуть нас, дорогий професоре!» Були ще курси чужих мов — англійської, німецької та грецької. Крім наук, люди займалися ще іншою, творчою працею: шили, власне, латали свої лахи, робили голки, чубуки, люльки, доміно, шахи й кості для гри, вишивали на своїх рушниках, а то й на ганчір’ї квіти, зайчиків, голубів, що цілуються, й навіть портрети своїх товаришів, а найчастіше — якісь дівочі обличчя. Голки робили, як відомо, з цвяшків та дроту, а чубуки, люльки, шахи й доміно — з тертої цегли, паленої гуми й процідженого хліба. Білі шахи робили з процідженого хліба та зубного порошку. Скільки будівельних матеріалів! З усього того роблено часом дива мистецькі. Чудесні чорні чубуки з перламутровими інкрустаціями (інкрустації робили з перламутрових ґудзиків, роздушуючи їх зубами на скалки)! Фігурні люльки — голова чорта, Мефістофеля, дівоча, орлина! Чубук до люльки робився з кісточки від курячого крила (а жарені кури часом потрапляли в передачах камерних «аристократів» — з однієї курки багато можна наробити прекрасних і корисних речей). Щоб люлька була чорна, до пластмаси домішувалася палена гума, для цього віддиралося від галоші шматок ґуми палилося її, а кіптяву збиралося на шкло. Висихаючи, маса з такою кіптявою була тверда і чорна, як ебоніт. Особливо гарні виходили шахи та доміно. Руденко зробив навіть люстро — для цього він шматок шиби покрив з одного боку чорною пластмасою, а тоді ще й зробив інкрустовану раму з іншої пластмаси. Таким чином в камері набиралося безліч заборонених речей. І цікавим було те, що тюремним аргатам при обшуках мало що вдавалося захопити з тих речей — принаймні нічого з речей небезпечних, як от ножики, голки тощо. В підлозі одна дошка непомітно підважувалась, і туди геть все скидали, коли наближався обшук. А про це камера завжди була попереджена по телеграфу знизу, і звідки, як звичайно, трус наближався. Бувало, що трус впадав нагло, але тоді арештанти добирали іншого способу: в метушні першої хвилини вони скидали геть все в щиток, а там була щілина межи щитком і стіною, і в ту щілину все падало й затримувалося в щитку нижчої камери, звідки, після того як трус минав, все знову підіймалося нагору, прив’язуване до спущеної згори нитки. І в найгіршому випадку, коли вже нічого не можна було зробити,: — все скидалося в діжку. Найлегше було ховати голки й ножики — їх просто встромляли в щілини межи дошками, в той бруд, що їх позаліплював щільно, і там їх ніхто вже ніколи не міг знайти. Помимо трусів, ще окремо полювали за забороненими речами коридорні наглядачі. Ці наглядачі практикувалися на тім, що, підглядівши, як хтось шиє або грає в шахи чи в доміно, нагло відчиняли двері й летіли стрімголов до місця злочину. Але то була безнадійна справа. Бігти було надміру тяжко, — раптом чомусь ставало надто тісно, занадто багато наставлялося ніг упоперек, схоплювалися й товпились люди, немов би зустрічаючи наглядача з цікавою новиною, щоб її почути. А крім того, біля дверей завжди хтось чергував і вчасно подавав сигнал перестороги. Поки наглядач добігав, речі безслідно зникали — або мандрували попід ногами зовсім у протилежний бік камери, або зникали в щілині, або вилітали у вікно. Засапаний наглядач люто лаявся, але не міг нічого вдіяти.   Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. В своїй половиш телеграфом завідував Андрій. В другій — молодий грек, інженер з ХЕМЗу. Камера знала всі новини, знала заздалегідь про наближення ворога, а що найцікавіше — знала, що робиться а усіх харківських тюрмах. Часто приходив до камери розгублений черговий (розгублений в пошуках потрібного в’язня, якого вимагає для чогось начальство) і питав навпрост у камери: — Скажіть, в якій камері сидить такий-то, ім’ярек? І знаходились такі, що знали й це. — Він сидить не в цій тюрмі, а в тюрмі на Кінній, поверх такий-то, камера така-то, — відповідали йому, якщо цей черговий був «симпатичний». Якщо ні — кепкували та й тільки. Якщо не знали зразу, то просили в чергового (знову ж таки, якщо він симпатичний) терміну пару годин, після яких черговий діставав точну довідку. Причиною, чому арештанти охоче називали місце перебування загубленого «людішки», була надія — «а раптом чоловіка шукають, щоб випустити на волю або на побачення з жінкою!» Найменше знали в’язні про тюрму на Раднаркомівській (тобто про тюрму при управлінні НКВД), бо там було багато таких камер, про які нічого не було відомо, й взагалі там зв’язок з камерами був неможливий. Люди взнавали про своїх сусідів камери, лише потрапивши в одну з міських тюрем, — на Холодну Гору, на Кінну, або на Тюремну, або в «брехалівку». Телеграф тут першорядний — рури парового опалення проходили крізь увесь корпус по вертикалі й по горизонталі; груба рура, пристосована посередині зовнішньої стіни, з’єднувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька, йдучи поземно при самій підлозі, крізь стіну проходила в іншу камеру. Так в обох половинах камери ч. І2. Стукалося держачком зубної щіточки усторч об руру. Добрим також був черепочок від розбитої тарілки. Ці черепочки ще були найкращими інструментами для обточування цвяшків та дроту, — вузенька площина розламу заступала собою найкращі бруси та напильники. Лежачи біля схрещення рур горілиць і працюючи зубною щіточкою, Андрій мав зв’язок з усіма камерами своєї сторони. По умові з телеграфістами всіх камер був вироблений певний код, який уможливлював говорити саме з тією камерою, з якою хотілось, усуваючи плутанину. Коли Андрієві треба було викликати найнижчу камеру, то до нього на умовлений сигнал виклику озивалась тільки ця камера. Решта підслухували і, якщо хотіли, встрявали в розмову, улаштовуючи перекличку. Андрій розпитував про новини й інформував своєю чергою про все, що знав. Передавав телеграми про наглі події. Часто біля нього збиралася ціла черга людей, які хотіли би поговорити з друзями, а не вміли орудувати «п’ятихвісткою», і Андрій виконував всі їхні замовлення. Коли справи були делікатні й не бажано було б, щоб хтось підслухав, то Андрій вів розмову так швидко й так віртуозно, передаючи й хапаючи слова з півлітери, що ніякий підслухач, навіть ідеальний, не зміг би нічого второпати. Тим більше, що при цій системі взагалі, коли проґавити першу літеру, неможливо потім вхопити зв’язок й щось збагнути. А щоб не міг розмову підслухати хтось з тюремників, переловлюючи в коридорі або в суміжній камері (а бувало багато провокацій, наприклад, виводилося всю камеру геть під час трусу або й спеціально й до рури сідав хтось з фахових тюремників) — для окремих речей і понять існувала спеціальна арештантська лексика, крім того, завжди був пароль, змінюваний регулярно, щоб запобігти всипам. Так що підслухати й збагнути розмову тюремникам було неможливо. Та й здебільша кожну провокацію моментально розшифровувано й розмову уривано або «розігрувано» провокатора в належний спосіб, глумлячись з нього. Про все почуте Андрій регулярно інформував камеру, зачитуючи зведення. Ті зведення робилися регулярно двічі на день — в обід і ввечері, як подача телеграм РАТАУ. В наглих випадках — коли, скажімо, подавали попередження про трус, що почався знизу, або про просування трусової бригади з карначем на чолі до камери І2-ї, з якої мав трус початись, або про початок «лавочки» чи про які інші наглі події, — тоді на сигнал камера завмирала й подавалася інформація, мобілізуючи камеру до швидких приготувань. Слухаючи всі новини, Андрій уперто намагався досягти жіночої камери, пам’ятаючи прохання ад’ютанта командарма Дубового. Але тут було найслабше місце всемогутнього телеграфу — жіночої камери знайти не вдавалось. Бо її просто не було, а був спеціальний, окремий жіночий корпус. Це устійнено, але поза тим більше нічого, бо між жіночим корпусом і корпусами мужськими не було ніякої дифузії — жінок в мужські камери не саджали. Ті відомості, які вдалося здобути, були дуже скупі — лише те, що жінок сиділо дуже багато та що найбільше серед них таких, які сидять «по дєлу мужа». Телеграф працював цілісінькі дні — як не розмовляла к. І2, то розмовляли інші, і рури безперервно цокотіли, і часом траплялися такі випадки: до камери нагло входив черговий корпусу, в якій-небудь справі й в метушні ніхто не встигав подати алярмовий сигнал по рурах, щоб припинили розмову несамовиті телеграфісти, найчастіше з причини, що не було під рукою черепки або щіточки, а інші тукання в руру не мали значіння. Черговий зупинявся посеред камери й слухав тукіт в рурах — і тут приходив іспит для чергового, чи він «порядний» чоловік, чи «хам». В розподілі чергових на «порядних» і «хамів» такі випадки відогравали виключну роль. Коли він був «хам», він підіймав страшенну бучу, коли ж був порядний, то поводився так, як Пересада. Цей Пересада був найпорядніший з усіх чергових. Такий випадок трапився раз під час його візиту. Почувши тукіт, він слухав якусь мить, а тоді серйозно промовив: — Телеграфіст! До роботи! Ніхто, звичайно, не рухнувся. —                                   Хто телеграфіст?  