VII
Існує чи не існує над слідчими та над тюремниками, над їхнім свавіллям якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя і як воно виглядить? Цікавиться хтось долею цих усіх приречених «людішек», зданих на милість хлопчаків, у єжовських уніформах, чи не цікавиться в цілім СССР? Адже ж всі слідчі намагаються все підганяти під якийсь кодекс, старанно оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людські «злочини», і дуже умлівають над тим, щоб все було «по закону», щоб їхні справи були «бездоганними» й прийнятними для «пролетарського правосуддя», рахуючись ніби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя виглядить? Це цікавило людей, бо вони в нього вірили й за нього хапалися, бувши певні, що воно колись нарешті втрутиться і що, коли воно втрутиться, — все прийме зовсім інший хід, безглуздість справ буде вияснена, й всі опустять мури в’язниць. Інакше не може бути. Коли б тільки воно втрутилось! Адже ж тяжко буде слідчим умотивувати достатньо, чому вони тримають таку масу людей, заховавши її від світу. Адже ж навіть неозброєним оком видно все безглуздя 99 відсотків «справ» цих усіх «ворогів народу». Більшість в’язнів думали, що слідчі й тюремники просто обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом заглянути за ці мури. І тому тут панує свавілля новітньої, темної й злочинної опричнини. Але ж є десь закон, є правосуддя! Досить йому прийти б, і все це розсиплеться. Цікаво, як воно виглядить?! І ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з візитом. Це сталося несподівано й без ніякого попередження та спеціальних приготувань, як то буває в цій країні при різних інспекційних оглядах та контролях, коли все спеціально причісується, миється, приготовляється до «парадних» оглядин. Просто — відчинилися двері і в них почало товпитись якесь начальство, іронічно посміхаючись. Начальник тюрми — альбінос — крикнув своє верескливе — «Заключонниє, садітесь!», а тоді хтось інший промовив: — Прокурор по надзору! Увага! Хто має які скарги та заяви? Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але із зловісним притиском — «Ану, ану, лиш спробуй хто!» В дверях з’явився «прокурор по надзору!» Це була худенька, бліда жіночка з досить переляканим і безмежно розгубленим виглядом. Вона стала і намагалась опанувати свої нерви, що вже напевно не витримували видовища, баченого не в цій першій камері і розрахованого зовсім не на жіночі нерви. Глянула боязко на силу-силенну людей і під їхнім хоробливим поглядом знітилась. Жмакала в руках хусточку. — «Хто має які заяви?» — прожебоніло «правосуддя» тремтячим голосом несміливо. Піднявся ліс рук. Того лісу «правосуддя» зовсім злякалось і глянуло безпомічно на якогось грубого начальника в уніформі армії «залізного наркома». Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, ці «вороги народу» можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втім, питай. Правосуддя побігло очима по лісові рук, не знаючи, як бути, а з маси раптом окрилених надією людей вже вилітали хаотичні запитання, далі — більше; запитання злітали з різних кінців, збиваючи одне одне: люди, втративши всяку обережність («Прокурор же!!»), ставили несподівано зухвалі й одверті, одчайдушні запити: — Мене не викликають два роки! Чому?! — А чи дозволено мордувати й бити?!! — Я пролетар від діда-прадіда, а мене катовано!! — Чому не можна писати заяв?! — Ви прокурор! Скажіть — чи в «Конституції» написано про інквізицію? — Чому не дають побачень з дітками?!! — Я не винен ні в чому, але мене ніхто не хоче слухати... Це було якесь божевілля, люди пустились берега й у нестямі раптом осміліли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну трагедію. Люди навіть не чекали відповідей, вони просто хотіли, щоб їх чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотіли висловитись, хотіли поінформувати «пролетарське правосуддя». Але, на диво, всі ті одчайдушні викрики не робили аніякісінького вражіння на групу біля дверей. Лише «прокурор» побіліла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на начальника в уніформі, немов просячи: – — «Та припиніть це нарешті!» Начальник зупинився і мовчав. Ворушив щелепою під зливою викликів. Злива враз припинился, вщухла, ліс рук опустився, й люди так, наче їм вилито цистерну холодної води на голови, замовкли. Знітились. Запал так само нагло, як прийшов, минув геть. Всі зрозуміли, що прокурор тут зовсім ні до чого, що це маріонетка. Коли ліс рук опустився, начальник пожував щелепою й спитав в одного з найближчих в’язнів понуро: — Ви, здається, підіймали руку? — Ні, ні...Я...Я... — Що ви хотіли? Ви маєте заяву? — Ні, ні, я не маю... Я тільки хотів, щоб дозволили «лавочку»... — пролепетав нещасний. — Ви кричали, що вас били, — наставився начальник на бідолаху виряченими очима. — Та що ви! Ні, ні... — Вас били? — Ні, ні! Мене не били! — А вас? — запитав начальник презирливо наступного. — Ні, ні! — А вас? — Ні... — А вас? — Ні... — І вас? — Ні... — Ну, от бачите! — повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор опустила очі й з мукою чекала кінця цього проклятого візиту. Була та жінка до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрієві було жалко на неї дивитися. Навіщо вони її водять, цю нещасну жінку?! І кому потрібна ця комедія?! Устійнивши, що в камері нікого не бито, а ті крики — то була лише провокаційна «обструкція», організована ворогами народу «під шумок», начальник презирливо процідив до всієї камери: — Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть їх за призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозуміли? Що х о ч е т е! Потому вся група пішла геть. Зачиняючи за нею двері, наглядач мовчки вишкірився до камери. Милість була велика, але з усього було ясно, що всі ті заяви далі не підуть, як до рук цього начальника й йому подібних та до рук слідчих, що будуть їх студіювати й прикладати до «діла». А якщо ті заяви потраплять навіть до рук цього «прокурора по надзору», то й що з того? Обговорюючи все це скептично, в камері пригадали, скільки прокурорів сиділо й сидить у тюрмі, а надто згадали того прокурора Брона. Однієї ночі вкинуто до камери Карла Маркса... В чадних обіймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищі, переплутавшись руками й ногами; душі їхні десь повтікали в сонячне марення або жаске маячіння, жили іншим життям, покинувши тіла напризволяще, щоб от лежали купами й сходили терпким смородом поту й немитої шкіри. Люди роздвоїлися — на посинілі, напівмертві тіла, що валялися в камері, й на живі душі, що десь вимандрували геть в інший світ, і, здавалося, що ніщо не в силі їх з того іншого світу повернути назад, аж поки не прийде ранішня перевірка з отим «Маня, на повєрку становісь!» Ніч діходила середини. Аж раптом біля дверей хтось зойкнув безтямно, а далі зайшовся божевільним хихотінням. Люди зринали зі сну, витріщали очманіло очі й хвиля хихотіння помалу розросталася. Те хихотіння поширювалось, як зараза, виростаючи в психоз — в психоз спільної дикої візії. Нащо вже Андрій мав міцні нерви, але відчув, що він піддається загальному психозу й не в силі йому протистояти, не в силі відпекатись галюцинації, що зринула для цілої камери й стояла перед безліччю очманілих очей, нагло переключених від окремих сонних візій до візії загальної... В дверях стояв К а р л М а р к с. Відчуття його реальності було просто приголомшуюче. І в той же час вій був ніби привид, ніби клубок сивого диму чи пари, ніби туманність в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очі, але візія не зникала. Відсахнувшись спиною в замкнені двері, розпістерши руки, як крила, білий-білий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цієї землі — Карл Маркс. Біла буйна шевелюра і борода клубочилися, розкуйовджені вітрами під час чаклунської, зтогосвітньої подорожі. Біла одежа... Він був у самих кальсонах і натільній сорочці. — Карррл Маррркс... — відітхнув хтось безтямно, і той віддих пішов по всій камері, з уст в уста. — Кар-рл Маррркс... Карл Маркс відслонився від дверей і ступнув пару кроків повільно, як сомнамбула, і став, розпістерши руки. — Боже! — промокав Кард Маркс. — Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бідолаха, відчувши себе за межею реального, в царстві божевілля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, і тоді галюцинація розвіялась. Галюцинація розвіялась, але Карл Маркс стояв. Він був у кальсонах і нижній сорочці, і це, власне, привело людей до пам’яті. Якщо це й Карл Маркс, то зовсім не привид, а нормальна, приголомшена в такій же мірі, як і вся камера, жива людина. Люди протирали очі вже спокійно, зітхали й, сідаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмішкувато. — Де це я?! — повторив гість у кальсонах. — На курорті, — сказав хтось понуро. — На Сабуровій дачі, — додав інший ще понуріше. — Ідіть сюди, професоре, — сказав Гепнер, упізнавши гостя нарешті. — Це професор Н-ського Марксо-ленінського інституту, колега... — пояснив Гепнер для цілої камери тихо. По камері прокотився сміх полегшення і воднораз уїдливої іронії. А хтось навіть пожалкував, що ще не справжній Карл Маркс, оформивши той свій жаль у відповідну репліку. А хтось висловив сумнів уже в правдивості слів Гепнера. А хтось іронічно (а може, й справді!) вигукнув з тоскною експресією: — Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!! — Рятуй нас... — віддало луною в другій камері. І тяжко було збагнути, чи це вияв убійчого шибеничного гумору, чи слова, адресовані до справжнього Карла Маркса — патрона цієї країни, а значить, і патрона цієї тюрми, як апофеозу Великої революції що вибуяла на Марксовім генії. Як би там не було, але цей епізод і поява цього «Карла Маркса» стала причиною пізніших великих дискусій і словесних герців в камері ч. 12 між ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послідовником, що ідеально правив за Марксів дублікат, і штурманом та іншими. В його особі прийшла в камеру Марксова доктрина на перевірку, посаджена в тюрму, тим ствердивши, за словами штурмана, що «Процес дійшов цілком свого діалектичного заперечення». Тим часом на запрошення Гепнера «Карл Маркс» вагався якусь хвилину, вхопився руками за голову в безмежнім розпачі: — Боже, боже!.. — Та це не Карл Маркс, це піп! — кинув хтось глузливо. А другий: — О! Карл Маркс, з атеїста став віруючим! Ха-а... — Ти хто? — спитав Карл Маркс усторч того, що сміявся. — Металіст. — А ти? — Комуніст. — А ти? — Пролетарський композитор. — А ти?.. І відбувся цікавий парад. «Карл Маркс» гарячкове питав, тикаючи пальцем і намагаючись щось для себе вияснити, а йому напівжартома, напівсерйозно відповідали, як генералові. По камері йшов вітер запитань і відповідей. Результат був надзвичайний. Виявилось у висліді переклички, що в камері сидить все пролетаріат, його верхівка, його інтелігенція. Переставши питати, «Маркс» звісив голову на груди й тяжко зітхнув. Був він надзвичайно подібний до К. Маркса, цей професор, а найбільше тієї подібності додавала типова його професорська поведінка — поведінка розсіяної, наївної людини, що нічого не знає, що в світі робиться поза його кабінетом, і, зіткнувшись з реальним світом, найменші дрібниці відкриває, як Колумб Америку. Відкривши таким чином камеру ч. 12, як обіталище пролетаріату й ветеранів революції, Карл Маркс постояв і, не знаючи, що ж сказати тут, розвів якось смішно руками: — А мене от витягли з постелі... Він, здається, хотів виправдатися, що в такім добранім товаристві опинився без штанів. — Нічого, то ще півбіди, — потішив його хтось. — Біда попереду. — Лягайте спати! — прошипів наглядач у дверях, відчинивши їх нечутно. Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сів. Камера вклалась спати. По кількох днях гарячих дискусій із штурманом й іншими К. Маркса забрали на допит і привезли назад побитого. Потім на очах цілої камери обстригли йому розкішну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленінського інституту з «Карла Маркса» став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дідком, подібним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу, й він з першого ж допиту геть все підтвердив і в усьому «признався», «розколовся» й, сидячи в камері ч. 12, зітхав дні і ночі. Ні, цей витвір Марксової доктрини зовсім не по його зубах і не по його нервах. Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова. Аж тепер камера взнала Сашкове прізвище. — Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пішов, категорично заявивши про це черговому в найдинамічніших висловах. Тоді прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь пломеніючи, — і почалася баталія. Чоботи, черевики, миски, що стояли з недоїденою «баландою», торби, глечики — все пішло в рух. Сашко відбивався несамовито й кричав: — Мерзавці! Насаджали людей невинних в камеру ось і мучите. Не підходь, бо вб’ю. Сволота!! Гади!! Троцькістів видумали!.. — і запускав мисками, що підверталися під руку, мечучи їх, як диски, й розбиваючи об протилежну стіну. Миски летіли зі свистом, ударяючись об стіну, засипали лежачих череп’ям. Але мисок не вистачило. Чобіт і черевиків теж. Сашка обложили тісно й, ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався, дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало і все кричав про невинних людей, кричав такі речі, що й за одну соту їх нормальну дорослу людину, першого-ліпшого з цієї камери, було би тут же задушено, а потім ще й додатково розстріляно, та їх і не посмів би кричати ніхто. Але Сашко горланив так, що й на третьому подвір’ї за тюрмою напевно було чути. — Перевиховався гад! — шипів котрийсь з тюремників. Всю цю сцену спостерігала камера, спостерігала понуро, деякі зловтішне, але... що камера могла тут вдіяти. Проте могло статися так, що люди раптом піддалися б божевільному безтямному психозу, і тоді б було натворено чимало «рикошету». Це відчували тюремники й з усієї сили намагалися пошвидше видертися з камери й виволокти Сашка. В дверях Сашко, несений на руках, так само, як і місяць тому, упирався в двері ногами й руками, обриваючи собі нігті на пальцях, і шаленів від гніву й розпачу. Нарешті Сашко притих, обм’як, бачачи, що не дасть ради, й крізь сльози крикнув у камеру: — Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я їм, гадам!.. Двері грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли десь і недоговорену фразу. Отак о... На одного політичного стало більше. На справжнього політичного, що має п’ятнадцятилітню щиру душу й саме тому не визнає компромісів.
VIII
Цієї ночі Андрієві нічого не снилося. Бо він не спав. Він втратив здібність спати від того часу, як йому приснився той химерний сон, та після того останнього побачення зі слідчим, коли він угледів жахливий документ з ім’ям Катерини. Кожної ночі, коли вщухав гамір і камера засинала, він отак лежав пластом, і дивився в стелю, і все думав, думав. Аж голова йому пухла від тих понурих, а часом божевільних дум. Він викохував свій жорстокий план, знову й знову перевіряючи себе й своє сумління, і з кожним разом все більше стверджував своє моральне право саме так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне — він все більше доходив висновку, що це було необхідністю. Так треба. В ім’я себе, в ім’я братів, в ім’я матері, в ім’я товаришів і друзів — так треба. Інакше тим мукам не буде кінця, а в справу буде вплутано безліч дорогих йому людей. Зітхав, геть все скреслював і починав наново. І знову доходив до того самого. Стомившись нарешті, засмучена його душа, шукаючи забуття, мандрувала по степах і гаях його рідної землі. Потім все те щезало, і приходила знов його мука, його понура, гірка дума. Від тієї думи йому вигоряло серце і дерев’янів розум. Він відчував, як з нього щезає замріяна людина, а приходить хтось черствий і жорстокий... Добре. Так треба. Так і цієї ночі. Вранці йому було сумно, ніби відчував розставання з цими ось своїми товаришами, з якими зжився і з якими здружився в цім пеклі — із штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче відчуття. Після прогулянки, на якій він побачив багато снігу (була зима. Лютий місяць вже) і на якій вони бачили якусь жіночу постать у вікні далекого корпусу лікарні, що махала до них рукою з-за ґрат, Андрій повернувся до камери ще смутніший. В тім смутку він заходився вишивати портрет штурмана на рушнику, подарованому Гепнером. Він хотів до того подарунка докласти й свій — вишити йому пам’ятку, хай береже. Профіль нашкіцував професор академії мистецтв, і по тому контурові Андрій вишивав нитками з розпущеної шкарпетки. Він вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений і загострений сірник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже подібний. Він його вишивав до обіду й після обіду, як замріяна дівчина. А коли портрет був уже майже закінчений, до камери увірвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Після шаленого викрику альбіноса «Заключонниє! Садітесь!» вони кинулися прожогом до Андрія. Андрій встиг сховати рушник і вткнути голку в щілину підлоги, висмикнувши геть нитку. Одначе альбінос побачив кінчик рушника, й висмикнув його, й розчепірив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана, зачудовані, а тоді карнач звернувся до Андрія: — Це ви малювали? — Гм... Т-так... — Олівець! — Будь ласка, — Андрій гіодав кілька обсмалених сірників, теж приготованих на цей випадок, і навіть показав, як ті сірники гарно пишуть. — Гм... Гм... І вишивали теж ви? — Так. — Голку! Андрій подав сірник з заправленою ниткою. — Я сказав голку! — визвірився карнач. — Оце й голка. — Ви цим вишивали??! — Так. — Кого ви дурите! Хіба цим можна вишивати