Мовчанка. Тоді Пересада безпомилково ткнув пальцем на грека, інженера з ХЕМЗу, та: — Візьміть свою щіточку й приймайте новини. Там уже щось сталося. Під сміх інженер взяв щіточку, але, звичайно, телеграм не приймав, лише дав «відбій». Всі думали, що розшифрованого телеграфіста спіткає кара, але ніяка кара на його голову не впала. Іноді на камеру ч. І2 (як і на весь корпус) нагло звалювався трус. Своїм характером проведення й своєю брутальністю — це щось виняткове. Перший такий трус справив на Андрія прикре вражіння. Одного дня залементували тривогу рури, але ніхто не встиг прийняти телеграми, як до камери ввалилися люди в білих халатах, неначе лікарі чи ветеринари. Під халатами були єжовські уніформи — це був екстратрус, і робити його мав наряд оперативників з Раднаркомівської, де мали підстави не довіряти тюремній адміністрації й вряди-годи робили наглі контролі своїми, вірними «урядові й партії», людьми. — Роздягайтесь! По одному голяком виходь! — розітнулась команда. По хвилі додано тим самим голосом: — Черевики можна брати. Люди роздягались і по одному виходили геть за двері. За дверима їх спрямовувано по сходах вниз — зігнато в величезний порожній льох, у велику вогку камеру з цементовою підлогою. Багато людей в черевиках чи галошах, але багато не мало ні черевиків, ні галош (попріли та подерлись за час довгого сидіння) і були босі. Камера була дуже холодна, люди голі, в чому мама родила, але грілись думкою що це скоро минеться. Та їх зігнали й наче забули. Триста сорок голих людей мерзли, нетерпляче чекаючи, чим це закінчиться. Минали години, але їхнє гибіння не закінчувалось. В самому кінці величезного льоху було складено залізні ліжка. В той час, як вся маса тислася до дверей, проклинаючи все, Андрій знічев’я придивлявся до тих ліжок, шукаючи написів або якихось знаків, з яких би хоч щось вичитати про людську трагедію, свідками якої були ці ліжка. Написів він не знайшов, зате помітив, що деякі ліжка мають сітку з вузьких смуг бляхи. І то добре. Думаючи над тим, що там десь вгорі потрошать їхні манатки, шукають заборонених речей, і що ті всі речі пропали, Андрій з досади заходився виламувати шмат бляшаної смуги. Вони там шукають голок і олівців? «Добре, хай буде ножик!» Відмірявши шматок на довжину черевика, Андрій виломив його. Штурман посміхався, стоячи збоку, й не радив — це коштуватиме двадцять діб карцеру на півфунті хліба й шклянці води, занадто дорога ціна за шмат заліза — втратити рештки здоров’я, тоді як його треба берегти для більшої мети. Але Андрій його не послухав. Скинув черевика, одслонив устілку і вклав під неї виломлений шмат, а тоді припасував устілку й взувся. Вони ще чекали довго, коли їх нарешті з цієї камери заберуть. Сісти було ні на чому, й люди мліли від безкінечного тупцяння й тремтіли від холоду. В босих ноги подерев’яніли, бо ніде було їх діти, нічим захистити від цементової підлоги. Нарешті загриміли затвори, двері відчинилися: — До одному виходь! Давай нагору! На сходах стояли двома шпалерами оперативники в білих халатах і обмацували голих людей, що проходили крізь ті шпалери черідкою. Вони зазирали кожному в зуби, під пахви, змушували присідати. «Це, я розумію, трус!» В кожній ситуації може бути становище гірше або ліпше, і в кожній ситуації багато залежить від самої людини, якщо їй можна вибирати хоч в якійсь мірі. Ступивши на сходи, Андрій бистрим оком зауважив, що кожного в’язня обшукує котрийсь один оперативник, який прийдеться. Отже, до котрого оперативника йому вдатися, це в якійсь мірі залежить від нього самого. Миттю оглянув тих, що були найближче. Ось якесь кирпате обличчя з досить симпатичним виразом очей. Хтось його взяв за руку, але Андрій потягся до наміченого обличчя. Зупинився, скинув черевик з ноги й, дивлячись з посмішкою в очі оперативникові, подав черевик. А вже як подав, по тілу побігли мурашки — чи той він черевик подав? бо забув, в який саме він сховав залізячку. Очима не переставав посміхатись, а думка забила тривогу: «Боже! Не того черевика подав!» — Чого ви посміхаєтесь? — запитав оперативник досить беззлобно. — А так... Ніби десь бачив... Будь ласка, — Андрій скинув швиденько й подав з готовністю і другий черевик. Оперативника цілком задовольнила така готовність арештанта, й він вернув обидва черевики, навіть не зазирнувши в них до пуття. Андрій взувся, ще зробив гімнастику й спокійно помарширував нагору. Штурман пізніше завжди сміявся з цього випадку, дивуючись з Андрієвої витримки та з його того психологічного етюду. А нагорі в камері — так наче після погрому. Все було перекуйовджене й перемішане неймовірно. Всі арештантські пожитки, всі лахи, які хто мав, всі торби, вузли й пакунки було розпаковано, розтерзано й перемішано в дикий вінегрет. З вікон геть все поскидано на підлогу, повитягано із стін «приколки», на яких висів хліб, і той хліб валявся долі в бруді, в смітті; позабирано всі мотузки й глечики, позабирано всі люльки, шахи та доміно, що їх в’язні не встигли поховати або зліквідувати, — словом, камера справляла вражіння розруйнованого мурашника, в якому кропітливим комашкам треба все починати заново. Треба було багато часу в’язням, щоб розплутати той хаос, повідшукувати й розібрати свої речі, позбирати докупи шмаття, повикидуване з торб та пакунків. Дехто з в’язнів мав речі спаковані — так як їх передано з волі, приготовані для етапу, — все те було розпотрошене, й чиста білизна валялася з вошивим ганчір’ям укупі. Низки речей бракувало й годі було устійнити, де воно щезло, чи в кишенях оперативників, чи... Але в камері ніде воно не могло дітись, навіть при наявності камерного пролетаріату, який при самому вигляді чистої й ніжної білизни млів, уявляючи, як би то було, коли б її одягти. Але вкрасти ніхто не посмів би, уже хоч би тому, що тут «пролетаріат» з вищою освітою, «та й де її дінеш?» Після довгої колотнечі наведено було нарешті лад, і життя камери увійшло в нормальну колію. В кожного чогось бракувало, а Андрій не тільки нічого не втратив, а ще й дещо придбав унаслідок страшного землетрусу. Він придбав ножик! Прекрасний ножик, яким користалася ціла камера для різання хліба, сала (якщо хтось мав) і для всіх потреб. Навіть користався ним доктор Петров. Андрій добре нагострив залізячку, надав їй вигляду ножа й кожного разу після користання ховав. І то ховав так, що ніхто не знав, де. Він його втикав у щілину межи дошками, кожен раз в іншому місці. То був «великий трус». Менші труси проводилися силами місцевої адміністрації й трохи в інший спосіб. В’язнів нікуди не виганяли, лише веліли згуртуватися в одній половині камери й сидіти на підлозі тихо. В той час тюремні «хлопці», без білих халатів, уже потрошили речі в звільненій половині. Потім переганяли в’язнів у вже обшукану половину й те саме проробляли в першій. При цій техніці в’язні, навіть в присутності «шукачів щастя», ухитрялися багато заборонених речей поховати під чає самого трусу. Крім трусів багато мороки завдавала «лазня». Кожен похід до лазні — це був своєрідний погром. Крім втрати речей, які щезали геть під опікою кримінальних, що лазню обслуговували, все зазнавало великого лиха — речі горіли та нещадно дерлись в «Геліосі», а люди простуджувались Після приходу з лазні камера мала завжди вигляд і сушильні, й шпиталю — довго смерділа паленим ганчір’яні і рясніла хорими. З кожним походом до лазні люди ставали все голіші й число камерного пролетаріату збільшувалось. І Легшим лихом була т. зв. «дезинфекція». Т. зв., бо призначена нищити блощиць, мишей та тарганів, вона зовсім не досягала мети, зате люди потерпали від дезинфекції і в більшій мірі, ніж блощиці. Роблячи дезинфекцію, камеру смалили паяльними лампами та заливали якоюсь смердючою