Андрій показав, як можна вишивати сірником. Начальство посопіло, покрутило рушник в руках і, спитавши, чий рушник, вернуло його штурманові. Після того карнач вп’явся очима в Андрія: — Добре. А тепер покажіть, де ваш ножик. Чи, може, у вас і ножик з сірника? Андрій здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далі іронічно знизав плечима — Ножик!! — повторив карнач. Андрій пильно подивився йому в обличчя й насмішкувато запитав: — Звідкіля це ви взяли? Карнач насупився: — Так ви, значить, «не маєте», ага... Ну добре. — А тоді звернувся до всієї камери: — Хто має ножика, прошу здати негайно! Інакше буде тяжко покарана ціла камера. В камері є ніж, і за укривання його всі понесуть тяжку кару! Понятно? Тиша. Тоді карнач енергійно ступив до суміжної камери і там ще грізніше повторив своє запитання, а не діставши відповіді, в загальному замішанні ступнув до місця, де раніш лежав Андрій зі штурманом. Там тепер був Іщук. — Хто має ножик? — спитав карнач у Іщука. — Ви? — Ні, ні... Я ні... То не я... — А хто? — То отой... як його... — Котрий? Покажіть. Іщук швиденько схопився й, вивівши карнача в першу камеру, показав на Андрія пальцем. — Ну от, — сказав карнач, звертаючись до Андрія. — А тепер кажіть, де він, ваш ніж. Чи ви «не знаєте»? — Так, я не знаю, — промовив серйозно Андрій. — Очевидно, той, хто знає «хто», скаже й «де». Іщук сказав і де. Він швиденько побіг до свого місця, подлубався в підлозі й, витягши зі щілини одточену залізячку, подав її карначеві. Начальство стовпилося біля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива, так, ніби вони знайшли не якусь мізерну залізячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю совєтську систему. — Це ваш ножик? — спитав карнач Андрія. — Мій. — Добре. Зберіться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цій камері сидіти. Андрій зібрався «з речами», взяв свою незмінну й єдину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пішов. До камери весело помахав рукою — «Пока, пока...» Камера його проводжала підбадьорливими посмішками, поглядами співчуття, тихенькими помахами рук, зітханнями — «От. Двадцять діб карцеру!» Але Андрія не вкинуто до карцеру. Його звели вниз і впхнули в іншу камеру. Це була т. зв. «Штрафна камера» ч. 3. Вогка цементова підлога, півморок, тмяна електрична лампка в стелі, брак будь-яких вікон і повнісінько півголих людей в лахмітті — це перше, що кинулося в очі. Постоявши біля дверей, Андрій, не чекаючи запрошення, почав розташовуватись біля параші, як вдома. Це його законне місце. Підлога, як звичайно, була мокра й на неї не можна було сісти, але то нічого. Сів навпочіпки і, так розташувавшись, почав розглядатись. Вражіння, — що він опустився з верхів людського суспільства в самісінькі його низи. Який контраст! В 12-й камері — переважно високоосвічена інтелігентна публіка, а ті, що й не мали високої освіти — вірмени, перси та греки — були все-таки людьми поважними, статечними. А тут — основна маса, це кримінальний елемент, злодії-рецидивісти, урки-професіонали. Це чути було з мови, з поведінки, з несамовитої блатняцької матюкні. Вони лежали й сиділи попід стінами на купах «барахла», грали з азартом в карти на речі, на пайки хліба, на «баланду» (завтрашню, післязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились, розсипаючись істерикою, і здавалось, що ось-ось почнеться бійка. Посередині сиділо на підлозі (на речах) два ряди неблатняцької публіки, вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сиділи нерухомо, похнюпившись, сиділи щільною лавою і були ніби острів на розбурханому морі, розділяючи те море навпіл. Море вирувало. Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, і на саму камеру, що була темним, вогким льохом, Андрій розумів, для чого його сюди вкинуто, й іронізував з того. Це давня й добре йому відома метода слідчих ще ГПУ, а тепер і НКВД, знущання над непокірними — вкидання політичного в’язня до камери «соціальне близьких», тобто до кримінальних, що всією душою ненавиділи інтелігенцію, політичних в’язнів, вбачаючи в них не тільки ворогів совєтської влади, а й своїх власних, через яких, мовляв, їм так погано живеться на білому світі. Вони так навчені. Дике явище, але реальне — в арештантському світі все стояло догори ногами. Цей світ, як і кожен, був поділений надвоє — на упривілейованих, тобто на верхи, і на упосліджених, тобто низи. Тільки тут верхами були кримінальні злочинці й душогуби, соціальні покидьки, трактовані владою, як «соціальне близькі», лиш «трішечки зіпсовані», низами ж була вся решта — вчені, професори, інженери, взагалі все, що інтелектуально розвинене, здібне мислити, здібне до творчості й політичної акції, злочин яких в тім і полягав, що вони ставилися до існуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках, до його удосконалення або зміни. Ці «низи» були сліпо ненавиджені «верхами», й цим останнім дано право безкарно над першими верховодити, знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись їхнім майном і навіть життям. Щоб створити для політичного нестерпні умови в і так тяжких тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримінальних, до арештантської «аристократії». Андрій вже колись проходив цю школу і тепер ждав, що з того буде. Ждав брутальної агресії ворохобної орди проти себе. Але, на диво, ніякої агресії не було. Лише один з тієї братії — він же староста камери — підійшов до Андрія й попросив закурити, пильно його оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солідне вражіння, він поблукав очима по Андрієвих біцепсах, по голих грудях і по всій його дебелій фігурі й, не дочекавшись «закурити», бо в Андрія не було тютюну, запропонував свій кисет. А як Андрій спокійно скрутив цигарку і повернув кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро: — Звідки сам? — З Колими, брат. — Та-ак? Троцькіст? Андрій зітхнув: — Бери вище. — А хто? Андрій помовчав, пустив хмару диму й зітхнувши, цілком довірочно поінформував по-дружньому: — Терорист. Це мало цілком передбачені наслідки. Отаман, приємно вражений, оглянув Андрієву фігуру ще раз пильно й, переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, і є, нічого більше не сказав. Повернувся до своїх. І там бовкнув: — Не трогать! То, брат, «парень на большой!» А не якийсь лягавий інтелігентик. Андрій посміхнувся. Посміхнувся з того, що цей світ «соціально близьких», далебі, еволюціонує. І еволюціонує зовсім в небажаному для слідчих напрямку Він вже не ненавидить політичних «контриків» взагалі, а диференціює їх і має сентимент до певної категорії. Має сентимент до солідних і рішучих людей, як-от терористів, не міняючи свого презирства й зневаги до «лягавих інтелігентиків». Знаменито. І Андрій в думках іронізував зі слідчого, що він так прорахувався та що не знає, які процеси відбуваються в людських масах. Воістину «биття визначає свідомість!» Реконструкція людських душ під тиском биття відбувається повною парою. Судячи зі здивованих поглядів мовчазної групи погноблених людей, що сиділи в два ряди посередині, для Андрія таки була тут приготована гірка «пілюля». Але минула. Йому дали спокій. Становище його було дуже кепське тим, що він не мав абсолютно ніяких речей, нічого такого, що б підстелити на цементову мокру підлогу й більш-менш вигідно сидіти, не кажучи вже лежати. В тих, що сиділи посередині, були якісь клунки, але він не хотів нічого ні в кого просити, бо просити — де не в його натурі. Визволив його тай самий староста. Підходивши до параші, він звернув увагу, що Андрій сидить навпочіпки і що не має нічого, ще й напівголий. Вернувшись вглиб камери, він там мовчки щось понишпорив, а тоді приніс і дав Андрієві три мотузяних лапті. — Оце, брат, таке діло. Поклади їх і сідай. Дуже добре, як нема ліпшого. Крім того, староста звелів усьому рядові здати трохи вправо, таким чином звільнивши трохи місця подалі від параші. — Оце сиди тут і ні з місця. Не присувайся до параші, будь вона проклята. Така увага була особливо зворушлива, тим більше, що вона була з боку кримінального, якому, напевно, було наказано тримати всіх «ворогів народу» в «єжових рукавицях». Три мотузяних лапті були для Андрія справжнім щастям, вони розв’язували проблему взаємин з цементовою вогкою підлогою. На цих лаптях було дуже зручно сидіти. І особливо зручно тому, що це були не просто лапті, а живий доказ, що в арештантській суспільній ієрархії зовсім все не так гаразд, як думають слідчі. І на тому доказові Андрій почувався непогано. Коли йому треба було лягти, він клав один лапоть під плечі, другий під стегно, третій під коліна і на цих трьох точках опертя досить вигідно вкладався боком Під голову він клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт. В такій позі він засинав і майже ніколи не сповзав зі своїх точок опертя. А коли під час глибокого сну лапоть сам вимавдровував з-під стегна або з-під колін і холодна підлога бентежила його сон, він намацував утікача, й повертав його на своє місце, й далі засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на тяжку покуту «ворога народу», можна назвати сном праведника. Ця камера називалася «штрафною». А називалася вона так тому, що до неї вкидано всіх політичних в’язнів за дрібні провини (як-от порушення режиму, користання забороненими речами або й просто упертість у взаєминах із слідчими та з тюремною адміністрацією). Це був окремий вид репресії, — створення нестерпно тяжких умов для людини. І призначена ця камера була для такого гатунку політичних. Роль же кримінальних тут була нібито така сама, як роль цементової підлоги, роль брудних і холодних мурів без єдиного віконечка, брудного й задушливого повітря, тмяної лампочки в стелі, вологи, насиченої бактеріями цвілі й всіма іншими бактеріями. Для кримінальних такі умови зовсім не були тяжкими, бо ж відомо, що від самої зустрічі з цими людьми здихають всі бактерії, а не навпаки. Анекдот про те, як замерзлого безпритульного палили в крематорії, коли по двох годинах палення відкрили нарешті дверцята печі, а він звідти вигукнув — «Закрий, халява, сквозить!» — це безподібний анекдот. Саме він відображає факт, що ця публіка і в пеклі почувається, як вдома. Чого не можна сказати про всіх інших, вкинених сюди, як в лігвище тигрят більшого й меншого калібру. Проте для тих, що перетерпіли слідство на Раднаркомівській, тут теж не було нічого особливо страшного. Ну, там когось побито, когось обібрано до ниточки, якщо не зумів поладити з тими «тигрятами», когось притоптано. Але все те дрібниці. Взагалі ж тут жити було можна, навіть краще, аніж в знаменитих «брехалівках». Тим більше, що тигрята тільки гарчали страшно, в дійсності ж були зовсім далекі від думки улаштовувати якісь екзекуції ради екзекуцій. Інша справа — тяжке повітря, вічна півтемрява, ревматична ломота в костях від цементової підлоги й вогких мурів, атмосфера глибокої, герметичне закритої могили. Але слідчий прорахувався. Життя в «штрафній» камері було тяжке, дуже тяжке, порівняно з 12 камерою, та тільки ж... Це було ще одним доказом безмежної живучості й незнищимості людини. Камера жила. Жила таким же життям, як і камера 12, як і всі камери й всі тюрми. Те життя де в чому різнилося від інших, але в основному воно було те саме, бо в основному й люди були ті самі — вони мали живу людську душу, справжню душу, що навіть нашарована жахливим шаром фізичного й морального бруду, все підіймалася, як фенікс з попелу, й поривалася втекти звідси. І в тому прагненні люди творили ілюзію життя тими ж методами, що й інші. Поки людська саламаха камери ч. З була нездиференційованою, вона видавалася суцільною сіризною, безбарвною, в одній частині ворохобною і по-блатняцьки галасливою, а в другій погнобленою й мовчазною масою. Але помалу, в міру ознайомлення, та саламаха почала диференціюватись, і Андрій побачив цілу низку цікавих і оригінальних типів. Навіть дуже цікавих. От Чернуха. Лежачи на трьох лаптях і занурений в свої тяжкі думи, Андрій раптом почув пісню. Прекрасний, чистий баритон заспівав на повен голос, з глибокою внутрішньою експресією: «Он не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, не журися, молодий козаче...» Він співав з усіх грудей, так, як на концерті. Здивований Андрій підвів голову — хто співає? — і побачив в кінці камери юрбу кримінальних, що сиділи кружком і меланхолійно грали в карти. Один з них — вусатий, широкогрудий, чорнобровий, подібний до шевця, сидячи найвище, як на троні, тримав перед очима розгорнуті віялом карти, дивився в них і співав. Загриміли засуви, але ніхто не звернув на те уваги. Наглядач відчинив двері і крикнув: «Одставіть пєсні!», але староста обклав його такою динамічною лайкою, що наглядач не знайшов нічого ліпшого, як зачинити двері й не заважати. — Чернуха, давай далі! — звелів староста, і Чернуха «давав далі». Він розгойдував задумано пісню: «Ой не сам я плачу, плачуть карі очі, Не дають заснути ані вдень, ні вночі...» Його напарники грали меланхолійно в карти й переживали пісню, думали кожен свою думу, ніхто ані говорив, ані нічим іншим не порушував уваги. А Чернуха, докінчивши журну стрічку, затягуючи звук, як гудіння вітру в степу, замовкав, робив хід і починав знову: «Ой умру я, мила, а ти будеш жива, Не знатимеш, мила, де моя могила...» Тихо, тільки гуде вітер в степу. Вітер в степу, в безмежжі, на безлюдді, вітер людської туги й людського понурого плачу без сліз. І це він, той вітер, говорить, вимовляє голосом тих, що відходять у невідоме, самі нікому не відомі, незнані, списані з життьового реєстру: «А моя могила край синього моря, Край синього моря у чистому полі...» Чернуха. З чорною душею, як чорне його замурзане й заросле обличчя, як чорні його жорстоко нахмурені волохаті брови. Як же ж він чудесно співає! Слухаючи його, Андрій зрозумів, що ті варвари, які ото сидять біля карт і які часом так демонстративно прелюто лаються, під тією всією лайкою, під тим усім брудом нестерпним мають свою душу, якусь надзвичайну, якої він зовсім не знає. Підійшовши одного разу до параші й зустрівшись з Андрієвим цікавим поглядом, Чернуха підморгнув йому вусом, подивився на лапті, що правили Андрієві за постіль, і промовив з безподібним оптимізмом: — Знаменитої Не журись, брат. Є такий анекдот, чи ти знаєш? Одного дядька, що «не любив випити», піп налякав на проповіді, що він на тім світі питиме смолу. Ідучи в другу неділю до церкви, дядько маневрував повз шинок, а чортяка все його спокушав звернути й хильнути кварту. Та дядько згадав попові слова про дьоготь. А тут поруч була й крамниця, де продавали дьоготь. Дядько зайшов до крамниці, подивився на діжку з дьогтем, поторкав її носком чобота, а тоді й каже крамареві: «А набери кварту!» Той набрав, дядько видудлив її. Поплямкав. Обтер вуса та й каже: «Нічого. Як втягнутися, пить можна!» Розповівши цей досить широко відомий анекдот, Чернуха весело зареготався. А тоді філософськи закінчив: — Як втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та тільки, брат... міцна тюрма, та чорт їй рад, га?! Дійсно. І «можна», і «чорт їй рад». Люди живуть. Тільки живуть за тим-таки принципом — «міцна тюрма, та чорт їй рад». Живуть з пекельною зненавистю в душі. Але не всі. Виявилося, що є оригінальні винятки з цього правила, що є люди, яких навіть Чернуха не передбачав і не мав на увазі, висловлюючи свою веселу сентенцію, підперту анекдотом. Виявилося, що є люди, для яких не тільки «жити можна», а більше того — яким навіть така тюрма, навіть така камера миліша за волю! Так-так! Серед мовчазної маси політичних сидить один чолов’яга — якийсь селянин чи ремісник з провінції. Він сіренький, миршавий, з мишачою поведінкою, зовсім не показний, але справив на Андрія убійче вражіння. І справив він його своїм тріумфальним, із самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи міг би дорівнятися по силі вигук Колумбових матросів, що після довгих поневірянь і мук нарешті побачили землю, побачили тихе пристановище: «Земля!!!» Тримаючи пайку в руці після ранішньої «повєрки», сяючи всім своїм обличчям, чоловік обвів щасливим зором камеру й виголосив: — Ну! Оце якби ще сюди й мою стару — і вже б хоч і до самої смерті тут! Годують! Цукор дають! Обід і все, як належить!.. І камера, обратно ж, тепла!... Братця! Що чоловікові ще треба... Дійсно. Це не була іронія. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це було гаряче, з самого серця видобуте зітхання Колумбових матросів: — З е м л я! Нарешті земля! — На собез перейшов... Кугут!.. Ич... — промурмотів хтось в далекому кутку серед кримінальних. Але цей чоловік не був «кугут». Це була трагедія на двох ногах. Це був своєрідний екстракт своєрідної категорії людей в їх масі, що дійшла до такого стану після «реконструкції» й очищення людини від «буржуазних атрибутів». Андрієві було тяжко дивитися на цього відкривателя щастя в безмежній юдолі сліз, наруги й жахливих безпросвітних злиднів, на цього Колумба в безмежному океані людського упослідження. І Андрій на нього намагався не дивитися, але він якось все ліз в очі, цей мішок з костями, ця сіра еміненція з гордим ім’ям людини. Щось він там все порпався зі своїми торбами, щось виймав і вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи. То він рахував свої заощаджувані пайки, передивлявся сухарі, перевіряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Він це все робив нишком з блаженною посмішкою на обличчі, сторожко й скоса поглядаючи на боки — чи ніхто не стежить. Він, гляди, збирався розбагатіти, з’їдаючи лише одну пайку на два дні, а решту складаючи до торби. Він зшив з сорочки ще одну торбу й напаковував її сухарями. Мабуть, збирається надбати цілий капітал для своєї «старої». І він не в жарт питав пошепки в сусідів, чи можна звідси передавати передачі на волю? «Можна, можна», — відповідали йому. Андрій помітив, що люди ставляться до нього з певним співчуттям, в якому не було й крихти іронії, а скоріше гіркий жаль. Чоловічок клопотався, як мишка, біля своїх пожитків цілісінькі дні й дивитися на нього було нестерпно. Боже! Який же великий на такому тлі був Чернуха! Босяк і рецидивіст, обдертий до того, що геть був голопузий, але яка в ньому горда, пружиняста, струнка душа. Велика, співоча, незборкана душа. І весь він зі своїми голими грудима, із зухвалими вусами при такому співставленні виглядав, як Гулівер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха. Це було щастя цілої камери, цей Чернуха. Це — її душа. Справжня жива душа. Це визнавали всі, а найперше — кримінальні. Якщо старостою був той, що підходив до Андрія покурити на початку, користався пошаною всіх і послухом, так би мовити, по адміністративній лінії, то Чернуха був чимсь більшим, аніж староста. Він був королем камери, духовним її стовпом. І він нічого не робив, тільки співав і сміявся. Коли він сміявся, то Андрієві чомусь приходив на думку Байда-Вишневецький, незрівнянний гультяй і зухвалий скалозуб із ворохобної Січі Запорізької. Чернуха був зухвалим громоподібним сміхуном, якого весь світ не обходив. А коли Чернуха співав, то Андрій не міг відпекатися від думки, що це в особі цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пісню в тюрму, стихійну, первісну, чорноземну — і в тюрму! В штрафну камеру. А вона — та пісня — й «ноль уваги». Загиджена, потоптана, стероризована вона зовсім не збирається здаватись, зринає чиста й грімлива й дерзко розправляє крила, гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцька січ від тюремного цербера. Може, від цього останнього Андрієве упередження до злодійської частини камери було захитане грунтовно. Все-таки він мало знає цю частину совєтського суспільства. Ще більше піднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речі) попросив щось оповідати, «яку-небудь книгу з пам’яті», для всіх. Андрій порився в пам’яті й почав розповідати їм пригоди Тіля Уленспігеля, за Шарлем де Костером. Мабуть, цей вибір навіяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловічкові, що так любовно нишпорив у своїх речах, Уленспігель був абсолютно не потрібен, як не потрібен і багатьом іншим з числа тих, що, зігнувшись, сиділи погноблено над своїми клунками посередині. Зате всі «злодії» і «убивці» — вся січ ворохобна здивувала Андрія порядно. Такої аудиторії треба пошукати. Це були великі діти, що слухали оповідання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з «цивільних» шерехтів або зітхав, на нього підіймалися з кулаками, несамовито шикали з кутків. Андрій оповідав, дивився їм у очі й бачив у них щось для себе незрозуміле — чи то була жадоба героїки, чи туга за прекрасним, чи туга за свободою й широким світом, чи мрія про ті головокрутні високості, до яких може піднестись людина, чи... В кожнім разі то не була цікавість просто з нудьги, від такої цікавості не іскряться так очі й не тамується так подих. Андрій оповідав, а сам думав про велику трагедію цих людей. Після Уленспігеля ворохобна орда одноголосне ухвалила виділяти Андрієві додаткову пайку щодня і просити його, аби він був такий ласкавий і розказував «все, що знає». Андрій від пайки відмовлявся, але те не допомогло — раз ухвалено, значить, так мусить бути. Староста категорично заявив увечері коридорному роздатчикові, щоб щодня була лишня пайка, і все тут. Таким чином Андрій став «народним артистом республіки». Він щодня що-небудь оповідав і щодня йому поступала додаткова пайка. Ту пайку він віддавав своєму сусідові — худенькому, вічно голодному студентові Хіміко-математичного інституту Павлюкові. А сам був задоволений з того, що просвіщав цю дику братію та що розділив моральну владу над камерою між старостою й Чернухою. В години, коли він нічого не оповідав, Андрій лежав горічерева на своїх трьох точках опертя й думав або мугикав з Павлюком бурлацьку пісеньку: «Ой устану в понеділок Та й проп’ю я весь зарібок — с а м...» Чомусь ця пісня отуманила їх, і вони, коли не хотів співати нічого Чернуха, мугикали її цілими годинами, гойдаючи: «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю — с а м!» То була чудесна пісня. У тижні сім днів і треба кожного дня попити, постелитись і лягати — самому. А тепер таких тижнів у місяці чотири... В камері з них сміялись, а тоді вже й гнівались і просили Чернуху «заглушити». І єдиний Чернуха міг перемогти цю їхню химерну пісню. Деталь по деталі, риска по рисці — Андрій помалу, на своє здивування, устійнив, що за характером інкримінованих «злочинів» ця вся ворохобна орда зовсім не така, як він думав, зовсім не та, за яку він її брав. Всі вони сюди привезені «на переслідство» і дехто вже дістав замість колишньої кримінальної статті вже статтю політичну. Так що це не кримінальні в властивому розумінні слова, а оригінальний мішаний тип в’язня — отак він кримінальний, а отак — політичний, «ворог народу». Це особливо огірчувало недавніх «соціально близьких». До таких належав і Чернуха. Камера ч. З різнилася від 12-ї і від трійників тією найприкрішою деталлю, що з неї не водили на прогулянку. Взагалі нікуди не водили, тільки «на оправку». Всю решту часу люди перебували в замкненім приміщенні, не бачачи денного світла, так що ніхто ніколи не знав напевно, яка пора дня за мурами. Час видавання обіду, вечері та вкладання спати ще нічого не говорив, бо не завжди було дотримувано точного регламенту, це всі знали. Так що, коли раз їх якось опівночі підняли й погнали до лазні — всі були страшенно здивовані, що надворі був ясний день. Одначе таке щастя — вирватися на повітря — з ними сталося лише один раз, та й то, замість того щоб радіти, кілька людей знепритомніло на свіжому повітрі. Дбаючи за їхнє здоров’я, їх більше навіть до лазні не водили. Другою прикрою подробицею камери ч. З була відсутність рур парового опалення. Так що телеграф не працював і Андрій почував себе відрізаним від усього світу. Спроба ж достукатися через мури скінчилася нічим — чи занадто товстими ті мури були, а чи нікого там, за тими мурами, не було. Повна ізоляція. Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту похмурий парубійко, напівселянського, напівміського блатняцького типу. Вштовхнутий у двері, він обіперся об одвірок плечем і стояв, як зацькований вовк, бігаючи бистрими маленькими очима по всій камері. Мовчав. Зайняв місце біля параші, обережно сів і так само, як і перше, пас настороженими очима за оточенням. Мовчав. Ніхто на нього не звернув ніякої уваги. В усій камері, мабуть, тільки Андрій звернув на нього увагу, гість помітив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя в фас. Нічим він не був показний, був вовкуватий, цей парубійко, цурався навіть зустрічатися поглядом, одначе Андрій увесь час пильно придивлявся до нього, так, ніби відчував, що він досить міцно увійде в його арештантську епопею. Чим більше дивився, тим більше переконувався, що це селюк, затурканий селюк. Називався він С а н ь к о П е ч е н і з ь к и й, що прозрадив черговий корпусу увечері на перевірці. На другий день після появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камері зчинилась велика буча. Всі посхоплювались від несамовитого крику й метушні. Когось били. Когось убивали. Весь кримінальний ворохобний мурашник збився в клубок, лементуючи й хекаючи над чимсь, що увивалося межи ними, взяте на розтерзання. Андрій помітив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорієнтувавшись, Андрій взнав, що то убивають Санька за вкрадену пайку. Всі «цивільні» перелякано тиснулись на боки, боючись потрапити під гарячу руку, ніхто не боронив. І було безглуздям боронити того, хто порушив серед кримінальних залізне правило співжиття, посягнувши на чуже. Це Андрій знав. Але він мав трохи інші погляди на речі, наприклад, вважав, що пайка хліба — то занадто дешева ціна за життя, хоч би навіть і такого Санька. Гримнувши на всі легені, він впав у самісіньке, пекло й припинив самосуд. То було нелегко. Йому теж підставили пару «ліхтарів», але він все-таки визволив бідолашного хлопчину, що вже навіть не боронився, а, закривши засліплене кров’ю обличчя ліктями, літав у повітрі під ударами з одного боку на другий. Може, Андріїв авторитет, може, його сила від якої «агресори» розліталися на всі боки, може, його голос, а може, все накупу так вплинуло, але мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрій віддав покривдженому свою пайку хліба й взяв Санька під свою опіку. Так Андрій урятував Санькове життя, й Санько це належно оцінив. Він мовчки, без зайвих слів підкорився Андрієві й прив’язався до нього. І був він вірний, як пес. Говорив мало, лише дивився, питаючи очима, чи він не хотів би, щоб Санько щось для нього зробив. Андрій нічого не хотів, натомість пайку, яку раніше віддавав Павлюкові, він тепер ділив надвоє, віддаючи половину виголодженому Санькові. З вдячності Санько допомагав Андрієві, коли була його черга дижурити, допомагав замітати, носити парашу, отримував для нього хліб і баланду, — хоч то було тільки простягти руку й передати, але все ж таки якась послуга, — і взагалі старався бодай у дрібницях віддячитись. І смішно було на нього дивитися, коли він ті дрібниці робив, — сам понурий, вовкуватий, вуглуватий, і ті всі послуги він робив вовкувате, вуглувато. При всьому тому на розмови Санько не давався. Тільки й узнав Андрій з кількох уривчастих фраз, що Санько — політичний. Раніш був кримінальний, був на Колимі. А тепер політичний. За терор. Ось він — справжній терорист! Та ближче познайомитися з Саньком Андрієві належалось ще впереді. А тим часом вони лежали поруч в проклятій штрафній камері й нудились. Андрієвого шефства вистачало, щоб до Санька більше з кримінальних ніхто не чіплявся. Андрій тільки попередив, сміючись, Санька, щоб він більше не стрибав у шкоду, і Санько щиро пообіцяв. Ще з короткої репліки Андрій взнав, що Санько — син розкуркулених батьків, висланий разом з ними хлоп’ям на далеку Печору. І все. Вичувалося, що цей Санько має надзвичайну біографію, коли після розкуркулення й заслання опинився знову в Україні, та ще й в ролі терориста, але як його випитаєш, коли він такий вовкуватий і мовчазний, як камінь. Треба ключа сильнішого, ніж випадкове визволення від смерті. Такими ключами такі душіне відмикаються. Хтозна, який то вже був день, як довго вони сиділи в цій камері. Якщо судити з ревматичної ломоти в костях та з брудно-сірого коліру шкіри — то довго. Сиділи й не чекали ніяких змін. Здавалося, що все так буде безкінечно. Але в цім світі зміни приходять неждано, раптово, як революції, події спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподіваніший момент. І кожен якоїсь такої події спершу сподівався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже більше в нього не повертатися. Та час плинув, сподіванки не здійснювались, і тоді приходила байдужість, люди махали рукою — нехай ті події як собі знають, Аллах з ними. Якось до Андрія з Павлюком і Саньком підійшов Чернуха й, сівши біля них, довго сидів і зітхав. Курив. Щось думав понуро. Андрій попросив його щось заспівати, але Чернуха «не мав настрою». І чим Андрій більше просив, тим Чернуха був упертіший. А як Андрій перестав просити, тоді Чернуха раптом заспівав. Він співав для себе. Він співав тихенько для себе. «Забудь мене, мене забудь... Як ще колись жевріла грудь, Як серце рвалося кудись — Ми розійшлись.» Він співав тихенько, поклавши голову на руки, згорнені на колінах: «Тобі зозуля навесні Кувала щастя, а мені Вороння крякало сумне — Забудь мене... Забудь мене...» Лише б він не співав. По тій пісні Андрій ліг ниць на цементову підлогу й мовчки пролежав до обіду. А в обід їх почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали групами по кілька чоловік «з вещами» й геть. Так група за групою забрали всіх. Лишився сам Андрій у великій півтемній порожній камері. Охоплений тривогою, він просидів сам до вечора, відмовився від обіду, який йому приніс наглядач спеціально, сидів, як Чернуха, поклавши голову на коліна, сам-один в льоху. «Тобі зозуля навесні Кувала щастя, а мені... Забудь! Забудь мене !..» В грудях йому закипали сльози, закипав гнів, страшний, пекельний гнів. А увечері прийшло два оперативники й його забрали теж. IX Закипілі сльози стояли йому в серці каменем. І той камінь був розпечений, як залізо в батьківському горні, до білого. Може, тому Андрія посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в підвальній частині тюрми, біля виходу. Але йому не було холодно. Весь виношений за довгі дні і ночі план контрудару встав перед ним, розгорнувся на всю широчінь і на всю глибінь, освітлений прожектором гарячкової думки, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план. — «Забудь мене!..» — «Забудь мене...» З шахви його забрали й вивели на подвір’я — там стояв «Чорний ворон» , було багато снігу, було холодно. — Ей! — гукнув сержант від «Чорного ворона», коли Андрія підвели. — Ей! Він звернув увагу, що Андрій напівголий, в самих рубцях і без шапки. — Ей-ей! Та він голий! Кого ви мені даєте?! Щоб замерз?! Не приймаю! — і розсипався лайкою. — Де твоя одежа? Андрій махнув рукою байдуже, мовляв, чортма. — Не приймаю. Знайдіть йому щось, чорт би вас побрав!! — зарепетував сержант на тюремників. Бігали, «шукали», але замість одежі вийшов сам начальник тюрми — альбінос: — Бери так! Чорт його не візьме. Під мою відповідальність бери! Сержант побурчав і відчинив дверцята «Чорного ворона». Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, ніде ні звуку в ній. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрій не помічав холоду, сидів занурений в свої думи, а потім почав мерзнути. Та не від холоду йому нетерпеливилось, а від бажання їхати, швидше їхати, щоб покласти всьому край. Він належав до тих, що, раз щось вирішивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрів в його серці, розсаджував йому череп. Чого він стоїть, цей проклятий «Чорний ворон»? ! Чути було, як біля машини хтось ходить сюди й туди, на одному місці, рипить сніг. Андрій почав барабанити в зовнішню стінку. Кроки зупинились і понурий голос буркнув: — Чого барабаниш?! Це був не сержантів голос, це, мабуть, був його помічник. — Замерзаю! — крикнув Андрій. — Або вези вже, або... Замерзну!! Чуєш? Павза. — Ну й замерзай, — була нарешті байдужа відповідь. Потім голос зітхнув і додав: — Замерзнеш — для тебе ж буде краще, дурний. Минуло ще багато часу. Нарешті почулись голоси — ж і н о ч і! Ведуть до машини жінок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жартує, їй відповідають, теж жартуючи, чемно. «Куди?» — питає перша, входячи в коридорчик машини. «Сюди, сюди», — каже мужський голос, відкриваються в темряві дверцята, й до Андрія впихають якусь жінку. Андрій хотів кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабінку... В дальшу... Напакували. Загудів мотор і машина рушила. — «Давай, давай!» То машина стояла, а то гарячкове заспішила. В першу мить не сталося нічого, бо жінка не зорієнтувалася, помилково впхнута в кабінку До мужчини, але це було мить. Андрій відчував її тіло на собі — вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотівши — «Спокійно!» Жінка скинулася перелякано. — Тихо, — прошепотів Андрій. — Не бійтесь... — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації... Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього: — О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрію!? Андрієчку!.. Ти?! Господи!.. Це була Галя! Його рідна сестра Галя!.. Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. «Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо... Боже ж мій, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо...» Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтіла й намагалася щось проштовхнути крізь горло: — Катря... Катря... — і не могла проштовхнути далі слів крізь сльози. — Що, що Катря?! — вхопив її Андрій за плече. — Збожеволіла!.. Збожеволіла, Андрієчку!.. Її відправили до лікарні... Вона сиділа в горішній камері... Нас там багато... Ой, як нас багато! Андрієві здалося, що машина з розгону врізалася в будинок й репнула з грохотом. «Катря!.. Збожеволіла!» — Вона тут?! Теж тут?! — Там, там... В божевільні... Галя шепотіла гарячкове, збиваючись, поспішаючи виговорити все, поки машина не прийшла до мети. — Давно, Андрієчку!.. Вона давно тут... Ой, як давно!.. Її мордовано!.. Ой, як її мордовано!! За тебе, Андрієчку... За тебе... За нас... Вона старалася... Вона передала ще раніше тобі записочку... Ось... Ось... Передала... Скинула з горішньої камери в щиток для мене, щоб я передала тобі через інших... через кого-небудь... Я ждала нагоди... Щоб через когось... Галя шепотіла, й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарешті знайшла й всунула Андрієві в руки манюсіньку гульку, як горошина, завбільшки — згорнену, скручену в гульку записочку. Андрій затис її міцно в тремтячій руці, відчуваючи, як вона його пече, та манюсінька записочка. Жорстокий Андріїв план разсипався на порох. Розсипався з грохотом. Тяжка гора сповзла з пліч. Одна гора сповзала, а друга насувалась. Ще страшніша. Катря збожеволіла!!. Його Катря... Його вірна Катря!.. Вірна ж Катря! Вірна!.. Збожеволіла... Він уявив її в цьому пеклі, він уявив її на великому конвейєрі... І нічого не чув, що говорила сестра, так гуділа йому голова. Але він прибрав себе до рук. У них так мало часу, а так багато треба поговорити. Слухав, як Галя розповідала про себе. Її обвинувачують... в приналежності до повстанської організації, в терорі, в шпигунстві!!! Боже мій!!! — І ти... «розкололась»? — запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову. — Я нічого не знаю... Все так страшно, братіку! Ой! Як страшно!.. Але я нічого, нічого, нічого ж не знаю... А ти? — Ні! Ні, Галю... Він решту невисловленого вклав у міцні, гарячі обійми. Він обхопив її за плечі, тис до серця, цю нещасну зовсім-зовсім юну дівчину, свою сестру, що так стратила свою молодість. За нього. Так, за нього. Машина, грохочучи, йшла нічними вулицями недавньої столиці, доходила до мети, а вони ще й не поговорили нічого, хоч як квапились. Перебиваючи сестрине гарячкове шепотіння, Андрій запитав про братів. Він похмурився в темряві — запитав про братів. Галя про них нічого не знає тепер. Вони «поїхали геть того ж дня. Поїхали». — А про Миколу... Як ти думаєш про Миколу? Га?.. Галя мовчить, стискає мовчки Андрієву руку й плаче. Андрій питає знову, але Галя мовчить і тільки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити те, що їй пече мізок. При згадці про брата ніби чорна тінь підвелася над ними — над їхніми серцями, над Катериною... Галя мовчить. Така худюсінька, бідолашна його сестра Галя. Вона нічого не каже про Миколу, лиш каже інше: «Вмерла мати!» Від туги й безкінечного та безнадійного ходіння по всіх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона взнала в тюрмі вже, принесли люди... З їхнього міста, знайомі. А забрали їх з Катериною скоро після того, як забрали Андрія. Спершу взяли Катерину. Потім прийшли по неї. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хаті. Одна... Машина стала. Вони цілувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони підбадьорювали одне одного. Андрій просив передати якось Катерині такі слова... Але ті слова лишилися не сказані. Відчинилися дверцята — «Виходь!» Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однієї кабінки вилізли зразу мужчина й дівчина! Зчинився цілий переполох. Допущено страшний обмах... Як же здивувався Андрій, побачивши сестру при світлі ліхтарів біля входу до тюрми! Це була та і не та Галя! Зовсім уже доросла, сувора дівчина. Вона була скорбна і була напрочуд гарна, саме розцвітала в пеклі. Тяжкий іспит і великі страждання зробили її передчасно дорослою. Витерши сльози, Галя помахала Андрієві рукою, пішла. Пішла, взята з обох боків «в шори» двома аргатами. Андрія питали переполохані тюремники, чи він не знає цієї дівчини. Ідіоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й він заперечив — заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Ні, він не знає цієї дівчини. Потім вони устійнили по супровідних записках тотожність прізвищ і зовсім переполохалися. Вони злодійкувато намагалися на свою руку якось полагодити цей свій «злочин», виявляючи зразок «революційної пильності», але Андрій знав, що вони лише ради нього пускають туману, до начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови декому з них, що до того допустилися. Вивівши з «Чорного ворона», Андрія потримали трохи в вартівні під грізним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозуміти, щоб він не давав волі язикові з приводу того, що сталося, а тоді одвели й укинули в «брехалівку». В «брехалівці» Андрій прочитав записку. З мотивів конспірації вона була не заадресована нікому й не було вжито його ім’я взагалі. Там стояло всього чотири слова, написаних дрібнесенько-дрібнесенько на клаптику цигаркового паперу: «Будь мужній! Тримайся! Любий !..» І більше нічого. Коли він тримав той папірчик, його руки тремтіли. «Будь мужній! Тримайся! Любий!» Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в «Ділі». Значить?.. Значить, ті папери, що спричинили таку страшну бурю в його душі й забрали стільки вогню і невиплаканих сліз, — то щось не те, аніж він собі уявив. В кожному разі вони напевно писані в божевіллі. Напевно. А що в тих паперах понаписувано — тепер навіть не цікаво й зовсім не важно. Там може бути понаписувано все, що завгодно, але те вже не має ніякого значіння. Андрій сидів на підлозі в тісній гущі людей і нічого не бачив, не цікавився. Був тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом і в той же час повитий спокоєм, пригрітий. Знову й знову позирав нишком на записочку й мимоволі печально посміхався: «Будь мужній! Тримайся! Любий!» Так. Оце вона. Це справжня його Катерина. Його друг, його вірний товариш. І як він міг так очманіти! Вирятуваний з тяжкої депресії, відчуваючи, як серце його наливається силою, вернувши втрачену віру, він намагався не думати про братів, боявся ту віру згубити. Він їх обминав. Гнав думку про них геть. Хоч з глибини десь та думка підіймалася зловісно й помалу підступала до серця на хижих лапах, готова до дикого стрибка. Не треба. Він думав про Катерину. Він схиляв перед нею свою голову, перед її стражданнями, перед її божевіллям, готовий нести найтяжчу покуту за свої гріхи перед нею. Думав про сестру, думав про матір... І, незважаючи на весь трагізм, а може, саме тому, до нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його затятість. «Бідна, бідна, люба, дорога Катерина!» В камері було багато людей, але якось можна було сидіти й лежати на брудній цементовій підлозі. Громадячись купами, люди сиділи й лежали, опановані тривогою, й несамовито курили, хто мав. І мовчали. Де-не-де хто гомонів. Але більшість із завмиранням серця переживали паскудний холодок страху перед викликом, який міг статися кожної хвилини. Для того їх сюди привезено, взявши з «вещами», з різних тюрем. Була північ, сама гаряча пора на «фабриці-кухні», й ішов безперервний рух з камери й до камери. Брали «без вещей» цілих людей, а приводили битих. Коли-не-коли вкидали нових, як от Андрія, привезених з Холодної гори, з Кінної, з Тюремної, з Основи або й якогось району. Атмосфера гнітюча. О, ці «брехалівки» в глупій порі по півночі!.. Розмови зовсім не клеїлись, і кожен був сам з собою, кожен був самотою хоч і в такій масі. Знайомитися не було коли, та й ніхто не мав охоти, — для кожного всі люди були сірі, однотипні, й око вже не розрізняло їх, всі були однакові, крім того, в цій сірій масі однотипних людей, безперечно, було багато провокаторів, і кожен тримав язик за зубами, мовчав про все. І ждав. Як віл обуха. Коли заходила довша павза, не гримали засуви в коридорі, не гупали противні кроки, люди пробували дрімати, принаймні удавали, що дрімають. Тоді заходила зловісна, гнітюча тиша. Під час однієї такої павзи, коли здавалося, що вся камера справді поринула в бентежне, дрімливе забуття, раптом в коридорі задудніли кроки і голосно залунав дитячий плач — плач немовляти: — Ува!.. Ува!.. Ува!.. Біля самісіньких дверей. Проходили мимо — тупотіли кроки — одні легкі, жіночі, другі тяжкі, солдатські. В камері всі скинулись і завмерли. Широко витріщені очі дивилися один на одного, а тоді десь крізь стіну, намагались її проглянути, обличчя зблідли й витягнулись, вуха наставились на звук — не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче: «Чи не моя?!. Чи не моє?!.» А плач ішов, віддалявся по коридору: — Ува... Ува... Ува... Тиша. І раптом в тій тиші понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища: — Ага-а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага! То було, як обухом, по і так оглушених головах. Але ніхто не засміявся. «Чи не моя?!! Чи не моє?!» А збоку біля Андрія хтось істеричним шепотом до свого сусіда: — Отак... Отак беруть груди... дівочі голі груди у руку... отак! Відтягають, а тоді отак б’ють ребром долоні! «Признавайся, трам-трам-тарарам!..» А з сосків бризкає кров... — «Рубають банки», — рипить зубами другий. — «Признавайся!!» — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на підлозі, плечі його ходять ходором. Сусід його рипить зубами й спльовує і, зітхнувши, шепоче сам до себе: — І признається... Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не володіє, він непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері й пішли. Тиша. Людина лежить біля дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й тяжко дихаючи. .3 уст їй стікає смужка крові. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзів: — Ну, що, Пилипе? Як там? Людина біля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і: — Та... кажуть... не тільний, а телись!... — А ти ж? — А... я.. ка’у... «До бугая не водили». В камері сміх. Коли б це чули слідчі і всі там, на «олімпі», як реагують на їхню «героїчну працю”! Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з «брехалівки». ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА — Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом... От тепер все в порядку. Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, — «справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув». А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти «своє місце» (все те ж «законне» місце на дубовому стільці біля дверей), і нагадував про колишню розмову: — Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?.. — Ну, — проговорив Андрій тихо й, як тільки міг, спокійно. — Не забув. — Що ж ви відповіли? Андрій помовчав — подумав про Катерину, — а тоді зітхнув і презирливо зсунув брови: — Починаймо!.. — Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті? Андрій зціпив зуби, щоб не пальнути якусь істеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кімнаті. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його — Донцева — кімната, його «лабораторія», його ланка в великому конвейєрі розбирання людських душ. Така сама, як і кімната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такі самі «меблі», така сама навощена блискуча підлога, і навіть в ту саму сторону виходить вікно. — Ех, ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера... Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витівками... Але голос у вас все-таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, потому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, — заглибився демонстративно, із значущою міною, — переглядав щось, перед тим як «починати». Андрій дивився на Донцеву міну й презирливо, з почуттям якоїсь радості кривив обличчя: «Дивись, дивись! А тобі й в голову не приходить, що половина твоїх таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Що одна ваша провокація розшифрована! Розшифрована! І ваш таємний ланцюг в однім місці перервався! І що цієї одної розшифрованої деталі досить, щоб вся решта нагромадженого там сміття теж втратила силу, розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевілля!..» — при цьому Андрій стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями. Донець швидко підвів голову й перехопив Андрієву посмішку й зціплені зуби: — Чому ви так по-мефістофельськи посміхаєтесь? — Та... Груба течка... — А, груба, груба... — Може б, ви мені таки дали з нею познайомитись... згідно з законом? — посміхнувся Андрій вже інакше. — Навіщо? Ви ж сказали, що це купа сміття... Ви пригадуєте? — Очевидно. Але і в смітті може бути «перлове зерно». — Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас — це, брат, взагалі суцільна діадема... Тільки, якщо ми покладемо цю діадему на вашу голову, то голова не витримає, шия вломиться (іронічна посмішка). А тому вам не треба цю діадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде — тоді ми її покладемо вам на голову. Можете бути певні. (Тут Донець помітив таку саму іронічну посмішку, як і в себе, на Андрієвому обличчі). Чого ви посміхаєтесь? — Мені подобається ця ювелірна розмова, тільки вона, здається, має занадто багато гіпербол. — Тобто? Чи не хочете ви сказати, що ви лишаєтесь при своїй думці, цебто щодо купи сміття? Андрій зітхнув: — Цілком можливо... — Гм... — після цього «гм» Донець прикусив губу, а тоді раптом розреготався з невідомої причини. Урвавши сміх, процідив крізь зуби, не то зі співчуттям (як до людини, що з’їхала з глузду), не то з вибачливою іронією і в той же час із самозадоволенням: — «Ех, ти!..» і занурився в папери. Він явно грав на нервах і робив відповідну моральну приправку своїй жертві, знаючи, що її зір і нерви прип’яті до цієї течки. Йому треба, щоб нерви нап’ялись, щоб серце божевільне стискалося, щоб відчай невідомості стрясав тією жертвою. О, він це добре знав! Він тоді, в трійниках, так добре зіграв саме цим... Лиш не знав, що сталося випадково потім. І саме тому тепер «приправка» на Андрія не діяла так, як то думав Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був смішний, удаючи таємничого Пінкертона, потрапивши в фальшиву ситуацію. Аж Андрієві хотілося його — все-таки козацького сина — з тієї ситуації дурної вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь удавати таємничість, бо все відомо, давай грати у відкриту. Карти на стіл! Але Андрій мовчав. Відрух відрухом, а свідомість свідомістю. Свідомість стверджувала велику Андрієву перевагу над слідчим і що принаймні перша фаза отого «починаємо» буде на хибній дорозі, даючи змогу спокійно протистояти в той час, як слідчий думатиме, що він завдає жертві великих моральних мук, — слідчий буде грати битим козирем. І тому Андрій мовчав, давши змогу Донцеві спокійно грати «справою». Там ще прищімлена друга половина Андрієвого серця і, може, на смерть, може, навіки, але слідчий про те не знає, інакше б він не викладав тоді аркушики, підписані Катериною, як найбільший козир. Логічно це й мусило б бути так в уяві кожного. Адже зрада коханої — це найтяжча річ, а в руках слідчих — наймогутніший аргумент. За цим мусили йти інші всі аргументи. Це ключ до розмикання найтвердіших душ і сердець, таран для ламання найбільших мурів людської затятості. Цей таран зламаний, а Донець навіть не догадується. Не тільки зламаний, а більше того — обернений навпаки, став тараном для ламання Андрієм муру грандіозної провокації, яким його хотять роздавити. Став цементом, що споїв Андрієву, вже було розламану, душу. Андрій думав над цим, посміхався й дивився на Донця. Потім сховав посмішку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на нього й знову занурювався в справу, перевіряв, чи Андрій дивиться, чи стежить за ним. Андрій стежить за ним. Дивиться на течку й думає, що прийде хвилина (а напевно ж прийде, рано чи пізно!) і він розриє ту «купу сміття», перегляне її і все побачить. Від цієї думки він хвилювався трохи. Ах, що б він дав, аби її всю проглянути! Та й щоб побачити, до чого вони змусили нещасну Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось... Те все не має значіння, але все ж таки. Щоб при наймні знати, якщо судилося колись, за що і в кого питати покути, за що й кому й скільки готувати відплати. А головне, в тій папці є щось таке... Почуваючи, що він починає хвилюватись, Андрій переводить очі (щоб не бачив слідчий) на стіни. Потім його зір приковує якась купа книжок за столом, у кутку біля Донця. «Чорт!! Це ж його книги! Це все його книги». — Андрій впізнає по корінцях, по деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих!) свої книжки й здогадується, що це ж вони були вмістимим того лантуха, який тоді сурганив з такою натугою Рибалко. По серцю перебігає холодок. Очевидно, вони того ж вечора були знову у матері й забрали його бібліотеку й його архіви, що зберігалися вдома і що були вціліли після першого арешту (в перший арешт вони забрали тільки те, що було в його квартирі в Будинку авіаторів!). Але холодок перебіг не від шкоди за книжками, а від іншого. Вони забрали не всю бібліотечку (вся не влізла б у лантух), і не було рації всю її забирати. Вони забрали книги на вибір, — потрібні й корисні з погляду НКВД. А тими корисними книгами, безперечно, є тільки книги, даровані друзями й товаришами «на спомин», з відповідними написами. Будинок авіаторів стояв поруч з будинком письменників «СЛОВО», там було багато знайомих, і приятелів, і добрих товаришів. Друзі й товариші дарили книги й за звичкою підписували їх, дарячи. Будинок «Слово» давно перетворився в «Крематорій» — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, митців та науковців, — мешканці його здебільшого «вимандрували» на той світ або на північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій купі книг багато власноручних написів (присвят) тих живих і цілих, крім написів тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє ліс (“грає на баяні» десь під полярним колом), а чи лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу з усіма тими мертвими й живими. І от від цього останнього по серцю йде холодок. Впіймавши Андріїв погляд, Донець подивився на книги, а потім на Андрія, оскирився: — Впізнаєш? — Так... — Ну й що ти скажеш? — То не всі... — А певно, що не всі... Але й цих досить... — по тих словах Донець взяв одну книгу в руки, другу... Спершу він взяв Гр. Косинки збірку «Оповідань» в червоній, обкладинці, відгорнув обкладинку й на титулі прочитав іронічно: «Галло! Є ще порох в порохівницях! Всьо више, і више, і више!» Посміхнувся, кинув. Потім взяв Хвильового «Сині етюди» — кинув... Потім взяв О. Близька збірку поезій з екстравагантним написом, в якому відбилася вся буйна комсомольська душа поета... кинув. Ще взяв кілька книг і так само кинув — всі, кого він випадково брав у руки, вже не існували або були на каторзі — малий навар для слідчого. Єдине, для чого вони, ці книги загиблих, придатні ще — це правити за документ, речовий доказ тісного зв’язку Андрієвого з прославленими «ворогами народу». А це все-таки для слідчого скарб. Для Андрія ж це мусить бути доказом, що документальні дані проти нього все громадяться й громадяться. Але серед тих книг є багато таких, які змушують серце Андрієве особливо стискатись, — подарунки ще живих. В руках цих слідчих з того всього можна «наламати великих дров»... Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на Андрія й зіронізував: — «Всьо више і више!» Так-ак... Щось ви високо літаєте, але занадто низько сідаєте. Андрій посміхнувся: — Бачу, що ви теж авіатор. Чудесно. То ж... навіть Чкалов не міг би сісти на небі... Донець спалахнув. Андріїв спокій, опанованість і душевна рівновага бісили його, але він тримався. Та остання фраза зірвала — він раптом вибухнув, як бомба: — Ах ти-ж-ж!.. Чортова кукла!! — і кинув геть зелену течку, потім шарпнув її знову, вийняв з неї протокол Великіна й Сергєєва — непідписаний протокол, вислід всього попереднього слідства — й рішучим жестом поклав його на стіл. І почав кричати. Але крик його чомусь Андрія не лякав. Утерті, шаблонові фрази про «роздавлювання» тощо вже не діяли так на психіку, як перше, хоч він і знав, що за цим криком, за цими всіма обіцянками напевно будуть і відповідні діла, що вони не марні. Тим більше, мабуть, не марно кричить цей «син козачий». Проте поки що це скидалося на роблення шуму в стилі, як то робив Сергєєв тієї пам’ятної ночі. Не знає Андрій, чому, але йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої і так енергійні очі. Він вимагав підписання протоколу «по-хорошому» і вимагав додаткових зізнань, «щиросердних зізнань». Гарантував йому, що він протокола підпише і зізнання дасть неодмінно. Лише не однаково буде, чи ті зізнання будуть дані по-хорошому, а чи його змусять. Виставляв доводи, наскільки йому вигідніше підписати протокол і дати зізнання добровільно. Та все погрожував. Все це було примітивно і страшенно банально, й Андрій починав розчаровуватися в Донцеві, в цьому «геніальному слідчому», як він його був уявив. Велич і таємничість цього блискучого діяча інквізиції буденніла. Те саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець погрожував і не квапився від слів переходити до діла. Мабуть, він і не перейде, думав Андрій, бо що може він ще застосувати, крім того, що Андрій спізнав? Не схоче ж він компрометуватись, як епігон тієї дубини — Великіна?! А поза тим... Здається, вже злостивий геній не міг більше нічого вигадати. Можливо, й Донець це знав і не міг зважитися, до чого йому вдатись такого, щоб всі обіцянки враз здійснились. Але, мабуть, він і про те прекрасно знав, що все, що спізнав Андрій, все-таки достатньо страшне, особливо страшна перспектива його повторення, — не треба бути аж таким пильним, щоб проглянути це, щоб вловити це під машкарою Андрієвого зовнішнього спокою й бравади. Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Він щось має своє на меті. Наприклад, він ні разу не натякнув прямо на Катерину попри всі сподівання Андрієві. Не натякнув і на братів. Він кричав так, взагалі, весь час натискаючи на те головне — щоб Андрій «не загинув по-дурному». Дбає, бач, за Андрієве дорогоцінне життя. Накричавшись, Донець перейшов до іронії. Але спершу він замовк, закурив, посопів як роздрочений бугай, а тоді вп’явся в Андрія примруженими очима і почав без слів про себе з презирливою іронією мгикати, так, ніби зсередини проривається йому гомеричний регіт, а він його стримує і лиш стинається самим обличчям. Сміх глузливий, наснажений презирством і зневагою, був написаний на тім обличчі й на скривлених устах. Помгикавшй, нарешті Донець процідив з безподібним співчуттям, як до безнадійно хорого: — Гер-роя з себе строїш!.. Революціонера!.. Наївний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. Смішний фантаст... А я реаліст! Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумів! Ти «льотчик», фантазер, в хмарах літаєш... «Все више і више!» В поетичних емпіреях! В етері... А я, брат, реаліст!.. Такий вступ Андрієві сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося, либонь, на сяку-таку людську розмову. Андрій єхидно зітхнув, підбадьорюючи. — Єхидствуєш? Що ти маніяк, про те я тобі вже говорив, якщо пригадуєш. Чи ні чорта не пригадуєш? Позаскакували вже клепки! Так, ти маніяк. Але біда не в цім, а біда в тім, що ти наївний і жалюгідний романтик... — Це ви теж вже говорили, якщо пригадуєте... — мляво вставив Андрій. — Так, я це говорив, чорт би тебе побрав! І повторюю, — смішний і жалюгідний романтик, з якоюсь ідеєю-фікс. Я тебе зразу розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час «героїв» і «мучеників святих» теж минув. Не дешевою «героїкою» творяться великі діла. Зрозумів? Ні чорта ти не зрозумієш взагалі. Ручусь. Не пусканням «героїчного» пилу досягається великої мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?! Та ще велику!.. Єрунда все, вся там твоя мета чи не мета. Повзуни ніколи не творять історії... — Слушно... (меланхолійна вставка). — Іменно. Сам згоджуєшся. А я, брат, реаліст. Я маю більшу ідею, ніж ти (при цих словах Донець аж подався наперед) — я маю більшу ідею!.. Зрозумів? І тому моя, і взагалі наша, буде горою... Горою!.. Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно, дивився Андрієві в обличчя, здається, намагався не пропустити жодного поруху м’язка, намагався проглянути його наскрізь. Андрій нашорошився. Щось цей демон у блискучій уніформі не такий простий. Старе вражіння (від першої зустрічі) знову повернулося, — о, не такий простий. Куди це він гне, за чим він полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, і вів далі, карбуючи слова. Але які слова! — Ти казав, що життя погане... Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось інший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане, до сліз погане! Але тому воно й погане, що забагато дряні розвелося замість людей! Забагато мотлоху, замість людей. Як не слимак, то так міщух і підлабузник, як не ганебний боягуз, то так який-небудь віршомаз, романтик, ні, романтизований міщух!.. Андрій здивувався і ще більше нашорошився. А-а, бач, куди гне! Розмикає з іншого боку. Підіграє. Ич ти. Але тон Донця рішуче збивав з пантелику. Той тон ліз в саму душу. Ні, якщо він актор, то геніальний, чорт! А Донець, кривлячись з несамовитою відразою й огидою: — Ха!.. Єрої!.. Життя погане... А погане!.. От вас там сидить по камерах сотнями людей, а (тут Донець подався наперед, викотив очі й замерехкотів ними) — чи хоч один пробував або бодай хоче пробувати підпиляти грати, зламати двері, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи, хоч один? «Дешево», — подумав Андрій. — Жоден! — мерехкотів очима Донець, не звернувши уваги на Андріїв відрух або, може, не вловивши його. — Напевно, ніхто навіть думки цієї не може припустити! Ажи?.. Повстанці називаєтесь. Повс-.анці ви! (Тут Донець вставив іншу літеру замість т»). Мотлох! «Романтики”!.. Жаби чортові! І ось саме тому «життя погане». І ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки ви всі, чортові жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га? Андрій, оглушений всією тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовиті Донцеві очі, дивився, як він пряв ними, шалено намагався зорієнтуватися, що це все значить? Як він має тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка різонула раптом мізок дивовижним припущенням: «А що, як все те, що він говорить, треба розуміти прямо, буквально? Тоді?» Від того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну-ну, не будь ідіотом. Провокує, чорт банькатий. І тут же інша цікава думка: — «От він говорить несусвітні речі, але спробуй вловити грань, де кінчається провокація, а починається драма. Становище слідчого дозволяє переставляти думки — ті самі думки! — в якім завгодно плані». А Донець вів своєї, очевидно, тішачись, що так розчахнув Андрія, збив з пантелику: — Повс...анці ви!! Вас там сотні в кожній камері і часом двері не закриваються, я знаю ж, але ніхто не насмілиться навіть переступити поріг... Жаби! Равлики чортові!.. А де вже вам пиляти грати!! Андрій (думав одно, а сказав зумисне інше): — Навіщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати... Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п’ятого поверху? Це можна зробити й на сходах... Чи щоб дістати кулю в лоба, тільки-но висунувшись у вікно?.. — От-от-от! Ха-ха-ха!.. Герої! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не бійсь, про Халтуріна, Засулич?! Отож... «Ми, большевики... Халтуріна записав у большевики! Засулич!... Чи ти ба!» Андрій дивився на зовсім молоде обличчя слідчого, якому в часи, коли існували ще хоч якісь «царські тюрми», було не більше десяти років, дивився й іронічно думав: «Большевики... Ах ти ж артист!.. Тепер ясно... Грає, щоб «розколоти», спровокувати, «купити». Добрий артист! Провокатор чортів! Та ж, якщо на тобі така гарна уніформа, то, напевно, за неї дана добра гарантія». Тим часом Донець, відкинувшись на спинку крісла, презирливо цідив: — Ви не знаєте й ніколи не знатимете, що таке ідея й що таке героїзм. Дрібні міщуцькі ворони, що так літають просто... Герої... Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься «людьми» і через яких світ к чортовій матері запаскудився, переробляти!.. І мучити!.. Ха-ха-ха!.. Доки ви не навчитесь дечому... І я от тебе буду мучити... (Донець враз подався наперед і карбував злісно, глузливо, двозначно, провокаційно. — Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевільного відчаю — бодай з відчаю, як не з героїзму — нарешті підпилювати грати!! Зрозумів? Ха-ха-ха!.. І я маю на те право, бо… Бо я маю більшу, ніж ти, ідею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких, як ти, — мало жалю... . . . . . . «Він має ідею? Яку він має ідею? Блеф. З великою ідеєю тут не орудують палками...» Одначе Андрієві ніби хтось забив кілка в душу. А Донець після такої знаменитої прелюдії, поставивши кілька провокаційних запитань і не діставши відповіді, категорично запропонував «роззброїтись» перед ним. А коли з того «роззброєння» нічого не вийшло, взявся свою «велику ідею» чи, вірніше, в ім’я своєї «великої ідеї» орудувати всіма «не великими» засобами Великіна та Сергєєва. Він взявся до діла так, як і обіцяв, по-своєму. Ті всі засоби, якими орудували інші, набирали в руках Донця іншого значіння, більшого ефекту. Він мучив. А мучачи, все добивався «дружби», з чого почав був взагалі своє слідство. Він докоряв Андрієві половинчастістю, угодовством, підлим дворушництвом, боягузством, мрійництвом, підлим невмінням стати вище страху і т. п. І все те двосмислово, і все те провокаційно... І, мучачи, був він нещадний, так, ніби мордував справді нікчемного слимака, керуючись безмежною зненавистю. Часами Андрієві здавалося, що він його мучить справді за те, що вважає за підлого міщуха, затяту нікчемність, за безмежного боягуза, не здібного на якусь акцію, а не для того, щоб підписувати протокол. Але дедалі все більше переконувався, що Донець — звичайний садист і провокатор, а те «щось нерозшифроване» — це метода. І що з тією самою проклятою методою Донець робив з нього ганчірку, все більше підпорядковуючи своїй волі. Так, завдяки їй, тій проклятій методі, Андрій з жахом відчуває, що ще трохи й те, чого не могли і ніколи не зможуть досягти Сергєєви й Великіни, Донець досягне дуже легко. Це було страшним, і Андрій кидався душею, шукаючи порятунку. Він мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Він мусить позбавитися цього слідчого, інакше він пропав. А головне — пропаде багато інших... Вони загинуть так, як от Катерина... Може, то цей самий Донець довів її до божевілля!.. Він мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пишається своїм «козацьким родом». В «брехалівці», куди Андрія вкидано після допитів, він випадково зустрів людину — вчителя з того самого містечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спільних знайомих серед колишніх студентів — мешканців «Гіганта». Але це виявилося потім. Спершу вчитель підійшов до Андрія, взнавши звідкілясь, що його слідчий — Донець. Може, Андріїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що інше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Після ознайомлення вчитель розповів Андрієві, хто такий Донець, звідки він, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед «досить-таки темна особа» щодо свого нутра, але «спритний кар’єрист». Це — на вчителеву думку. Андрій випитував його геть про всі подробиці з Донцевого життя, випитував пильно й по кілька разів. А подробиці Донцевого життя вчитель знав геть усі, бо були вони колись приятелями, разом навіть колись «в гречку стрибали», вчащаючи до просвіти, ще як були зеленими юнаками. Розповів про Донцеву кар’єру в комсомолі й в партії, про всі його «додатні» й «від’ємні» знайомства, навіть про його коханок та про різні романтичні походеньки... Андрій розпитував та добре все запам’ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цікаво... Потім з того зродився план. Божевільний план. Він зродився несподівано зі спогаду про «вербовку», й її магічну силу, та про коридорних наглядачів, що з хамів обертаються в янголів. А що як «завербувати», га? Трагізм і безвихідність становища штовхали саме в цей бік. «Завербувати»! І тим зробити два великих діла: по-перше, позбутися рафінованого ката, а друге — переставити «загадкового» Донця в нову, зовсім не загадкову площину, де він зможе ділом довести, як то вони, «большевики», справді пиляють грати. Це цікаво... Одначе Андрій не знав, чи він той план здійснить, хоч він і засів у душі, як останній засіб порятунку. Це сталося зовсім несподівано й майже поза Андрієвою волею. Це сталося в момент глибокого відчаю, коли людина вже не володіє собою й не відповідає за свої вчинки, коли наступ і мордування дійшли кульмінаційної точки, за якою йшла безодня — безодня падіння, іменована «розколенням». О, він навіть не передбачав, що повторення вже раз пройденого — понад людські сили навіть найзатятіших і найтвердіших, що це понад його сили. Запорізький кулак Донця і його чортячий сприт та енергія добивали Андрія фізично й морально... В цім моменті до кімнати зайшов Фрей і з ним ще якийсь більший начальник. Це було десь після півночі, коли Андрій млів на своєму стільці, обливаючись потом і хлипаючи від нападів істерії. Фрей і його супутник зайшли саме в тій хвилі, коли Андрій висловлював божевільну думку, викликану відчаєм, про те, що Донець його роздавить, але саме цим він доведе, що він не козацького роду, а навпаки, — що з них двох ренегат, і мерзотник, і дворушник він, Донець... На половині цієї досить двозначної й підозрілої на перший погляд фрази й зайшло начальство. Фрей нашорошився. Старший начальник теж. Уявили, що тут відбувається щось цікаве. Фрей подивився пильно на Донця, а потім наставився на Андрія, тонко посміхнувся: — А-а... Ви знайомі!.. Ви знайомі? Мовчанка. Життя складається з випадків, що часом спричинюють колосальні катастрофи. Маленький випадок, коли він випадає з низкою сприятливих передумов, може спричинити дуже багато. Таким випадком був несподіваний прихід гостей на самім цікавім місці випадкової фрази, і тепер від цього узалежнено дещо зовсім не передбачене ніким з цих начальників і навіть самим Андрієм. На повторене запитання Фрея Андрій в якомусь одчайдушному відрухові ствердив, що вони дійсно знайомі. А чому б Донцеві не бути знайомим з таким страшним «ворогом народу», як Андрій?! І це вирішило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрієм та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар’єру кому завгодно. . . . . . . Андрій не пам’ятає, що він в безпам’ятстві, в нападі крайнього відчаю говорив, що він відповідав на Фреєві єхидні запитання й які саме ті запитання були. Пам’ятає лише, що він плив за течією і зумисне не хотів їй протистояти, режисером же був Фрей з властивою йому чекістською «бдітєльностью», та «проникливістю», та недовірою до всіх, хто ще не сидить в цій тюрмі. В кожному разі вся Андрієва докладна обізнаність з Донцем була використана випадком з найбільшим ефектом. Скінчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрій «завербував» Донця. Завербував він його, як «керівника справжньої», а не тієї, що йому закидають, «контрреволюційної організації». Він завербував його, як свого «шефа й повелителя», що тепер б’є його й мучить, щоб мовчав. Звідки було Андрієві знати, що цілим НКВД саме трясла епідемія взаємонедовіри й що, власне, це перерішило всю справу. Фінал всієї сцени був такий: В обличчю непередбаченої, але видимої катастрофи Донець стояв за столом і розгублено та нервово м’яв цигарку. Він весь мінився під пильними поглядами начальства. На чолі йому виступив рясний піт, він втрачав панування над собою, побачивши раптом перед собою прірву, в яку має летіти очертом. О, він добре знав цю систему! Знав, як легко в ній заплутатись і як мало для того треба, але як тяжко виплутуватись! Все-таки жахлива річ «вербовка». Донець спробував щось крикнути, що це диявольський ворожий хід й ще щось в тім роді... Тут начальник його заспокоїв, посміхаючись: — Тихше, тихше, товаришу Донець. Не хвилюйтесь. Йдіть краще на хвилинку сюди, ми його як слід допитаємо. Донець рішуче ступив з-за столу насеред кімнати. В цей час Фрей зайшов за стіл і забрав із шухляди Донцевого револьвера. . . . . . . Андрія відправили назад до камери. Голова йому розсідалася від болю й від виру думок і почуттів, і найгострішим з них було почуття чогось паскудного. Ще не усвідомленого до кінця, але безмежно паскудного. «Ось так виглядає мерзость!» Але над цим кружляла рябцем злорадна думка, не даючи тому почуттю розгорнутись, довбала його: «Нічого, нічого!.. Хто підняв палку, нехай спробує її на собі!.. Нехай спробує її на собі!» Але хто ж з них тепер козацького роду, га? Другого дня Фрей викликав Андрія в справі Донця, з чого Андрій зрозумів, що Донець «сидить» і має нагоду пиляти грати, а ще зрозумів, що він таки позбувся найстрашнішого слідчого. Але на будь-які Фреєві запитання відповідати Андрій відмовився категорично. Це справа Донця!.. Тепер прийшла черга Донцеві відповідати. Прийшла черга доводити, як то вони, «большевики», вміють пиляти трати та обстоювати свою честь. Нехай він тепер доводить, чого він вартий з усім своїм гонором та чортячим підступством. Який то він «син козачий». На всі запитання Фрея Андрій не відповідав під претекстом, що він «мусить подумати». Гаразд. Йому дають час подумати. Після цього Андрія відправили назад... Але не до «брехалівки», а на Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистій справі конвейєр став, і став він не так через зміну ситуації, як через брак слідчого. Тепер от того слідчого будуть підшукувати, відповідного калібром. Що ж до ситуації... Паскудна та ситуація витворилась. Чи не занадто він з одчаю й безтямного розпачу загнув з тим Донцем? Ні, не занадто. Зрештою, хто загнув, той може й розігнути. Але... Він хвалився «кращою й сильнішою ідеєю». Гаразд. «Сильніша» ідея потребує й «сильнішої» проби і вона від того тільки виграє... Якщо вона є. II На своє здивування й втіху, в камері 12-й Андрій несподівано переконався, що він не зробив ніякого відкриття Америки вибриком з тим Донцем. В час його відсутності в камері сталася подія, яка тепер потішає цілу громаду, потішає несамовито. А хіба це не потіха?.. Сидів у камері такий тихий і смутний юнак, Сокіл на прізвище. Ніхто не знав, у чому суть його справи, лиш всі знали, що він проходив тяжку пробу на слідстві та що був він секретарем В... райпарткому. А ще знали, що він якось особливо тяжко «розколовся» і тепер чекав на етап, бо діло нібито пішло на ОСО. А може, прийде й розстріл — це, як гра в лотерею. Діло могло піти й на трибунал. І от одного дня до камери ч. І2 вкинуто нову людину, в подертій і заяложеній військовій уніформі, змучену, видно, дуже й довго мордовану... Ця людина була досить відомим грізним слідчим Криворучком. Вона зустрілася з Соколом і відбулася приголомшуюча сцена на очах всієї камери. Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав і проговорив з трагічним докором: — Гриша! Навіщо ж ти так з р о б и в?.. У мене ж дружина й дітки... Сокіл визвірився: — А у мене хіба нема?! — І бідолашна мати. — А у мене хіба нема?!! — Мене так мучили... — А мене хіба ні?!! А-а-а... Цить! Цить! Гад! — Гриша!.. — Цить, гад!! Поїдемо разом ще й не такого хлистати... Разом, разом, Коля! Разом... Якщо тебе ще не втоплять в параші... Що ж виявилось? Гриша й Коля були колись добрими товаришами дитинства. Дружили — водою не розлити. Разом виростали, разом до школи ходили, разом в революцію жовто-блакитний прапор підіймали над рідним містом, чіпляли його на «Нардомі», над просвітою, разом до дівчат залицялись. Разом потім через комсомол шлях пробивали. Потім шляхи розійшлися... Зустрілися вони в НКВД: Гриша в ролі арештанта, «петлюрівського прихвостня», а Коля в ролі грізного слідчого, ще й начальника відділу. Зустрілися — один одного «не впізнали». Власне, «не впізнав» Коля свого друга. А Гриша впізнав і... тим було для нього гірше. Криворучко був особливо твердий, і непримиренний, і особливо жорстокий з Соколом, щоб нікому й в голову не могло прийти, що вони були будь-коли знайомі, а тим більше товаришували. Коли Сокіл почав у хвилини відчаю нагадувати про колишню дружбу, апелюючи до людської совісті свого слідчого в ім’я їхнього дитинства й такого прекрасного товаришування, Криворучко мордував Сокола несамовито, вибиваючи будь-які спогади з голови палкою, спростовуючи їхнє знайомство. Того знайомства ніколи не було! ніколи! І бути не могло!!! Серед «ворогів народу» в Криворучка ніколи не було й не могло бути знайомства! Такі от специфічні умови зробили Соколову чашу особливо гіркою, а перспективу безвиглядною. Він довго мучився, мучився фізично й морально, аж поки терпець йому не урвався. Тоді він «завербував» свого слідчого, свого колишнього друга дитинства. Він завербував його, керований страшною злобою та лютою жадобою відплати. Для цього йому досить було навести в присутності вищого начальства кілька фактів і підперти їх аргументами, й Криворучкова пісня була проспівана. А аргументів Сокіл мав досить. Гробив себе, але угробив і Криворучка. З грізного слідчого Криворучко опинився в ролі арештанта окремої категорії, до якої належали всі «викриті» співробітники НКВД, й його так бито, що м’ясо відвалювалося від костей після «великого конвейєра». «Розколовши», Криворучка нарешті вкинули до Холодногорської тюрми, де він випадково потрапив до камери ч. І2, ніби зумисне доля хотіла звести їх докупи — двох друзів дитинства. І тепер камера мала потіху. Староста примістив Криворучка поруч із Соколом, і вони сиділи насурмлені — два затятих вороги. Криворучко поглядав на Сокола, й його очі бралися сльозами. — Навіщо, ах, навіщо ти це зробив?! — Цить! — визвірявся Сокіл, а тоді саркастично потішав: — Нічого... Не хвилюйся, Коля! Поїдемо на Колиму, а може, на північний бігун... Будемо заразом ведмедів ловити, так, як колись разом ловили бедриків... Пам’ятаєш? А пам’ятаєш, як ми разом чіпляли жовто-блакитний прапор?.. А як на фронт виступали?.. А!? Пригадуєш? Отак разом і до смерті... Гарно буде... — Гриша!.. Я ж ні в чому невинен... — А я винен?!! — Я не винен, що тебе так... — А я винен, що ти мене т а к!... Га?! Сиди-сиди, Коля! Сиди... Сиди, товаришочку мій дорогий... Сиди, чортів сину!! Гад ти, Коля! Сиди... Камера заходилась від реготу. Минув час — і ситуація змінилася. Коля вже не докоряв Грицеві, він остаточно примирився зі своїм становищем і акліматизувався в камері, нічим не відрізняючись від інших. Ніякого слідчого Криворучка вже не було, а був звичайний в’язень, такий, як і всі, урівняний долею з усіма іншими, причесаний під одну спільну гребінку, з однаковим шматочком місця на підлозі, однаковою пайкою й з однаковісінькою перспективою. І в Сокола висяк весь його гнів, бо було ясно, що обидва вони були іграшкою в чужих нещадних руках, в лабетах чужої жорстокої системи. Смуга докорів і взаємного словесного мордування минула. І тепер от вони сидять поруч — закадичні друзі, як і колись, — і чекають покірно, з фаталістичною байдужістю спільних мандрів у невідоме. Ось Коля, латаючи штани, зітхає меланхолійно й звертається до Сокола: — Гриша... А давай тієї, що, пам’ятаєш?.. На Пслі... Пам’ятаєш? І Гриша починає тієї, що вони колись співали на Пслі: «Та й понад нашим яром пшениченька ланом, Горою овес...» Латаючи штани, вони розмріяне співали розлогої степової пісні, співали по-парубоцьки, дружно, надзвичайно узгіднено, — і, слухаючи їх, нікому б не могло прийти в голову, що ще недавно один так мордував другого, а другий так клекотів сатанинським гнівом і злобою на першого. Дивлячись на них, Андрієві було не так прикро згадувати про те, що він устругнув зі своїм «сином козацьким», грізним Донцем. Після повороту Андрій знову зайняв своє місце в «президії», в кутку біля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було — його десь забрали й не повертали більше. Зате в кутку був Андріїв джура — Санько Печенізький, чому Андрій зрадів, а ще більше зрадів Санько такій зустрічі. З штрафної камери Санька перевели сюди тоді, як їх усіх розводили, а тут він зблизився із штурманом, з Миколою й Руденком на тій підставі, що випадково розповів штурманові про Андрія та про камеру ч. 3. З того моменту він не вилазив з кутка, хоч і жив у протилежному кінці камери під столом, разом з камерними «пролетарями». Санько в кутку вчився. Він був досі неписьменний, цей син розкуркулених батьків, і тут з надзвичайною жадобою, з тремтінням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як і належить Санькові, в презирливе, іронічне — «від нічого робить». Він вчився арифметики й читати та писати. Вчив його штурман, поки не забрали його геть, і Микола. З приходом Андрія вчителів у Санька збільшилося. В камері життя текло своїм порядком, тим самим, що й раніше, і що за ним Андрій таки скучив у тій проклятій «брехалівці». Приємно було зануритися у це життя знову. Ні, це не просто життя, а це велике змагання. Це життя людей, що з усієї сили намагаються утриматися на Богом призначеному їм рівні, що на такій маленькій і тісній території, в такому бруді, при такому страшному процесі знеосіблення й нівеляції промудряються жити, як люди. Так, ніби вони складають іспит в своїй масі, до якої межі простягається сфера людської життєздатності, яку напругу може витримати людська душа, доки не зірветься в прірву божевілля. Це великий іспит. Із змін, які за цей час сталися, поминаючи прибуття багатьох нових людей та вибуття старих, була одна суто зовнішня — впадало в око те, що всі були добре поголені. Причиною цього була організація камерної «власної» голярні. Це було підприємство камерного «пролетаріату», що в пошуках додаткового шматочка хліба від «заможніших», їм на втіху, організував голярню. Справжню голярню. Це була артіль Гловацького й Санька. В ній голили не згірше, аніж в першокласних голярнях Харкова. Притому ж без технічних засобів, що їх мають голярі всього світу. Тут не було ножиць і не було бритов. Але тут голили клієнтів так само чисто й гарно, як і в усьому світі. За бритви правило скло. Вміло побите на скалки — на вузенькі довгасті шматочки (що досягається при допомозі звичайного закаблука, лиш фахове) — воно мало всі властивості бритви. Лиш треба вміло добрати ті шматочки, що мають на зламі гостру бровку, таку виключно тонку й гостру лінію зламу з ідеально гострим жилом. Таким жилом і голилося людину. За браком мила буйну щетину борід, вусів, а хто хотів, то й голів, намочувалося водою, а тоді клієнт зціплював зуби, а голяр обробляв його шматочком скла. Іноді в клієнта текли буйні сльози, але то нічого. Що це важить супроти приємності бути поголеним! Хоч процедура часом і бувала болючою (особливо для тих, хто мав цупку рослинність), зате закінчення було радісним, а найбільш приємним був результат. Тільки голярі й клієнти дуже береглися, щоб під час операції не всипатися перед наглядачами й перед начальством. Було ніби кілька жахливих трусів — шукали бритов, — але на тім справа й скінчилася. Голярня функціонувала далі. Старики поробилися молодими, а молоді поробились і зовсім юнаками. Старий Манєвич, наприклад, вічно подібний до колючого їжачка, перетворився в студента, такого сухенького, маленького, років на тридцять. Гепнер теж помолодів. Дехто запускав хвацькі вуса, й вони виглядали особливо ефектно при чисто виголеній бороді й щоках. Дехто з молодих запускав борідку. Словом, камера бавилася в культуру ніби на глум всім начальникам і різним альбіносам. Правда, зішкребена щетина оголювала бліді щоки, із зеленаво-синюватим відтінком шкіри, западини, іноді чиряки, підсилювала синці під очима, але то нічого. Все-таки це ліпше, аніж вигляд мавп чи борсуків. Андрій теж поголився в перший же день, зробивши тим надзвичайну втіху Санькові, який, оперуючи склом, мав нагоду ділом довести, який він гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити. Поза тим ніяких інших значних змін. Андрій захопився лекціями з Саньком... І чим більше заглядав у душу цьому дикунові, тим більше дивувався. Оригінальний цей Санько. Він, як на сповіді, розповів Андрієві «по секрету» всю свою справу і свою біографію. Це Андріїв вчительський авторитет і безмежна довіра до нього розімкнули нарешті Санькову душу. Він йому все, геть все розповів, аж до своїх романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже порядних і статечних батьків, він за цю порядність відбував разом з тими батьками покуту на далекій Печорі. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втік. Бігав по всій шостій частині земної кулі, бажаючи звідти кудись вибігти. Але куди ти вибіжиш?! Та ще такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцеві. Кілька разів сидів у тюрмі. Потім дістав десять років, як кримінальний (за те, що, прибігши до рідного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зіпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Терміну не добув і втік. Пройшов «Крим, і Рим, і Сибір без палки». Був на коні й під конем (здебільшого під конем!), був у вагонах і під вагонами (здебільшого під вагонами!) — бігав, як здичавілий, зацькований пес. Навчився красти і бити в щелепи, не роздумуючи довго, в боротьбі за своє існування. Нарешті приплентався до свого села, на рідне попелище, в наївній вірі, що люди ж мають, нарешті, добре серце, й його пожалують і дадуть бодай якийсь притулок і змогу стати порядним чоловіком, «вийти в люди». Він страшенно хотів учитись. Він хотів стати «порядним чоловіком», а не зацькованим, чорним, як сажа, ззовні й зсередини «суспільним покидьком». Приплентався до села... Але в селі ті, хто мав на совісті його батьків і його сирітство, злякалися його появи й, не вірячи, що з Саньком може дати раду Соввлада, вирішили самі його зліквідувати. Тоді Санько дістав обрізана й інакше не тинявся по загеттю навколо рідного попелища, як тільки з обрізаном за пасом. Якщо його хотять зліквідувати, то він хоче взяти за це «підходящу ціну». З тим обрізаном нарешті й піймала його місцева міліція при співучасті районового НКВД. І тепер Санькові «пришили» справу вже іншу. Раніше він був кримінальний, а відтепер став політичний. Йому «пришили» терор. А речовий доказ був при Санькові, за пасом!.. І тепер от Санько сидить, як терорист. І то справжній терорист! «Якби я їх тоді зустрів, гадів, — натякає він на тих, що його хотіли знищити, — я б їх вибив до ноги!» Про це Санько заявив і слідчому в наївній вірі, що на світі ще десь існує правда і що та правда на його боці, це мусить бути ясно всім слідчим. Романтична ж пригода Санька зводиться до того, що його полюбила дівчина, така ж, як і він, нещасна, і вони подружилися. Це було дуже коротко. Тепер вона десь лишилася (невідомо де) й має дитину. Санько її вважає за жінку, а її дитину за свого синка і, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на якусь іншу тему. Такий от Санько. Але це ще не весь Санько. Він помалу розкривається перед Андрієм, деталь по деталі, день від дня, виявляючи часом зовсім непередбачені свої риси. От Санько сидить і, тримаючи списану ієрогліфами галошу, дивиться в нікуди, про щось мріє... Потім зітхає: — Миколо Володимировичу! — (це до Миколи) — Коли б уже швидше дробі! Давайте вже вчити дробі!.. — Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш. Але Санькові нетерпеливиться. Йому здається, що навчання посувається дуже поволі, хоч він вчиться цілісінькі дні і за короткий час доганяє те, що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба збільшується в міру того, як таємниці грамоти розкриваються перед ним. Він бачить, що багато втратив у житті, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Він хоче бути людиною. Санько мріє: — Ех, як я нарешті стану письменним... Та як вивчу всю арифметику, а особливо як вивчу дробі!! — То й що? Санько трохи ніяковіє. Він хоче приховати свою душу, що так зрадливо рветься назовні, показуючи його отакого здоровила розмріяним дітлахом. Він думає хвилинку, хмурить брови й серйозно, ніби захоплено, каже: — Та як влаштуюсь у банку... — І? — Та як зроблюся касиром... — Ну й?.. — Та (Санько хижо повертає очима) — тисяч сорок отак «кирк!» — Це «кирк» Санько робить крізь зуби, якось самою горлянкою й допомагає рукою, показуючи, як то він загребе сорок тисяч... Це виходить дуже картинно, але Санько бреше. Він зовсім не про сорок тисяч думає, це він клеїть дурня, маскуючи свою таку непристойну дітвацьку розмріяність. Всі, хто чув, сміються та додають свої поради, прийнявши Санькову «мрію» за чисту монету, а Санькові цього й треба. Яке кому діло до того, що Санько до болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною. Це його — Санькова — інтимна справа. Всім іншим до того зась. Часом Санько задумується без причини, сидить понурий і нічого не каже. Він над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камері. І от одного разу, коли в камері панував смуток, коли найвідчутнішими були розмови та скарги на те, що от «сиджу невинний, потерпаю несправедливо», а на Львова особливо напав психоз мученика й він погойдувався, стоячи, та все зітхав «О, аве, Цезар! морітурі те салютант!», Санько те все слухав і сидів понуро задуманий, Андрій підвів очі на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, Санько зітхнув. Він прочитав в Андрієвих очах німе запитання й помалу, зі щирим смутком, а водночас із злою іронією промовив: — Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно... Тільки ми з вами сидимо правильно, тільки нас двоє, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш... А інші — безневинно... (Санько рипить зубами) — Сволота!.. Хто «сволота» — невідомо. Але Санько задовольняє Андрієву мовчазну цікавість, продовжуючи химерний хід своєї думки, — химерний і несподіваний: — Отой он сучий син божиться, що він нічого не зробив, лише сказав, що «жити стало тяжко», та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько і зразу ж покаявся. А все ж — посадили... І правильно зробили (визвірився раптом Санько ні до кого)! Правильно зробили! Якщо він тільки й спромігся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов’язково треба посадити. І давати «кунді-бунді». Вчити падлєца! Щоб не соплі, а (озирнувся) кулі щоб пускав у хід, та й без промаху. Дурак!.. Павза. Санько, відсапнувшись, веде далі: — І жінок саджають... «По дєлу мужа»... Ха! Та за таких «мужів», прости господи, мучити бідних жінок — це аже зовсім!! За таке барахло?! Вони не варті того. І хіба ж ті главковерхи згори не бачать, що вони не варті, що це барахло?! Помовчавши, Санько закінчив свою тираду вже й зовсім несподіваним ходом думки. — Ех-хе-хе-хе, — зітхнув Санько раптом з безподібним сарказмом, — ні, таки я бачу, що всі тут сидять правильно, тільки ми потрапили даремно... А я, так і зовсім чортзна чого... Ех, якби мені науки трохи! Біда, що я тьомний, як черевик. Я пішов би в слідчі і з цієї худоби поробив би людей!! Поробив би!.. Андрієві стало раптом страшно. Він згадав Донця, й комашки побігли йому поза шкірою. Яка разюча тотожність в словах його й в словах оцих Санькових! А що як?.. Боже, який же він тоді останній хам і негідник, якщо в душі Донця була хоч половина Санька! Яку безмежну підлість він устругнув. Від цього Андрій втратив спокій і почувався мерзко-премерзко. Добре, якщо Донець звичайний хам і тільки. А як ні?... Га? То тоді що?.. І Андрій не міг собі вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба було його якось інакше б позбутися, аніж