отрутою. Паяльні лампи робили лиш той ефект, що стіни й рури були посмалені, закопчені сажею, але те неї мало ніякого впливу на блощиць, бо вони жили в підлозі і в людських черевиках, а підлогу й черевики не можна було спалити. Смердюча ж отрута мала той ефект, що отруювала повітря на багато днів, змушуючи в’язнів плакати, одначе блощиць знищити теж не могла, бо, щоб їх знищити, треба було б тієї отрути вилити цистерну, щоб тим блощицям дошкулити під підлогою. Але таке вражіння, що вся ця «дезинфекція» й не була зовсім розрахована на блощиць та тарганів, а на те, щоб погіршувати й без того гірке арештантське життя. Але все це — і труси, і лазню і дезинфекцію люди переживали стоїчно та й далі жили своїм «нормальним» життям. Вчились, співали, майстрували, грали в шахи, слухали класиків і оповідання Шклярука, вишивали й — ждали. Ждали невідомого. І багатьом здавалося, що вже того невідомого не буде, нічого не буде. Отак буде до самої смерті. Одного дня вкидали до камери кримінального. Вкидали в повному розумінні цього слова, як колись вкидали християн на арену з левами, — тільки християни, либонь, не мали такого переляку й не чинили такого шаленого опору. Це був хлопчисько років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Чотири дебелих тюремники тягли його на руках і намагалися пропхнути в двері, а він розчепірився немов йорж, упирався руками й ногами об одвірки, хапався за них конвульсійне, й лаяв тюремників в чім світ, та кричав охриплим голосом: — Куди ви мене вкидаєте до троцькістів!!? Куди ви мене вкидаєте до троцькістів, шкури лягаві!! Пустіть! Пустіть!.. Скільки в тім крикові було панічного жаху перед тим сакраментальним словом «троцькісти”! Та ніякий спротив і ніякі резони, висловлені опуклим блатняцьким жаргоном, не допомогли. Бідолашний хлопчина опинився по цей бік дверей. Двері зачинилися, тюремники щезли, люто обтираючи подряпані обличчя та щось погрожуючи, а хлопчині лишився сам-на-сам з цілою камерою жахливих «троцькістів», кинений напризволяще й, без сумніву, на зжертя. Він забився в кут, за парашу, ощерився, мов вовченя або переляканий кіт перед псами, наїжачився всім своїм єством і нікого не підпускав, шипів і був готовий кусатися. Всі з цікавістю розглядали гостя зблизька й оддалік і сміялися. Це ще більше змушувало хлоп’я наїжачуватися. Він чекав страшних подій. Був він білобрисий, сухорлявий, з гарячково запаленими синіми очима, смішний такий в своєму несамовитому переляці. Андрій підійшов, подивився і, посміхнувшись, порадив усім залишити хлопця в спокої, не чіпати його й розійтись. Нехай звикає. Було ясним, що хлопця сюди вкинули за якусь тяжку провину, забравши з його рідної стихії — з якої-небудь камери кримінальних. Після знаної психічної й політичної обробки образ «троцькіста», тобто кожного політичного, в очах такого хлопчини (та й хіба тільки такого!) був неабияким страхіттям. Адже їх виховувано в сліпій і пекельній зненависті до тих «троцькістів», і цю зненависть вони належно виявляли де тільки могли. То ж перспектива опинитися серед «троцькістів» віч-на-віч, та ще одному-однісінькому, та ще проти великої їх кількості, після того як кримінальні так часто й так багато заливали їм за шкіру сала по тюрмах і таборах, була мало приємною. За мораллю й за законами кримінальних за все мусить бути тяжка відплата. Око за око. Це знали тюремники й саме тому вирішили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже просякненого пієтетом до тюремної держави (якщо судити з тієї лайки, якою хлопчина частував своїх носіїв) хлопчини ту саму методу, що її застосовано колись ще в часи біблійні до тих знаних отроків. Так випробовують грішних і праведних споконвіку. Але ефект з цього всього вийшов зовсім несподіваний. Власне, страшний кримінальник виявився великим праведником, лише не по відношенню до тих, хто покрутив йому душу. Перший час хлопчина сидів у кутку й вовкувате та не знати як вороже оглядав клітку з «троцькістськими» левами. Та потрохи ворожість і переляк поступилися місцем такій же несамовитій цікавості. Бувши від природи допитливим і романтичним, хлопчина побачив неймовірні речі. Він побачив, як і чим живуть всі ті жахливі «троцькісти”‘ — почув чудесні «романи» (неодмінно з наголосом на першому складі за блатним синтаксисом) — прекрасні й захоплюючі повісті, яких він зроду не чув. Почув цікаві лекції. Побачив всі види тюремного мистецтва. Особливо його скорило малювання, та ще в процесі роботи славного академіка, професора цієї штуки і... уявіть собі, «теж троцькіста”! Хлопчина пильно придивлявся до всього своїми великими синіми очима й мовчав, щось шалено обертав під черепною покришкою. Ще трохи — й хлопчина роздобув собі галошу, нишком натирав її об стіну, нагострив приколку (зовсім так, як у професора) й, сидячи в куточку за парашею, цілісінькі години щось уперто шкіцував, пробував. Було зворушливо спостерігати це вовченя. Потрохи-трохи вовча травма зійшла й хлопець вклинився всією душею в життя страшних «троцькістів». Без сумніву, для нього почалася зовсім нова ера. Все, що чув, він вбирав у себе, як губка воду, й, сам того не помічаючи, все більше й більше потрапляв у полон. Вже на третій день хлопчисько прийшов до гурту, де Андрій із штурманом грали в шахи й мугикали пісні, й сів біля них. Мабуть, орел на штурманових грудях був тією останньою романтичною деталлю, що остаточно полонила хлопця. Помітивши, як хлопчина розглядає його груди, штурман знічев’я спитав, як його звуть. Хлопця звали Сашко. — Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стоніжка, а переходь до нас, сідай ось тут. Добре? Від того моменту Сашко вже не сидів за парашею. Він зайняв місце біля хлопців і зробився їхнім джурою. І був Сашко з біса здібний і жаднючий на все. Він все хотів знати, всьому хотів учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну їжі, ризикуючи собі пошкодити. Коли його питали про минуле, він ніяковів і нічого не хотів розповідати. Він був скритний, як і всі ті юні душі, що передчасно хлиснули з гіркої чаші злочинства й упослідження, але не встигли ще втратити іскри, що її заронила в дитячу душу мати, — іскри якогось розуміння добра й зла.  Сашко мав п’ятнадцять років — вік, коли саме починають виростати крила в тих, хто має душу, здібну ті крила мати. Сашко мав таку душу. Часто Сашко сидів і довго нерухомо спостерігав камеру, а тоді зітхав і мовчки хитав головою... — Що? — питав у нього котрийсь. — А я думав, — хитав головою Сашко, — а я думав... Що саме він думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме він думав перед тим, як його вкидали в цю камеру. На одного політичного ставало більше. Без сумніву... І то справжнього політичного, а не такого собі...   Андрій у вирі камерної одіссеї почав був уже забувати за свою справу, за всі свої болі й тривоги. Не те, щоб людина дурніла, не те, щоб нерви тупіли, ні, просто людина за безліччю «важливих» справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фікція й помалу там міцно отаборювалась — фікція про те, що, «може, щось сталося» й вже все скінчилося. Одного дня відчиняться двері й це все піде додому. А те, що було, — то лиш тяжкий і поганий кошмар. Андрій мав експансивну душу й вроджену здібність захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи він проектував літаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, він переживав те саме. Задумавши зробити яку-небудь надзвичайну люльку, він втрачав спокій, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кісточку з курячого крила, збираючи все потрібне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душі. Він уявляв, яка то вона буде чудесна — він зробить голівку дівчини, він коси її покладе ось так, зробить гарний ніс і брови... І він зовсім не буде курити з тій люльки, а, скажімо, подарує штурманові. І цікавила його не так сама люлька, як процес її творення. І вже перед такою люлькою не було важним все інше. Або зробити партію шахів! Або вивчити нову пісню!.. Може, тому все інше — вся його справа — якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальності й помалу почало забуватися. Далебі, забуватися. Як і його забули всі. Людина ніби потонула й потрапила в інше царство. VI Однієї ночі Андрієві приснився дивний сон: ...Пурпуром і міддю погоріла зоря. На вітер. Ні, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво північне, то спалахує, то пригасає. Це ніби далека заполярна Колима — і... це ніби його рідне місто, це Харків, і Київ, і сонячна Одеса з кораблями на рейді... Скажений вітер, вогненний смерч свистить над усім, в несамовитих вибухах розколюється й осипається обрій — осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить і захлинається кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогні повстання! Його земля горить у вогні повстання... Вони вирвались і вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Від сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вітер носить скривавлене лахміття, недопалене в «Геліосах» тюрем і казематів, розриває полотна прапорів з напнутого на дрюччя якогось ганчір’я, метає в диму шматки «Марсельєзи» (як колись!! як давно колись!) і слова ще якихось божевільних пісень... Вони йдуть. Вони вивертають і громадять ліхтарі, й телеграфні стовпи, і тумби, і брили руїн, і залізні брами, і покручені грати — навертають них страшні барикади середі охоплених полум’ям міст. Вони захлинаються від диму і помсти... Ось вони йдуть бруком великого міста... Дванадцята камера відбиває тяжкий, зловісний крок... І даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито: — Заключонниє!.. Садітесь!!» — Він замовкає, затоптаний. Він щезає в клекоті бою, що все наростає. Дванадцята камера крокує в зловісному мовчанні... А за ними — маси, маси... Ніхто не відстає. Ніхто не сміє відставати!.» Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони біжать...  Вони громадяться біля грандіозної цитаделі, виповзають, як хмари грозові, — їх сила-силенна — заплакані, охоплені психозом безоглядної помсти й нищення, слабі, кволі, прокажені, несамовиті люди. Вони її облягли й чекають... В небі літають чорні, зловісні птахи... «Там, там забарикадувалися всі, що обернули цей світ у юдоль сліз і страждання». Це остання й це неприступна фортеця... Це ніби Дворець Совєтів, виведений, як вавілонська вежа, до самісіньких хмар і навколо цієї апокаліптичної споруди гойдається море тих, що встали з сибірських кар’єрів, з усіх тюрем, з заполярної тундри, з пісків Казахстану, з усіх кінців неосяжної землі концентраків... Це буде остання, це буде рішальна велика битва!.. Але ж вони — тільки хаос, тільки хаос... Де ж Месія!? Де їхній Месія?І Ось розкололося небо, повергаючи всіх у розпач і жах. Ось розверзаються мури і на них хлинуть люди в білих халатах... Де ж Месія?! Де ж їхній Месія?! І тоді десь підводиться штурман. Мовчазний і понурий. В зловісних відблисках пожеж. Він виростає, як легендарний Ахілл. Овіяний всіма вітрами, обсмалений порохом, розхристаний і простоволосий, голий до пояса, з чорним орлом на моряцьких грудях. Він підносить руки до самого неба, потрясає ними і кричить із сарказмом шалений, несамовитий клич: — О, аве, Цезар! Морітурі те салютант!! І гойднулася земля від реву і реготу, від крику і тупоту, взялася вогнем і димом розіллялася смерчем великої битви... . . . . . . Опалове небо налягає на землю, і мерехтять мовчазні молоньї. І стоїть безмежний плач над руїною, і стоїть сморід, і стоїть чад. Він — Андрій — лежить серед хаосу згромаджених тіл, стискає гарячий скоростріл і не може підвестись: їх переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчір’я і людських кінцівок застелили землю до самого обрію й лежать під опаловим небом. Хтось ходить по тім гробовищі й плаче. Це мати, це його мати... Але то не мати! Їх багато. Вони ходять в білих халатах, підводять мертвих ударом ноги й зганяють усіх назад, назад до спецкорпусу. Ось нахиляється якась жінка і каже: «Ага! Ти ще у нас заплачеш!» і розсипається несамовитою лайкою. Це Нечаєва. Андрій придивляється до вогненногривої фурії і раптом бачить, що це не Нечаєва. Це Катерина! В уніформі сержанта НКВД, гнівна й пломеніюча, перед ним стоїть Катерина! Опалове небо, заткане чадом, над руїнами рідного міста і Катерина в проклятій уніформі. Вона суворо простягає руку й каже «Давай іди». Тоді Андрій закипає гнівом, закипає жалем, закипає розпачем і хоче її вбити. Зціплює зуби й підносить свій гарячий скоростріл... І бачить перед собою очі, повні великих сліз. Андрій шалено тисне на гашетку, але скоростріл не стріляє. Він хапається, спішить, а очі, повні сліз, мерехтять перед ним, і він відчуває, як його горло теж наливається слізьми. Він квапиться, але скоростріл не стріляє. Тоді він несамовито хапає за цівку й, думаючи про братів, заплющує очі й розмахується з усієї сили... . . . . . . Звалище тіл застилає все навколо. Андрій тре очі й з жалем роззирається, де ж вона! Де ж вона?! «Катерино!» — каже він з жалем, весь облитий холодним потом. Він не жаліє, що він її вбив, він жаліє, що вона стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовірне, що годі щось в нім розібрати. Люди лежать, як бревеняки, переплутавшись голими ногами й руками. Посинілі обличчя задерті вгору й роти їхні широко пороззявлювані. Інші тримають в роті пальці чужої ноги або лікоть чужої руки, ось лежать в скрючених позах, переплутавшись в смертельній схватці, — голова одного потрапила межи ноги другого. Піт вилискує на мертво-блідих і посинілих обличчях, на голих плечах, на пальцях рук. Яке жахливе звалище! Андрій зводиться й сідає, прийнявши з себе чиїсь ноги, — шукає очима скоростріла. Скоростріла він не знаходить, але бачить, як насупроти нього зводиться труп, обпирається об мур спиною й, широко відкривши рота, харчить, кашляє, потім виймає рукою одне око, крутить його перед лицем, обтирає ганчіркою й знову вкладає на місце... У Андрія волосся ворушиться на голові. — Агов! Що ти робиш?! — каже він до мерця. Мрець мовчить.  І раптом він помічає, що всі мертві починають дихати, ворушаться, опалове небо, сморід і чад над людським звалищем гойдаються. Поволі з того всього випливає електична лампка в стелі...  Тьфу, будь ти прокляте! Андрій уперто хапається очима за лампочку, боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа між тяжким сном і дійсністю. Нарешті оговтується й глибоко зітхає. Зітхає з жалем — це камера. Це сонна камера ч. І2. «Валет в замок» поламався, і люди лежать, як трупи на побойовищі. «Значить, люди в білих халатах стягли-таки знову всіх до камери», — думає він іронічно, а перед ним сидить дідусь на прізвище Мороз і поправляє своє штучне око. В нього, пак, штучне, скляне око. Вправивши його остаточно. Мороз поморгав віком здорового ока й загнусавив: — Старосто! Старосто! Валет поламався...  Андрієві налягло щось на душу. Звичайно, він ні в які сни не вірив, але щось противно ссало під серцем. Який паскудний сон! Такий героїчний на початку і такий паскудний в кінці. Зітхнувши, Андрій вклинився в направлений «валет» і намагався заснути. Але до ранку не зімкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив її портупею, бачив її очі, повні сліз, бачив, як він люто замахнув скорострілом, вхопивши його за цівку... І серце гнітило якесь тяжке передчуття...   Після обіду, як Андрій сидів і печально формував люльку з червоної пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і сказав — «На Чи». В першій половині йшла перекличка, а Андрій поклав дівочу голівку в головах свого лігва й почав збиратися. Він знав, що то по нього. Зібравшись, — взявши торбиночку з пайкою в руки, вийшов із своєї камери й сказав «Чумак». — Давай без вещей. Андрій кинув торбиночку назад Миколі й пішов. Його поведено не на двір, як він сподівався, не до «Чорного ворона», а чомусь в трійники. Він вже думав, що його вкидають в іншу камеру. Може, в одиночку? А може, навіть... в камеру смертників? Але ще ніби зарано. Проте все можливе. Але його вкинуто ні в одиночку, ні в камеру смертників. Його приведено на другий поверх трійникового відділу і там заведено в якусь камеру. В камері було порожньо, лише стояв стіл, а за столом — сидів його слідчий Донець. Він листав якусь товсту течку, пильно читаючи. —                                   Сідайте, — показав Донець на стілець біля столу. Андрій сів «по формі». — Можете сидіти вільно, — кинув Донець недбало й листав далі течку. Був він уже не в цивільному, а в уніформі майора НКВД, яка йому була до лиця, — був грізний, суворий і... могутній. Так, могутній і гарний, вражий син. Андрій дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарешті Донець перестав листати течку й одсунув її геть, навіть не закривши, аж майже до самісінького Андрієвого обличчя недбало... — Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову? Андрій підвів брови запитливо — «? ” — Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно? — А-а... То залежить від вас. — Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалі більше здібність мислити логічно. Та ж не я «ворог народу», а ви, не я мушу признаватися, нарешті, а ви. Андрій промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя. —                                   Гм. Ви, я бачу, танете, як віск. І ще вам мало?   Андрій мовчав. Зайшла довга павза, під час якої Донець пильно вдивлявся в його обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його воля, мружачи очі, стежив за кожним м’язком. Оглядини, видно, не дали бажаних результатів. Проте Донець скривився насмішкувато: — Ви давно дивилися на себе в люстро? — Щодня. — Овва?! І то де ж? — В шибу. — А-а... Ну і як? — Нічого. Для такого «курорту» добре. — Гм. Шкода мені вас. З доброго матеріалу вас склепано, та тільки ж... Знову зайшла довга павза. Донець закурив і запропонував папіросу Андрієві. Андрій відмовився, знаючи різні фокуси слідчих з папіросами, хоч курити хотілося смертельно. — Якщо дозволите, я закурю свою. Слідчий згодився кивком голови, навіть не звернувши уваги на відмову закурити його цигарку. — Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули? — Думав, що забули, — зітхнув Андрій іронічно. — От бачите, а воно ні. Тут не забувають ні про кого. — Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликувані ні разу. — Ви за них не турбуйтесь. «Хазяїн знає, що кобилі робить». Ви знаєте цю приказку? —                                   «Кобила» теж знає, але що з того, як та «кобила» здихає вже.   — Нічого, для того її сюди вкинено. Ви зрозуміли? — Вповні. — Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати — і що ж ви надумали? Андрій не знайшовся, що сказати, хотів сказати щось уїдливе, але не знайшов потрібних слів, мовчав. — Ну, ну, що ж ви надумали? — Нічого, — зітхнув Андрій. — За весь час?! — За весь час. — Овва! То так ви й за сто років нічого не надумаєте. — Можливо. — Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, — кивнув головою на течку, — досить матер’ялів, щоб вас судити без ваших свідчень. І буде тим гірше для вас. Андрієве око впало на папір розкритої течки й серце йому тьохнуло. Щось видалася знайоме, почерк знайомий. Донець удавав, що не помічає, куди Андрій дивиться, а Андрій, теж маскуючись в байдужість, непомітно тягся очима до паперу. Він погано чув, що говорить слідчий, так йому закалатало серце. — І буде тим гірше для вас, — провадив своє слідчий. — Судитимемо, як злісного, непримиренного ворога. Ви знаєте слова Горького? Знаєте? — Ах, знаю, знаю... Це так часто повторюється, що вже здається, ніби Горький більше нічого й не написав. Це Андрій випалив з нудьгою, а тим часом тягся очима до течки. На сентенцію про Горького Донець не відповів, лише зсунув брови, повторюючи свою фразу: «І буде тим гірше для вас !..» Мовчанка. — Чи, може, ви вважаєте, що ваша справа кінчена? Може, ви підпишете «двохсотку»? —                                   Давайте, — промовив Андрій байдуже й тихо. Слідчий злісно засміявся, витяг якийсь папірець і підсунув Андрієві. Андрій прочитав: «Протокол про закінчення слідства». І далі «На підставі статті 200-ї я (пропуск для ім’я та прізвища), ознайомившись з ділом, вважаю слідство за закінчене й більше нічого не маю додати». — Добре, — сказав Андрій і простяг руку. — Дайте мені «діло». — Для чого?! — здивувався слідчий. — Тут ось написано — «ознайомившись з «ділом». Слідчий зареготався. Сміявся несамовито. А тоді урвав, визвірився й процідив крізь зуби: — Не вдавай з себе розумнішого за московського архієрея. — І вихопив папірець з рук. — Ти хочеш легко відбути — «двохсотку» йому. Ні, брат, постривай. Ще поки дійде до «двохсотки», в тебе волосся вилізе на голові. — І знову сміявся: — «Діло» йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха! У нас, брат, діло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати буде трибунал. Це його прерогатива. Андрій примружився й дивився на слідчого презирливо, нарешті процідив: —                                   Я й читати не стану цієї купи шпаргалля. Це не «діло», а купа сміття. Приведіть його раніше до порядку... Слідчий перестав сміятись: — Галло! Ви не забувайтесь, де ви є і хто перед вами! – — а тоді, карбуючи долонею поволі кожне слово: — Даю вам для роздуми на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Сергєєв — то був всього тільки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке — слідство! Ясно? — і збавив тон до тихого, єхидного, глумливого: — Коли б ви знали, що в цім «ділі» — ви б на колінах поповзли. І не корчили б з себе героя. Ви б зрозуміли, що тут є повна підстава вас роздушити, як... як... як... В цей час увійшов вартовий і щось муркнув, слідчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов. Як прихилилися двері, Андрій шарпнувся до розкритого «діла» — і враз його наче хто довбнею стукнув — перед ним був аркуш паперу, записаний дрібним жіночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Під самим низом стояв виразний підпис — «Катерина Бойко». Здається, перед тим написано — «Секретар Н-ського райвідділу НКВД», здається. Андрій шарпнувся оком вгору, а тоді перелистав — їх було кілька, таких аркушів. На першому стояло: «В справі громадянина Чумака Андрія» і ще щось. В очах Андрієві все стрибало, серце калатало шалено, і він не міг опанувати себе, хотів прочитати щось і не міг, страшенно квапився, в віччю рябіло. Він з одчаєм опустив підняті сторінки й уперся хоробливим зором у підпис — «Катерина Бойко». А нижче другою рукою було підписано: «Начальник Н-ського райвідділу НКВД, майор О. Сафигін». І ще щось... Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки й Андрій відслонився від столу. У віччю крутився підпис «Катерина Бойко». Такий знайомий підпис, такий знайомий почерк! І, здається, перед тим «Секретар райвідділу НКВД». Здається. Тільки тепер Андрій збагнув, що не роздивився, як не роздивився, якою саме рукою написано на самім початку «В справі громадянина Андрія Чумака». Він би хотів, щоб не тією! Все-таки якась щілина для серця. Але, здається, тією ж. А може, не тією. Лише однаковими чорнилами. Ні, не тією! Ах, чом він не роздивився! Так от чому такий певний Сафигін! От що він мав на увазі й тоді показував!..  За стіл зайшов Донець і, хитро мружачись, сів і наставився на Андрія. Здається, дивився й намагався вгадати «Читав чи не читав?» «Читав,» — зробив висновок і тонко посміхався. — Ну, як? — запитав Донець Андрія. — Що ви скажете на мої останні слова? В горлі Андрієві пересохло. Він нічого не міг вимовити та й не хотів говорити, щоб не зрадити свого хвилювання. Донець стукав задумливо олівцем по столу, а Андрій помалу приходив до пам’яті. — Слухайте, — видавив Андрій хрипко, намагаючись бути цілком байдужим: — Я підпишу «двохсотку», лиш дайте на підставі закону ознайомитися з «Ділом». Донець нічого не відповів, склав, позіхаючи, «діло» й засунув його в портфель. Одягнув шинелю, що висіла на бильці стільця. Застебнувся на всі гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало: — Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з ділом, треба жити зі мною в дружбі. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, — затримався слідчий на хвильку в дверях. — Ви зараз підете до камери. Але не надовго. Чуєте? Н е  н а д о в г о. Думайте і добре думайте. І пам’ятайте — чим ви будете упертіші, тим гірше буде для вас. Адьє... Гм, вам, здається, там добре сидиться і ніколи думати? — додав він іронічно, — ножики та люлечки робите... Ха-ха-ха... Ну, робіть, робіть... На свою біду... І щез. Увійшло двоє вартових і забрали Андрія. Останніх слів слідчого він так і не чув до пуття. Ах, що б він дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те «Діло». Хоч ті аркуші самі! Ще раз роздивитися той підпис — «Катерина Бойко». «Катерина Бойко!» «Так от до чого був той сон!” В камері Андрій лежав цілими годинами й все те саме повертав у’мізку — «Так от до чого був той сон!» — «Катерина Бойко!» Та все не міг прийти до пам’яті. І помалу в нім підіймалася божевільна хвиля. Повертаючись знов і знов до того імені, він дедалі більше починав несамовитітити. І по крихті, по цеглиночці, по краплі в ньому наростав і оформлювався дикий план. Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою честь і про честь братів, про матір, про сестру, про всіх оцих, що в камері, в тюрмі, в усіх тюрмах. Він все питав себе, чи має він право, і відповідав, зціплюючи зуби: «Так!» Він вирішив її завербувати. Завербувати. Це найвірніший спосіб паралізувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мізку! Він його повертає крізь пекучі сльози — «провокатора». Це Катерина? Це про Катерину?! Господи! Але він зціплює зуби й іде далі, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тоді «пише», і хай тоді оцінить, що таке дружба, що таке страждання, хай тоді зійде кров’ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилі Ворскли, й місячні ночі, і мрії, й акорди Бетховена заливають душу всуміш із сльозами, і він геть руйнує весь свій несамовитий план... Але згадує про братів і знову по цеглині збирає той план, уперто, понуро. По цеглині він складається все чіткіший, все логічніший, все викінченіший. Диявольський план. Але вірний. Єдино вірний. З провокатором, як з провокатором, — найкраще його паралізувати — це переставити з однієї площини в другу, вирівняти шанси, обтяти йому крила й підставити його під іспит, якого він не витримає й зламається — і сам все почне заперечувати або сконає геть. Туди йому й дорога... Час летить, але Андрій його не відчуває. Він «думає». Слідчий радив думати, і от він думає. Втратив апетит і сон. «Думає». Закинув свої лекції й дівочу голівку геть, не грає в шахи, не чує розмов — кипить серцем, аж-но воно йому починає боліти, немов напухло, й думає. Так минає день і другий, і він уже не кипить серцем, він понуро й методично розробляє план. І той план вже оформився, лиш, не кваплячись, він переробляє деякі деталі в ньому. І він його здійснить у першу ж зустріч із своїми варварами. Він складе свідчення, єдине своє свідчення, після якого... І він вже злобно сміявся. «Пише». От подивимось. Він все наново проаналізовував, як могло потрапити Катеринине ім’я під ті шпаргали, й доходив висновку знов і знов, що воно потрапило туди з доброї волі й охоти, коли під ним стоїть ще й підпис начальника райвідділу, того делікатного аматора мисливства Сафигіна. Андрієвим настроєм особливо переймався Сашко. Він був теж понурий. Другого дня увечері вони лежали з Миколою й штурманом біля своєї стіни, і Микола задихався від браку повітря. Надворі вже було холодно, й вікна весь час були зачинені, бо ті, що під ними лежали, вважали ті вікна своєю власністю й не зважали ні на чиї благання, щоб відчинити вікна й впустити повітря. З них самих буде цілком досить того повітря, що просотувалось крізь щілини й спадало їм на голови струмками, але деякі й ті щілини намагалися позатикати — «холодно», а відійти від вікна на час, поки провітриться камера, вони не хотіли. Насупроти сидів Іщук і вважав вікно за таку ж свою власність, як і тридцять сантиметрів одміряної йому підлоги. Задихаючись, Микола просив відчинити вікно. Де там. Компанія біля протилежної стіни не хотіла про те й чути. Тоді Микола запропонував помінятися місцями. Знову спротив, бо ж вікна дуже вигідні тим, що на них можна класти в грати речі, чіпляти торбинки й торби, ставити кухлики. На причину, що Микола має хоре горло, ніхто не звертав ніякої уваги, а Іщук, той загигикав саркастично: «Як ти хворий, то не сідай в тюрму». «Ще від повітря ніхто не вмер, а від великого розуму... ги, інтелігент!» — Слухайте, Миколо Володимировичу, — озвався Сашко понуро. — Кого ви просите? Ви попросіть мене. По тих словах взяв чийсь черевик і спокійно та з усього плеча запустив ним в шибу вікна. Шиба розсипалася на скалки, і в камеру бурхнуло колюче, свіже повітря. Зчинився галас, хтось репетував про карцер, Іщук і Петров зібралися бігти до наглядача, шипіли, захлиналися погрозами, тоді Сашко, лежучи, промовив печально й спокійно, так само, як спокійно запустив черевика: — В карцері сидітиму я. Але ви там запам’ятайте добре, в якому кутку стоїть параша! — викликавши тим сміх в Андрія й штурмана. Іщук роздумав бігти до наглядача, доктор Петров теж зупинився на півдорозі і вся буря уляглась. Гловацький же й інші тішились і благословляли Сашкову голову, але не так за повітря, як за те, що Сашко так багато наробив скалок зі скла і таких гарних, — ними чудово можна голитися. Це ж ціла купа прекрасних бритв! Вони їх визбирували й ховали по щілинах та по кутках «про запас». Одначе діра в вікні якимось чудом заросла скоро ганчір’ям та торбами, й повітря знову не поступало. Ні, з цими «громадянами» дати раду неможливо. Тут Андрій згадав про «президію»... Встав, узяв торбиночку, взяв Миколині речі: — Пішли! Штурман, вгадавши Андріїв намір, теж звівся. Звівся й Сашко, як вірний джура. І вони пішли. Пішли в другу камеру, переступаючи через людські тіла. Прийшли до «президії», вибираючи найзручніше місце, де було б найбільше свіжого повітря. Ось тут, біля вікна. В «президії» зчинився галас. «Комітет не журись» — славний Хорошун, некоронований король камери, голова «президії» — вибухнув, як вулкан, а за ним всі його «корішки». Але на них ніхто з чотирьох не звернув уваги. Микола був почав говорити, Сашко закипів, але їх зупинив штурман — «Сашку, Миколо, покиньте, заждіть-но». Він вибрав місце — ось тут, о. Ану чиї це речі — здай вправо. Ніхто не рушився, лише стояв галас. Штурман випростався, сапнув повітря на всі свої широченні грудища, помовчав, а тоді промовив тихим голосом: — Ану здай направо! «Кровавая піща» мав занадто грізну моряцьку славу, щоб слова лишились без висліду — підкоряючись тому тихому голосові, ближчі хутенько здали вправо, і хлопці, посміхаючись поклали свої манатки на підлогу біля вікна, не звертаючи уваги, що на них ззаду насідає Хорошун з компанією. — «Ех, що там! — кричав Хорошун вже. — В морду! В морду їх! Дайош! Ану, братва! Ех!..» Тут штурман обернувся лицем до отамана й, не моргаючи оком, помалу почав насуватися на нього голими грудима з чорним орлом, а до друзів кивнув коротко: «Лежіть, хлопці. Я от зараз з ним поговорю». Сашко дивився захоплено на штурмана і аж тремтів увесь, як живе срібло, від войовничого азарту, але наказ є наказ. Андрієві було дуже цікаво, як штурман «говоритиме» з «Комітетом не журись». Хорошун поперхнувся на півслові й втратив чомусь охоту «говорити». Він відступав задки перед чорним орлом, а штурман мовчки ним насувався. Задкуючи, Хорошун дійшов до свого місця. — Сідай, — запропонував штурман чемно. Хорошун покірно сів. Штурман подивився ще якусь мить на нього згори й вернувся до хлопців. Дискусію було вичерпано без зайвих слів. Сашко, наслідуючи штурмана, підійшов до чекіста, оглянув його з безподібним презирством і теж мовчки вернувся до компанії. Сидите тут, як пани, а люди душаться, — промовив штурман примирливо до сусід, зручно вкладаючись. Ніхто вже йому не перечив. Симпатії всієї камери були по йому боці, бо досі «диктатура» Хорошуна не одному давалась взнаки, і ніхто з ним не встрявав у «дискусію», якщо не хотів, щоб йому було звернуто щелепу.   Камері цей епізод рішуче сподобався. На новому місці хлопці почувалися так, неначе вилізли з чорної нори на світло денне. Біля них було вікно, у вікні над щитком було видно латку неба, і вони тим вікном завідували: хотіли — відчиняли, хотіли — ні. Але вони його весь час тримали відчиненим. Тут же в кутку сидів старий Андріїв знайомий Руденко, і вони вчотирьох склали добру товариську групу. Перед ними лежала ціла камера, ген просто двері, — все їм було видно і все добре чути. Тут же недалеко лежав Юлій Романович Гепнер, і з ним можна було вести цікаві дискусії, що й робив Микола, ганяючи цього професора марксизму-ленінізму й діалектичного матеріалізму на корді, тонко потішаючись з його трагедії. Він став жертвою витвору власної доктрини, жерцем якої був, якій так багато й так віддано служив. — Іноді в розмову встрявав штурман, іноді секретар райпарткому Руденко, але взагалі вони мали більш цікаві розваги, аніж дискусії з Гепнером. Вони співали. Чорт з ним, з тим діалектичним матеріалізмом, навіть з дотепним штурмановим жартом, про те, що ця камера, ця тюрма і всі інші тюрми, вся ця приголомшуюча «єжовська» епопея — це є ніщо інше, як доказ, що процес дійшов д і а л е к т и ч н о г о  з а п е р е ч е н н я. Процес реалізації Марксової доктрини. І бідний Гепнер не міг цього спростувати, бо не міг перекреслити своєї власної трагедії. Хлопці співали. Полягавши на спини і махнувши рукою на все, вони цілими годинами співали пісень. Вони розучували багато нових, маючи за диригента й навчителя Миколу, що, здавалось, знав їх незчисленну кількість. Найцікавішою була пісня «Попід гаєм шлях-доріженька”. Широка степова пісня — пісня про трьох братів. Вони її співали, як справжні степовики, а камера слухала. Також гарною була пісня «Зелений гай, пахуче поле”. Одного разу після вечірньої перевірки, після укладки спати вони співали цю пісню. Камера лежала покотом і, здавалось, спала. Спала. Хлопці теж лежали, але сон їх не брав. Десь опівночі вони тихенько-тихенько заспівали цю пісню. Вони співали про тюрму, про сон у ній, про кохання, про волю, про матір, що сохне, сина ждучи, про змучену сестру... Пісня стелилася над сонним звалищем, і наглядач, мабуть, чув, але не міг збагнути, хто ж співає, бо всі лежали нерухомо, а може й сам заслухався. Пісня бриніла, як сон, над сонними людьми, в тяжкій задусі, в чаду махоркового диму, що мрійно стелився поміж стелею й сонним звалищем, як весняні хмарки над степом, над тим «пахучим полем», як марево над чорними ріллями... Ось мати старенька, нездужаючи, встає в тому мареві, в саду вишневому, а за тим маревом сина не видно. А син співає тихесенько пісню про неї за темними мурами, і журиться тяжко, і туга бринить в кожному слові, в тихому шепоті... Пісня в чотири голоси... Вона плаває по камері... Нарешті затихає, затихає... І в кінці зринає болючим акордом, щоб уже зовсім урватись: «Поблідло личко, згасли очі, Надія вмерла, стан зігнувсь... І я заплакав опівночі... І, тяжко плачучи, проснувсь”. Пісня завмерла. Тиша. Тиша гробова, мертва. І раптом ціла камера починає хлипати. Сонна камера зіходить наглим плачем. «І я заплакав опівночі...» Гарна пісня й інша, про зозулю. Коли хлопці її заспівували, її підхоплювала вся камера й тихенько починала розгойдувати — одна й друга половина, всі триста сорок чоловік. Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи й співали її, ту пісню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами. «Ле-ті-ла зо-зу-у-ля-а, З по-ля на до-ли-и-ну-у, З по-ля на до-ли-и-ну-у, Сіла на ка-ли-ну, — е-е — Гей! З поля на до-ли-и-ну...» Пісня перекочувалась, як лагідна хвиля, з кінця в кінець камери, заходила в двері до другої половини й верталася звідти, — ходила по всіх усюдах, то завмираючи в одному кінці, то підносячись в другому. Її співали всі — українці, вірмени, греки, росіяни, німці, перси, поляки — всі. Так сердечно, тихо, журно, задумливо. «Сіла на калину Та й стала кувати. А я, молоденька, Виходила з хати, Виходила з хати   Зозулю слухати...» Пісня завмирала на останньому слові строфи, й всі чекали якусь мить не кваплячись, а десь хтось вже розгойдував далі:      « «Ой, ти, зозуленько, Чого рано куєш? Чи ти,зозуленько, Моє горе чуєш? Ге-е-й! Чи ж ти, зозуленько, Моє горе чуєш.» Коли строфу доспівували українці, підхоплювали вірмени. Кінчали ці, починали греки. Пісня гойдалася часом годину і ніколи нікому не набридала. Такою ж піснею була ще «Суліко». Її заспівували вірмени, а підхоплювали в Андрієвому кутку, й вона розходилась, мов кола на воді, аж поки не опановувала всю камеру. І так само, як і перша, тихо й задумливо ходила хвилями, співана геть всіма без винятку. Східна душевна мелодія цієї пісні, так як і першої, полонила душі, наганяла смуток, легеньку журу, тиху задуму. Під ці дві пісні, як під материнську колискову, гарно було щось робити, думати, дрімати, мріяти... і співати її цілим недавнім ярмарком, що ще перед тим сварився, палахкотів, а під чарами пісні переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь східну молельню. Адже вони моляться, ці люди, заплющивши очі, воркочучи всі один мотив, не порушуючи єдиного ритму, а якщо в якімсь кутку й затягувано кінець, то це справляло вражіння великого безмежжя, вражіння, що пісню співає цілий світ. Цими піснями упивався Металіді. В нього аж сльози стояли на очах, коли він слухав, як співала вся камера. Під їхнім впливом в нього родилась ідея створити камерний хор. Справжній ведикий хор. Захоплений цією ідеєю, він цілі дні проводив у другій, краще забезпеченій від втручання наглядачів половині тихенькі проби. Співаків не бракувало, і справа посувалася вперед. Минали дні. Приготувавши нарешті репертуар. Металіді давав концерт. Як на тюремні умови, хор його був знаменитий. Та й не тільки на тюремні умови. Концерт Металіді давав у другій половині камери, а перша відігравала роль театральної зали. І наробив Металіді тим концертом багато клопоту тюремній адміністрації. В час, коли вся тюрма вклалася спати і коли тюремна адміністрація найменше сподівалася чогось подібного, Металіді зібрав свою капелу в глухій камері, договорився, що всі слухають концерт лежачи, як в першій, так і в другій половині, та що хор теж на випадок тривоги, лягає собі на підлогу й «спить», як ні в чому не бувало. Металіді «вдарив» концерт на повен голос. Першою піснею заспівали «Закувала та сива зозуля». Хор співав, а на дворі зчинилася біганина. Вартові з веж щось репетували. Хтось тупотів попід стінами вчвал, намагаючись зорієнтуватися, де саме співають. Але спробуй зорієнтуватися, коли співають в герметичне закритім ковчезі, за вікнами, «задраєними» залізними щитами. Андрій зателеграфував у нижні камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль. Біля дверей лежали спеціальні дозорчі, приклавшись вухом до тих дверей. Все було забезпечено. Нижчі камери теж чули концерт і напевно там шалено потішалися. Концерт гримів на славу. Коронним номером був «Інтернаціонал». Як же ж він звучав в таких обставинах, цей задрипаний, заяложений «Інтернаціонал”! Металіді, звичайно, на це не розраховував. А це була зовсім інша пісня, грізна, з зовсім іншим змістом, ніби проречиста, символічна і... контрреволюційна. Так-так, контрреволюційна, хоч ніхто в ній не зміняв ані слова. «Ми всіх катів зітрем на порох! Повстань же, військо злидарів...» Безперечно, що Металіді взяв його до репертуару не для того, щоб воскресити, а по простоті душевній, розраховуючи, що якщо «всиплеться», то буде виправдання: він співає не що-небудь, а речі ідеологічно витримані, бо яка ще ідеологічно витриманіша річ є за «Інтернаціонал»? Але «Інтернаціонал» лишився недоспіваний. Приблизно на половині з усіх правих, і лівих, і нижніх камер забило тривогу по телеграфу, пісня враз згасла, хор вклався на підлогу, й всі завмерли в чеканні, захропли для проформи. Довго нікого не було, чути, як грюкали двері в нижніх камерах. Нарешті прийшли до камери ч. І2. Відчинилися двері, і вскочили до камери сполохані й заспані начальники, з самим найстаршим на чолі, з тим альбіносом. — Заключонниє! Садітесь!!! На цей раз це йому вдалося. Люди звелися, заспано позіхаючи, й посідали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто співав. Звичайно, смішнішого нічого арештанти ніколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без сумніву, начальство бачило, що це звалище «людішек» над ним потішається, але що воно могло зробити. Таку саму картину вони здибали в усіх камерах цієї тюрми, піди ж розбери, хто саме винен. А в дверях стояв наглядач з числа «найсимпатичніших» і «придуркувато» підсміхався. Дивлячись на його міну, Андрій збагнув всю несподівану геніальність Металідієвого задуму з тим «Інтернаціоналом». До цього наглядача те належно промовило, і тепер він мовчав. Він, безперечно, чув, що робиться в його камері, але удав, що йому зовсім нічого не відомо, тим більше, що контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику грунтовно, а ще тим більше, що співвідповідальність падає й на нього, якщо взнають, як це він допустив до такого, чи проспав?! Не чув?! Адже ж так довго співало! Хористи так «міцно спали», що, коли начальник зайшов на їхню половину, то мусив окремо повторити для них свою милу команду «Заключонниє! Садітесь!!» Коли начальство нарешті пішло геть, пригрозивши, що вся тюрма буде покарана (тим ствердивши, що їхні розшуки скінчилися пшиком, якщо мають карати всю тюрму, а не Металіді з капелою), коли за ними зачинилися двері, в камері довго стояв приглушений сміх. Той сміх урвав наглядач. Він відкрив двері, постояв у них і тихо промовив до лежачих: — Суккини сини! Більше він нічого не сказав. Загримав замком. Тиша. —                                   А все-таки він симпатяга, цей наглядач, — промовив хтось щиро. — Як шкода, що він не з нами. Так скінчився перший концерт Металіді.   Крім співів, хлопці в кутку, якщо не майстрували щось або не вчили з Гансом німецької мови, цілими днями грали в шахи, зробивши їх з «пластмаси», а дошку накресливши на підлозі цвяхом. Таких шахістів у камері було багато, і це давало змогу улаштовувати навіть турніри. Крім шахів, шашок та доміно, в камері була ще низка інших, спеціально тюремних ігор, вигадуваних самими в’язнями. Так, наприклад, грали в розкладання слова — треба було з тих самих літер викомбінувати максимальну кількість інших слів: або спеціально іменників, або прикметників, або імен знаменитих людей, або географічних назв тощо. Також гра в військовий флот. Ця гра поширена на волі серед дітей, але для арештантів вона цілком годиться, щоб проводити за нею цілі години. Також креслення та розгадування шарад. І т. д. Для всіх таких ігор користалися галошами та шматками скла. Найбільш масовою й найбільш азартною грою була гра в кості на сірники... Раз на місяць всі, хто мав гроші й не мав заборони від слідчого користатися ними, діставали «лавочку». В числі купованих речей були й сірники, по кілька коробочок... До речі, щоб користатися «лавочкою», треба було мати спеціальний дозвіл слідчого. Заборона «лавочки» належала до однієї з форм репресії проти упертих і непокірних. Одначе, попри все те, в камері було чимало таких, що користалися «лавочкою». Гепнер і всі троцькісти (ті, що порозколювались, звичайно), вірмени, доктор Петров та інші набехували свої торби. Діставали «лавочку» також ті, чиї справи були вже позакінчувані й пішли на ОСО або іншу яку «судову» інстанцію. Треба зразу ж віддати честь прекрасному арештантському звичаєві, вірніше, людській арештантській солідарності. Ті, що нічого не мали на конто в тюремній бухгалтерії або не мали права користатися «лавочкою», в цей день теж дещо мали, — було створено спеціальний фонд, і в той фонд кожен, хто одержав «лавочку», мусив дещо покласти від своїх благ. А дехто просто брав одного або й двох своїх колег на утримання, поділяючись з ними в міру своєї щедрості. Найголовнішим у «лавочці» були цигарки й махорка. Це те, що робило отримання «лавочки» величезною загальнокамерною подією. Бувало й так, що одна камера отримала лавочку, а друга — ні, тоді цій останній уділявся кредит. Йшлося про куриво. Якщо дванадцята камера не дістала «лавочки», а хотіла курити й не мала чого, нижня ж камера «лавочку» одержала, тоді по телеграфу укладався договір, згідно з яким нижня камера позичала горішній 340 штук цигарок (усім по цигарці). Для цього горішня камера спускала вниз на шнурку у вікно, в щілину помежи щитком і стіною, вузесенькі торбиночки, поклавши туди шматок мила абощо, щоб тягнуло, і такі торбиночки опинялися в щитку нижньої камери, де на них вже полювали. В ті торбиночки вкладалася позика, й вони тим же шляхом мандрували нагору. Така процедура — це було ділом цілої камери. Одні телеграфували, другі сукали з розпущених шкарпеток шнури й, припасувавши торбиночки, опускали їх, треті вартували біля дверей, четверті робили «шум» — співали, сварились, товпилися по всій камері, маскуючи диверсію, а всі дивилися на тих, що сиділи біля вікна, як рибалки, тримаючись за шнурки, — «чи не сіпає»?  Це було хвилююче священнодійство. Нарешті знизу подавали сигнал «Підіймай», за шнурок щось «сіпало» знизу, й «рибалки» обережненько тягли свою «рибку». Знизу вартовому тяжко було вгледіти, як та торбиночка повзе по стіні, бо ті, що вигадали прокляті щитки, не врахували такої процедури, і, коли дивитися знизу, то щиток покриває щиток, і нічого не видно, ніякої стіни. Ті, що вигадали щитки, були діалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення світу, не змогли подолати істини, яку самі і сповідували, а саме, що все має в собі власне заперечення. Щитки були прокляті, але вони ж були й благословенні, якщо йшлося про позичання курива. В такий спосіб цигарки позичалися, в такий і віддавалися. Такі цигарки були найсмачніші, особливо коли перед тим камера не курила вже кілька днів, починала крутити вату або кору з тих щитків, які були не залізні, а збиті з соснових дощок, — така кора тоненько настругувалася скельцем, потім розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся частина просякнутого нікотином, намочувалась в чаї, а тоді в тім настої квасилось кору, просушувалось і курилось. Позичені цигарки були, як манна з неба, й ціла камера раювала, курячи жадібно кожен свою цигарку та все зберігаючи «сорок», «двадцять», «десять», аж до нуля. Після отримання «лавочки» в камері було що курити. Кожен з покупців найбільше брав цигарок та махорки. Лише, на жаль, ніколи не виправдувались сподівання, що з отриманням цигарок буде ще й на чому писати. Гай-гай! Бідні ті цигарки. Перше ніж потрапити до камери, вони зазнавали від продавця тяжкої екзекуції — він обдирав геть оболонку, брав усі цигарки в жменю, а тоді великими ножицями обрізав геть мундштуки майже при самім тютюні і так вкидав «покупцеві» в торбу. Так що в’язневі діставалися замість цигарок коротюнькі сигарети і писати було зовсім ні на чому. Махорку видавано теж без оболонки, висипаючи її в торби. Кожного разу після отримання «лавочки» камерний розпорядок дещо мінявся: камера цілі дні бавилася грою в кості на сірники, у висліді якої утворювалися «сірникові королі». «Король» ставав власником усіх сірників у камері. Королював кілька годин — рівно до початку нової гри, а потім банкрутував на користь щасливішого... І бавились це не кримінальні «урки», а люди інтелігентні, з вищою освітою. «Чи чуєш. Аби не збожеволіти!» — умотивував цю свою поведінку котрийсь з інженерів чи професорів. І він мав рацію. Коли вони бували на прогулянці, вони бачили горішні поверхи тюремної лікарні, куди немало вже помандрувало їхніх товаришів, помішавшись розумом від тортур, від безкінечних дум, від умлівання серцем, від одчаю. З телеграфа знали про трагічні випадки в інших камерах, коли людина нагло починає битись головою об стіну, стерявшись нарешті від нестерпної депресії. А скількох з числа мешканців камери ч.12 чекає ще така сама перспектива?! А раз із трійників передали тривожну, хвилюючу новину: ад’ютант маршала Дубового скінчив життя самогубством. Він знайшов під час походу до лазні великого іржавого цвяха й сховав у кишені. Прийшовши ж до камери, він скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей і сильним ударом руки увігнав його в серце». Скінчив порахунки з усім одразу... А в нижній камері хтось перерізав собі артерії склом і зійшов кров’ю. Коли вранці всі встали на перевірку, один не встав, він лежав мертвий у калюжі крові. Знову в іншій камері хтось повісився вночі на ґратах перед самісінькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадків було досить, і кожен боявся дійти до такого стану, коли лишається тільки розбити череп об мур або перетяти артерії. В камері ч. І2 зняли одного з петлі — це був інженер з групи начальника харківського залізничного вузла Малія, обвинуваченої в шкідництві й терорі і надзвичайно катованої в застінках ДТО (Дорожно-Транспортного Отдєла) знаменитим начальником того ДТО Курпасом. Вони всі чекали смерті, і в чеканні тієї смерті інженер заліз під стіл, припасував якось мотузку й вирішив утекти від Курпаса і його смерті в свою смерть — задушитись лежачи. Але, на щастя, він занадто сильно дриґав ногами, його почули підстольні мешканці — представники камерного пролетаріату, а найперше Гриша-студент, спеціаліст від малювання свастик на вчительських черевиках, і інженера витягли з петлі й з-під столу, як тяжкого злочинця. Після того інженер вже двічі був «сірниковим королем», а Гришу зробив своїм джурою, віддаючи йому половину «лавочки», — користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале. Взагалі в камері було прийнято, як неписаний, але обов’язковий закон, що арештантська етика мусить дозволити все — грати, співати, лаятись і навіть битись. Лиш не дозволено божеволіти чи забивати іржаві цвяхи в груди. І люди по змозі дотримувалися цього правила. Лиш один вегетаріанець Дахно поволі умирав, не бажаючи здатись і осоромити свою «вегетаріанську національність».