ставати на такий шлях. Але знову, як?.. Може, Донець був не вартий стількох дум, може, він звичайний служака, але Андрієва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якій «може, хоч маленька іскорка є від отакого Санька». Перед тією душею невідступне вставало оте «А що, як ?..» Після знаменитої Санькової тиради «на політичну тему» та після співставлення її з тим, що чув у кабінеті слідчого, Андрієві починало здаватися, що вся ця сатанинська «фабрика-кухня» не є такою одноцільною й простою, як здається на перший погляд, що скриті пружини в ній різнодіючі й страшенно переплутані і годі в тому розібратися. В кожнім разі його вибрик з Донцем почав все більше видаватися найганебнішим вчинком всього його життя. Особливо це вражіння підсилилося, коли він несподівано зустрівся з Донцем, вже в’язнем. Це сталося приблизно через тиждень. Андрія взяли були на допит і, накрутивши нерви, того ж вечора привезли назад. Раніше ніж відвести в’язня до камери, його тримають якийсь час у тюремній вартівні-канцелярії, де реєструють та виписують ордери на «людішек». Тут за спеціальною загорожею Андрій і чекав з групою таких, як сам, привезених в однім «вороні»... Саме в цім місці часом ламається вся конспірація слідчого апарату, бо тюремним чиновникам байдуже до всього, вони роблять своє діло, а так як з людьми завізно, то, хто там ще думатиме тут про тонкощі конспірації — «Все одно ж все це піде на мило”! І от за ту загорожу завели другу групу з кількох чоловік. А в тій групі був Донець. Вони зустрілися... Розгніваний перед тим на Раднаркомівській, з накрученими нервами, Андрій забув про недавні викиди сумління й зловтішне посміхнувся, побачивши Донця. — А-а!.. Ну як? — промовив Андрій саркастично. — Маєш нагоду пиляти грати... Будь ласка... Донець дивився на нього якийсь час мовчки, пильно, а тоді промовив тихо: — Ех, ти!.. — Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом. Більше вони не встигли нічого один одному сказати, їх розвели, але те «ех, ти!» лишилося на Андрієві, як болючий удар, нерозгаданий докір. І воно ж погасило гнів остаточно й посилило моральну муку — болючі шарпання людського сумління, що боїться підлоти, як власної смерті. Ці шарпання не покидали Андрія. Серце його було прип’яте до Донцевої постаті та до свого вчинку, заглушаючи все інше. По телеграфу Андрій довго шукав Донця геть у всім корпусі, поки нарешті таки знайшов. Він був у камері ч. 6, два поверхи нижче, зовсім близько. Андрій делікатно випитував у телеграфіста, як там поводиться «чекіст», попередивши про дискретність їхньої розмови та пояснивши, що це його колишній слідчий. Колега з 6-ї камери охоче передавав свої спостереження й про все інформував Андрія. «Чекіст» поводиться нормально. Лиш дуже понурий і трохи відчужений, бо ж відомо, як в камерах ставляться до колишніх слідчих та взагалі працівників НКВД або тюрми. Через це Донцева «душа в п’ятах». «Чи не пиляє він грати?» — запитував Андрій, лиш не поясняв, чого він так запитує, тому колега з шостої камери був надзвичайно здивований — що за безглузде запитання? Кому це може прийти в голову пиляти грати, коли можна вибігти в двері? Розумніше й пожиточніше пиляти цвяшок, роблячи з нього принаймні «господиню». Проте по якомусь часі поінформував, що, хоч Донець і не пиляє грати, але має такий вигляд, що напевно про те думає... Але це, може, тому, що боїться розправи. Як в камерах ставляться до чекістів, відомо і так само відомо, що їх іноді чекає. Криворучка це не стосується, бо він належить Соколові, й камера щодо нього «умила руки». А от в камеру І2-ту вкинули ще одного чекіста. Це був другий з числа робітників слідчого апарату НКВД, що потрапили за весь час до камери І2-ї. Це був слідчий Барбаров. Коли він прибув до камери, по людському звалищу прокотився зловісний і в той же час тріумфальний рокіт: «Барбаров!» Тут-бо сиділо багато його «хрещеників», що ні про що так не мріяли, як про те, аби якось здибатись з Барбаровим поза стінами його «лабораторії». І от вони здибалися. Кар’єру свою жаску Барбаров зламав на тім, що взяв з жінки одного видатного діяча хабар натурою та ще й грішми, пообіцявши звільнити чоловіка. А так як чоловік уже був після його — Барбарова — опіки в божевільні, і так як звільняти взагалі було поза компетенцією Барбарова, це з одного боку, а з другого — так як жінка була дуже вродлива й мала добрих друзів у вищих колах і, не дочекавшись звільнення, поскаржилася на вчинок Барбарова кільком соввельможам, зробивши з цього рух, і нарешті — так як в НКВД особливо «дбають за чистоту чекістських рядів», коли неподобства випливають назовні, — то зоря Барбарова раптом закотилася. Правда, закотилася зрештою й зоря нещасливої жінки (щоб вона, як свідок, не компрометувала, священні «органи») — її посадили до тюрми. Про все це просякнули вісті до камери 12-ї слідом за Барбаровим. Тільки Барбаров увійшов у двері, а вісті про нього по телеграфу. Щодо решти — цебто щодо поведінки Барбарова в зеніті слави — то для цього не треба було ніяких вістей, — в камері сиділи його хрещеники в достатній кількості. Барбаров інстинктом угадував щось недобре й тому весь час добивався, щоб його перевели куди інде, скажімо, в одиночку. Але ніхто тих його благань не брав до уваги. Можливо, що його спеціально вкинуто до в’язнів (його підшефних) з метою досліджень в двох напрямках: як арештанти люблять своїх «перевихователів» і що їх чекає, та наскільки чекісти типу Барбарова стійкі у взаєминах з масами. А може, для того спеціально, щоб клопітну справу з Барбаровим вичерпати за рахунок енергії «ворогів народу». Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як і личить людям з вищою та середньою освітою. Дуже культурно. Його ніхто й пальцем не чіпав, не чіпав і словом. На нього люди лише поглядали, й від тих поглядів Барбаров втягав голову в плечі. Не в приклад Криворучкові, він не вжився в камеру, не вріс в неї, не акліматизувався, — не було для нього грунту. Навіть жиди, його одноплеменці, що їм так властиве почуття расової солідарності, відцуралися Барбарова. В атмосфері вичувалося, що Барбарова чекає якась неприємність, хоч ніхто, здається, нічого не організовував і не готував Барбарову якихось обструкцій. І ніхто йому обструкцій і не робив. Лише одного дня, коли камера (вся камера) меланхолійно співала «Летіла зозуля», розгойдуючи пісню задумливо й тужно, а частина товпилася коло дверей, приготувавшись до отримання «лавочки», хтось з усієї сили, енергійно постукав у двері: — Отдєльонний!.. Отдєльонний! — гукав хтось діловито в щілинку. — Галло! Коридорний!! Коли загримали засуви, юрба від дверей розпорошилася, так, наче її й не було. Двері відчинилися, й той що викликав, спокійно доклав: — Чоловік утопився ось... В параші... — Гм... Як же це він утопився?.. — спитав наглядач досить апатично, оглядаючи ноги, що дійсно стирчали з високої параші. Ті ноги побачила вся камера, але чомусь, за якимось невловимим інстинктивним відрухом, ніхто не підскочив і не кинувся, і не увірвалася журна пісня. Нікому до того не було діла, і нікого те не цікавить. Ніхто не хотів підвертися під руку й потрапляти в якісь там ще свідки. Ясно. То втопили Барбарова... — Гм... Як же це він утопився? — Та, мабуть, закрутилася голова… Перехилився... Ну й утопився... Одчепись! — закінчив той, що докладав; і теж зашився в звалище. Нема й того, що докладав. — Одставіть пєсні! Нести сюда парашу!! Дижурні!! Чергові схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери. Чергові винесли парашу, але «пєсні» ніхто не «відставив», і винести її теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачеві не до «пєсні». Пісня гойдалася. Справді сумна й справді жалібна й безмежна, як море. Вона ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь там, в другій половині, никаючи по кутках, і поверталася назад: «Ой ти, зозуленько, Чому ж рано куєш? Чи ти, зозуленько, Моє горе чуєш? . . . . . . Ой, боже ж мій, боже, Що я й наробила?! Козак має жінку, А я й полюбила...» Ніхто з адміністрації навіть не поцікавився, що ж сталося з Барбаровим? Але хіба те не відомо й так? Лиш жодного свідка не може бути «за», всі ж 340 свідків, напевно, «нічого не бачили», а, якщо треба, то й ствердять, що йому «закрутилася голова», а тому справа ця безнадійно програна Барбаровим, пропаща. Та й взагалі людина тут нічого не варта, хоч би навіть це й був колишній начальник самого альбіноса. Така-от доля чекає чекіста в тюрмі, така перспектива стоїть перед кожним. Після випадку з Барбаровим Андрій зразу потелеграфував до камери ч. 6: — Як там Донець?.. Андрій боявся, чи не сталося вже й з ним щось подібне. Ні, з Донцем поки нічого не сталося. Але все можливе. Донець нудить світом... Андрій вирішив рятувати свою душу, що не знала спокою, й якось з тим Донцем покласти край. Вчинити по-лицарськи. Чорт його знає, нарешті, хто він, але Андрій знає про себе, хто він. Тільки як те зробити? Ситуація утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрія погано. Приїхав слідчий, і Андрія викликано в трійники. В тій самій кімнаті, де колись приймав Андрія Донець, сидів якийсь інший набундючений суб’єкт і запропонував Андрієві дати вичерпні дані про Донця й їхню співпрацю. Андрій категорично відмовився будь-що «давати», а попросив улаштувати йому переслух знову в присутності Фрея й другого того начальника, що був присутній пам’ятної ночі. А крім того, на тім же переслухові дати йому о ч н у с т а в к у з Д о н ц е м. І там він викладе їм все як на лопаті. Якщо буде присутній і прокурор — тим краще. Настирливі домагання суб’єкта ні до чого не привели. Це була категорична вимога й така ж категорична обіцянка «викласти все, як на лопаті». Суб’єкт поїхав, а Андрій нетерпляче став чекати виклику. Він тільки боявся, щоб Донець не «розколовся» передчасно, як той Карапетьянів Аслан, чесний чистій черевиків, бо тоді все піде догори ногами. Поки що з камери ч. 6 доносили, що Донець переніс тортури, але ще тримається ніби героїчно, про що можна судити з особливо суворого режиму, застосованого до нього, та з різних чуток. На другий день Андрія забрав «Чорний ворон». За столом сидів Фрей, старший начальник і прокурор нагляду — ота худенька жіночка, що колись складала візит до камери 12-ї. Андрій зразу попросив відбути тут очну ставку з Донцем. — Зараз, зараз, — заспокоїв його Фрей дуже привітливо й тепло. Дійсно, за хвилину привели й Донця. — Ну-с, — сказав Фрей. — Ви обіцяли викласти все, «як на лопаті». — Так, будь ласка... — І, дивлячись просто в очі начальникам і прокуророві, Андрій склав категоричну заяву, що все те, що було ним сказано пам’ятної ночі, — то була «єрунда на колесах”! Блеф. Треба було бачити обличчя всіх, як їх вразила така заява й тон, яким вона була складена. — Як то «блеф»? ! — А так, блеф!.. Він мене дуже мордував, і я його вирішив «завербувати». Оце й тільки. — Дозвольте! — почервонів Фрей. — Але ж ви говорили... Ви підтверджуєте те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолінійність... — Так, ви знаєте мою прямолінійність. Так от все, що говорено про Донця, то все неправда. Мерзость. — Як то?! — А так, абсолютна мерзость! Я тільки показав, що ваша достославна «вербовка» — то паскудна мерзость. І що це палка на два кінці. Він мене мучив, і я вирішив, хай він сам спробує, як то виглядає. І «завербував»... Він став жертвою того, чого вимагав від мене по відношенню до інших, і чого вимагаєте ви всі від усіх... Тільки й усього. Начальник і прокурор набрякали здивуванням і обуренням. — Дозвольте, дозвольте, — заспішив Фрей, почервонівши ще дужче чи то від того, що так пошився в дурні, чи від убійчого сарказму й такої ж логіки в Андрієвих словах з приводу «вербовки» — основного коника, на якому побудована вся система «геніального» слідства. — Дозвольте! Але ж ви його знаєте і знали раніше, якщо судити з вашої феноменальної обізнаності. — Ні. Ніколи! — Що, що? Але ж ваша обізнаність показує протилежне, такі деталі... Це можуть знати тільки друзі... — Так. І тих друзів не бракує в тюрмі (іронія). Дайте мені терміну кілька днів, і я розповім докладну біографію кожного з вас, не виходячи за межі тюрми. При тих словах начальство і прокурор помітно зайорзали стурбовано. Андрій ніби не помітив: — Я Донця ніколи не знав. Ніколи! І не потребую знати. Проте я його біографію знаю досконало... Зрештою, ви самі краще мене знаєте, як це робиться... Це ж ваша наука! Це ж ви вчите своїх клепачів, «очкарів» і донощиків, як треба вербувати людей, навіть вперше бачених... — Стоп, стоп! — перебив Фрей, насуплюючись. — Потримайте язик, він відомий... — Добре, — закінчив Андрій. — Закінчуючи заяву, я тільки хочу сказати вам, що, продемонструвавши ганебність вашої «вербовки» та двосічність цієї вашої зброї, я не хочу користатись нею. Ваше належить вам! Все. — Це ж... Це ж... — замурмотів старший начальник, ледве стримуючись, і таки не стримався: — Це ж провокація!! — вигукнув він з страшним обуренням. — Де провокація? . — Це провокація!! Провокація проти нас, проти органів НКВД! — репетував начальник. Потім опанував себе. Насупився. Процідив зловісно: — А-а ви знаєте, що вам за це буде? — Приблизно... — зітхнув Андрій щиро, знаючи, що безмірно обтяжив свою справу і, може, справу багатьох, що їх до нього «шиють». — До вашої справи ще додається пункт про ворожий наклеп на органи революційної законності. — Добре, — згодився Андрій понуро. Нач. групи, й старший начальник, і прокурор пошепотіли щось, порухали: плечима. «Добре, — буркнув начальник, — ми це ще перевіримо... Гм... Гм...» — Що ви на це скажете? — звернувся Фрей до Донця, що сидів приголомшений. Донець стрепенувся й, не зводячи очей з Андрія, процідив крізь люто зціплені щелепи: — Сук-кин син!.. — от що! — І по хвилі так само люто додав: — Бестія!! З тону самого Фрєвого запиту й з поглядів начальника, що досить ніяково позирав на Донця, Андрій зрозумів, що перед Донцем перспектива пиляти грати відпадає. Інцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий, а він, Андрій, заробив на цій усій «комерції» додаткову статтю. Але Бог з ним. Яка, зрештою, різниця, більше він матиме статей чи менше. Андрієву статтю додаткову записали до протоколу. Потім покричали на нього. Обіцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закінчена. Що він їм нагадує вужа. Що набридло вже їм панькатися з ним! І т. п. Після того Андрія відправили назад на Холодну гору, щоб він там схаменувся нарешті перед кінцем. Андрій повертався назад з легким серцем — прокляту занозу з того серця висмикнуто. Він ніби заробив додатковий пункт, але в дійсності він нічого не програв, а тільки виграв. Пункт пунктом, але він виграв морально, реабілітувавши себе перед самим собою і давши тим усім мерзотникам ляпаса. Найголовнішим же виграшем, мабуть, все-таки буде те, що він позбувся небезпечного слідчого, що, може, єдиний на все управління міг би дати з ним раду. А позбувся напевно. Донця реабілітують, але вже ніколи він не буде Андрієвим слідчим з низки зрозумілих мотивів. А це вже було непоганою компенсацією за зароблену додаткову статтю. Були Кибальчичі, були Софії Перовські, були Желябови... Були народовольці, були українські революціонери, були, нарешті, італійські карбонарії — були герої... Де ви?! Гай-гай!.. Сіро й плескато. І як правий був Санько Печенізький! Та тільки ж сама система виключає цих показових героїв, що так геройськи умирають, роблячи шум і славу на весь світ... Де ?!. Господи! Скільки тих Перовських потенціальних і не потенціальних умирає тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! І ніхто проте не знає й знати не буде. А скільки їх росте, отаких Саньків Печенізьких, отаких Сашків Грязнових! І так само про них ніхто нічого не взнає. Коли Андрій розповідав Санькові про славні імена революціонерів і політичних каторжників, що вміли «пиляти грати» й проламувати мури царських в’язниць, у Санька блищали очі. Та, дивлячись на камеру, Санько презирливо кривився й спльовував. Кепський, дрібний народ пішов, на Санькову думку. Ця Санькова думка різнилася від Донцевої тим, що не мала й тіні підступства а чи провокації. Одначе в трійниках сталась одного дня подія, що захитала Санькове презирство до своїх сучасників, ствердивши, що безумці не перевелися. Після цієї події й Санько, й Андрій, і багато інших ходили, як очманілі... Шість чоловіків, в’язнів, що сиділи в одному з трійників, раптом вирвались геть всередину тюрми, роззброїли внутрішню варту й розігнали комендатуру. Потім видерлися на подвір’я й тут дали справжній бій, намагаючись вихопитися через мури на волю, до велелюдного міста... Правда, в нерівнім бою їх усіх перебито... П’ятьох на тюремному подвір’ї, а одного вже за мурами на вулиці... Їх перебили... Але слава гриміла, потрясаючи всіма численними корпусами тюрми до основ, довго, змусивши НКВД посилити в кілька разів варту й спричинивши наказ нещадно стріляти по вікнах при найменших спробах в ті вікна зазирати чи викидати якісь речі або записочки. Стверджено було факт, що відважні й до безумства непокірні не перевелися... І найдивнішим у всьому тому було те, що всі ті в’язні були політичні! Ця подія освітила, як прожектором, все, що діється й виглядає на перший погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому так діється, для чого існує енкаведівська т. зв. політична профілактика й в чому її значіння. Вони ловлять рибку за принципом — ліпше посадити сто «не-винних», аніж не посадити одного «винного». Дійсно, ліпше посадити тисячу мирних обивателів, аніж не посадити одного гордого й відважного, здібного до великого спротиву. Це їм поплатно, така-от ловитва. А ще більше в тій профілактиці рації, коли взяти до уваги, що в кожній людині, яка ходить по світу, є маленька іскорка отієї гордості, яка колись, рано чи пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури. Санько Печенізький ходив цілі дні не то, як закоханий, не то, як «мішком прибитий». Дуже йому сподобалася подія! Від, либонь, думав, що б йому такого й собі встругнути... Прикрим вислідом події було те, що перелякані тюремники позбавили весь 2-й спецкорпус прогулянок на кілька днів, але то нічого. Знову й знову обговорюючи цю подію тихенько в кутку, Санько нарешті висловив Андрієві радісну сентенцію, що, «Виходить, не тільки ми з вами сидимо правильно!» Санько, одначе, не пиляв ґрат і не роззброював коридорного, бо то хоч і романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокійно не міг всидіти. Не маючи нагоди прикласти свою енергію революційне, Санько все-таки іноді викидав коники на втіху цілій камері й на поругання тюремної адміністрації та взагалі всіх, «хто не з нами». Ось Руденко сидить у кутку в позі Будди й перед «люстром» священнодіє, видушує угрі й збирається голитись. Санько лежить на його місці поруч з Андрієм і мріє. Він фантазує буйно на тему: «От якби оце вони вирвались усі на волю! Всі! Камера 12-та й 10-та, й весь другий спецкорпус, і вся тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тоді зайняли весь Харків!.. А тоді!.. Стільки народу!! Боже!! А до них би пристала армія й авіація!! А тоді танки!.. І-іх!.. Саме на цім місці раптом до камери увірвався наглядач і рябцем кинувся до їхнього кутка. Впав на Руденка й вихопив люстро. І з тим люстром тріумфально й злорадно помаширував з камери. «Ага! Отепер вам усім буде!!» Він відібрав тяжко заборонену річ. Санька страшенно вразила й огірчила така неспівмірність між його героїчною мрією й такою от мізерною дійсністю. Він зажурився. А найбільше зажурився від того, що весь їхній куток буде тяжко покарано, і не так він болів серцем за куток, як за своїх друзів — Андрія, Миколу й Руденка, — це ж їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, він крутився біля дверей і зазирав крізь щілинку в коридор, приноровляючись — стаючи навшпиньки або присідаючи, — щоб щось вгледіти. Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз прийде і на підставі речового доказу про злочин буде біда. Санько помітив, що той «речовий доказ» коридорний сховав до столика. Тоді Санькові прийшла раптом ідея. Він змобілізував швиденько весь камерний пролетаріат І звелів їм зливати мерщій до параші все, що де є, — з мисок і з глечиків, з горнят тощо, щоб було повніше. А тоді несамовито затарабанив у двері: — Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна-а!!! Він тарабанив настирливо, доки коридорний не відчинив. Схопивши парашу, навіть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт з Саньком на чолі потяг її геть. Двері зачинилися. Через якийсь час двері знову відчинилися, й хлопці принесли порожню діжку назад. Коли коридорний загримав засувами, замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток через всю здивовану камеру, як солдат Швейк. Лице його розтягала блаженна посмішка, а в руках він тримав, як ікону, Руденкове люстро. В кутку Санько добув швиденько мотузку і, перш ніж камера збагнула що й до чого, опустив люстро через вікно в нижню камеру, попросивши Андрія потелеграфувати, щоб прийняти коштовний інвентар на збереження, тимчасово. Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може впасти трус на їхню камеру. Дійсно, тільки-но встиг Санько пустити мотузочку, яка побігла по підвіконню й геть у вікні щезла, мов слідок, за люстром до камери ввалилось начальство — альбінос, карнач, черговий корпусу та кілька хлопців у білих халатах. В дверях стояв понурий наглядач. — Заключонниє! Садітесь!! — вигукнув альбінос свою ідіотичну команду, на якій він, напевно, поміщався й поза якою, мабуть, не вмів нічого іншого. І по тім істеричнім вигуку вся юрба поперлася в куток. — Которі? — спитав карнач у наглядача, і той від дверей показав рукою на Руденка, Андрія, Миколу. Санько теж був у кутку, оскільки куток потрапив в стан облоги. Куток піддався наглій і пильній ревізії на предмет викриття люстра й різних інших заборонених речей. Санько з наївною міною навіть намагався допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дістав по карку. Крім кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нічого не дав, люстра не було. Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але... обшук нічого не дав, і для кари не було формальної підстави. Доскіпування теж не дали нічого. Виходячи, сердитий карнач не витримав і визвірився біля дверей на коридорного, прошипів: — Так де ж твоє люстро?! Бідолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів: — Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть... — Мабуть! — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот! Дійсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навіть був «речовий доказ!» і його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні при чому. Коли начальство пішло, через якийсь час Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був він червоний, видно, добре йому влетіло. — Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно-лагідно. — Ти піди в голярню на Сумській, знаєш? Там стоїть дзеркало... Так ти подивися в нього, який ти дурень... Наглядач хотів ударити Санька замком, але Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не вийшло. — Піди... І ніколи не кажи «гоп», поки не перескочиш. Ти це запам’ятай, — порадив йому Санько беззлобно. Люстро Санько «стибрив» дуже просто. Коли вони поверталися з реліквією назад, вони стовпилися біля дверей за наглядачем, і, доки наглядач відмикав двері, Санько проробив конфіскацію. Для цього йому треба було всього десять секунд. «Боже! Скільки за десять секунд чоловік може зробити!» Другий Саньків коник був і зовсім запаморчливий. Санько його викинув у перший же день після карантину, як камеру повели гуляти. На прогулянку, як звичайно, водили партіями по 40 та по 50 чоловік. Миколі, Андрієві, Санькові й всьому їхньому куткові припало йти в останній партії. Коли вони йшли черідкою по сходах, на середній площадці Андрій побачив газету, що лежала на столикові наглядача. Він ішов перший, за ним Санько, потім Микола... — От би почитати газетку, — зітхнув Андрій до Миколи. — Умгу... — зітхнув так само Микола. На тому вся розмова й вичерпалася. Газета — новесенький номер «Ізвєстій» лишилася собі лежати на столику на середній площадці. Після прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери. Андрій з Миколою йшли останні, Санько десь посередині. А коли двері зачинилися, коли всі вже розсілися по місцях, Санько наївно запитав Миколу, чи він письменний. Після того кивком голови покликав його в другу половину камери. Там Санько витяг з-за пазухи газету — ту саму, що лежала на середній площадці на столику, й тим самим наївним голосом попросив Миколу почитати, «що новенького діється в світі». Зразу в тіньовій цій камері утворилося величезне товпище, люди згромадилися в три яруси — всім було цікаво знати, що ж новенького в світі. Газета! Свіжа газета! Це ж колосальна подія. З першої половини перемандрували майже всі, залишивши тільки якусь кількість для декорації, для роблення шуму... Микола був похопився й сказав Санькові, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету, але Санько його заспокоїв: — Не турбуйтесь, Миколо Володимировичу!. Наглядач ніколи не донесе начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко покарано, щоб не розкладав газет по столиках. Дав маху, так тепер він буде мовчати, як риба. Читайте... Дійсно. Логіка залізна. Микола читав. Скільки в тій газеті було цікавого! І з яким інтересом люди її слухали! Зголодніли за друкованим словом, та ще словом з волі! А в газеті було про різні події, що відбуваються на волі, головне ж про з’їзд ВКП(б), що відбувся недавно, та про виступ Сталіна. Ціла його доповідь була надрукована, а в тій доповіді були таємничі слова про те, що «вороги народу пролізли в апарат НКВД й перебили чесних партійних і безпартійних большевиків». Люди захвилювалися. А потім почали сміятися і злословити. Лицемір’я цієї фрази вразило всіх після того, як всі знали напевно, що вказівки щодо мордування та нещадної поведінки з тими ж самими «чесними партійними й безпартійними большевиками» давалися секретарями обкомів, крайкомів та республіканських ЦК партії, а значить, — були відображенням генеральної лінії того самого Сталіна. Одначе вичувалося, що процес десь таки дійшов свого діалектичного заперечення, й сам Сталін вже б’є відбій... Тільки ж той відбій не їх стосується! То для заспокоєння громадської опінії, після того як все вже зроблено!.. На самім інтереснім місці читання докторові Іванову щось заболів живіт. Він застогнав, скривився й поламзав до дверей. Постукав у двері й залебедів благальним голосом: — Атдєльонний… Пустіте на аправочку... Бога раді… Коли загриміли засуви й доктор Іванов зник, Санько раптом позіхнув і загріб рукою газету, відібрав її в Миколи: — Ну, почитали й досить... Ще на другий раз... Розходься!.. Люди почали просити Санька, лаяти його, благати, але Санько був невблаганний. — Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всі на сідала!! Ніякі умовляння не допомогли й люди мусили розходитись, утворивши неуявне стовпотворіння, бо ж всі були збилися до купи, аж позлипались. Коли люди нарешті розлізлися, повернувся доктор Іванов, тримаючись за живіт. А скоро за Івановим вдерлася до камери юрба начальства з альбіносом на чолі. Зразу після неодмінної формули «Заключонниє, садітесь!» гості зайшли до тіньової камери й накинулися на Санька, що не встиг вийти. Вимагали газету. Він має газету й мусить її зараз же віддати Санько зробив страшенно покривджену й здивовану міну: «Газету?! Яку газету?» — Ви читали газету!.. — Боже! Та ж я зовсім неграмотний! Всі про це знають... На Санька напосілися, й він почав не в жарт плакати. Треба було бачити, як зворушливо Санько плакав. Свята невинність! Свята-найсвятіша невинність. Санька обшукали. Обшукали й його місце, і все навколо — нема. Тоді карнач приступив до нього з кулаками: — В камері є газета!.. Тут читано газету... Хто має газету, га?! — А-а... — протяг Санько, мовляв, «так це інша справа», а вголос промовив нерішуче. — Не знаю... — Як це не знаєш? — вхопився начальник за Санькову нерішучість. — Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Санько зітхнув і озирнувся по камері жалібно, ніби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потім звісив голову й буркнув. — Так... В камері є газета... — В кого? — В нього... отого... — буркнув Санько, показуючи на Іванова. Іванов глузливо засміявся — «Ха-ха!.. Какіє глупості!» Одначе карнач оглянув Іванова пильно. О, він знає, які бувають штуки серед цих «людішек» і що то значить «перестраховка». От має стерво газету, а з переляку заявив на інших — перестрахував себе. — Де ваші речі? — спитав карнач в Іванова. — Вот... Пожалуйста, пожалуйста... — з готовністю запропонував Іванов свої речі до диспозиції. Він мав аж три великих тюки, що були прокляттям для цілої камери й об’єктом її люті. Карначеві помічники розпотрошили горішній тюк, яким Іванов щодня послуговувався, бо там була його постіль (він мав постіль! один на всю камеру!). В тюку газети ніякої не було. Два нижніх тюки були зашиті. Помічники зупинилися нерішуче, але карнач звелів розпакувати й другий тюк. І в нім ніякої газети не викрито. Була добра білизна, батистові хусточки, шовкові шкарпетки, але жодної газети. Санько стояв і «дурнувато» спостерігав всю операцію. Третього тюка помічники вже не мали охоти розпаковувати. Санько стояв і іронічно посміхався. Може, саме тому карнач сердито звелів розпакувати й третій тюк. Він був зашитий добре, і його тяжко було розпаковувати. Але його, хоч і нехотя, все-таки розпакували… І от в цім третім тюку, так добре зашитім, в самій середині виявилася гарненько, дуже старанно складена газета. «Ізвєстія» на шість сторінок... Іванова наче з шостого поверху кинули, — він отетерів, цілком розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому діти руки, що б саме йому сказати... Він гикав з переляку й ідіотичне кривив обличчя в посмішку. — А-а!.. — протяг альбінос, вражений і страшенно обурений такою дволичністю Іванова. Сумніву не могло бути, що це «перестраховщик». На інших доносить, а сам... — А-а, прафєсор!.. Ану лиш зберіться з речами!.. Іванов зібрався з речами — взяв торбинку з хлібом, ложку, горнятко й хотів ще брати постіль, але постіль йому звеліли не чіпати, — й його повели. Двадцять діб карцеру — законна пайка — докторові забезпечено. Звичайно, Санько не сам проробив операцію з тим тюком, — в метушні й хаосі, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали «корішки», але вони мовчали, немов води понабирали в рот. Через дванадцять днів Іванов повернувся до камери. Він не добув терміну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже він був, як тінь Бувши виключним боягузом, як і всі великопанські пачкунці, він замалим не збожеволів у карцері. Йому уроїлося, що це його вкинули в камеру смертників, і він навіть тієї вбогої пайки, що давали в карцер, не міг їсти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як віск. Був він худющий, з величезними синцями під очима, руки йому тремтіли, очі сльозились. Доктора рішуче не можна було впізнати, коли він переступив поріг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до своїх тюків, доктор сів на них і безсило звісив руки. Санько зі щирим наміром прийшов його привітати. — Как вам нє стидно... — звернувся доктор Іванов до Санька. — Ето же... ето же... ето же... подло!.. ето же... — губи йому тремтіли, й він не міг підшукати відповідного епітету, щоб затаврувати Санька. — Мовчи, гад! — раптом визвірився на нього Санько. — Ич ти!.. Цить!! Не диши!! Отам біля дверей стоїть діжка — бачив?! Так я тебе навчу культури, душа твоя лягава!.. Я тебе вилікую... «Дохтор» тоже мені... Іванов злякано зіщулився й більше не пустив і пари з уст. І, здається, від тих пір навіть перестав бути «стукачем». Санько його справді вилікував. Історія з Барбаровим була ще занадто свіжа, щоб не правити за переконливий мовчазний додаток до Санькових слів. Іноді Санькові коники були менш шляхетні, але для камери були такі ж оглушливі й веселі. Одного разу Львов дістав пишну передачу з волі. Харчову передачу. Цілого «сидора». Там були й помаранчі, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки, й різні «фиглі-миглі», й варення, й мід в глечичку... Але Львов не міг вкусити належно від благ тієї передачі, бо мав хронічну бігунку, яку хтось, до речі, назвав «революційною бігункою», нав’язуючись до партійного чину й «революційного» минулого товариша Львова. Та не мігши вкусити від благ, Львов, одначе, й другому нікому нічого не давав. Він повісив того свого величезного «сидора» на ґратах і дивився на нього, як та лисиця на виноград. «І око бачить, так шлунок не пише!». Санько тому Львову щодня прав його замазану білизну, заробляючи тяжким трудом півпайки хліба, квасив ту білизну в мисках та носив під пазухою до вмивальні полоскати, наражаючись на небезпеку, але навіть і йому, за його таку героїчну працю, Львов не дав ні рисочки з тієї передачі. Ну й Аллах з ним. Та передача була предметом заздрісного зітхання цілої камери, і вона ж була предметом різних двозначних жартів та кепкування. Другого дня вранці Андрій прокинувся від якогось надзвичайного шуму, що збентежив очманілу голову. В камері, що занадто рано проснулася, клекотіла перепалка, відбувався якийсь скандал. Кричав Львов, і Гепнер, і весь «Біробіджан», як останнім часом хтось прозвав ту частину камери, де були розташовані жиди, а йому злобно й уїдливо відповідав «Азербайджан», як прозвали ту частину камери, де сиділи вірмени й перси, імітуючи совєтські республіки. Йшла війна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу. Торба висіла й далі, але передачі в ній не було. Ну, а так як до розбійників були в камері найбільше подібні вірмени й перси, своїм чорним виглядом і грізними очима, то спросонку підозріння впало на них. Перепалка, може, кінчилася б національною війною, коли б не загриміли засуви й це розітнулося несамовите й веселе: — Маня-а!! На повєрку становісь!! Всі стали «на повєрку». Цебто на звичайну вранішню перевірку, вишикувавшись у шість рядів. Увійшов Пересада, найспокійніший і найсимнатичніший з усіх чергових корпусу. Він мовчки перерахував усі шестірки, пройшовши шереги з кінця в кінець, занотував у журналі і повернувся на правий фланг. — Скарги й заяви є? — Запитав Пересада для проформи. — Є... — тихенько й несміливо озвався Львов. — Будь ласка. — У мене... передачу вкрадено... — Так? Добре. І на того ж ви думаєте? — запитав Пересада флегматично. — Не... знаю... Пересада нічого не сказав. Він помалу пішов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так він дійшов до Санька Печенізького, що стояв у першім ряду. Дійшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, — стояв і дивився, нічого не кажучи. І Санько дивився Пересаді в очі спокійно й наївно, й теж нічого не кажучи. Після довжелезної павзи Пересада нарешті спитав: — Навіщо ж ти це зробив, га? Санько знизав плечима, посміхнувся Пересаді в очі з янгольською добротою й безподібно щирим голосом відповів: — Їй-богу думав, що моя!.. Всі шість рядів закихкали, не витримавши. Пересада: — Гм... І де ж ти її дів? — Здів!.. — сказав і воднораз здивувався Санько, як то черговий не розуміє, що робиться з передачею. — З ким? — Сам. Пересаді не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам він її з’їсти і не міг, і не «здів». Він добре знав Санька, знав його «блатняцьку» душу, що якщо й забирає передачі, то не для спекуляції й не для того, щоб «здісти» самому. Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пішов геть з камери. «Маня» розійшлася. Санько дійсно «здів» передачу, але не сам, Він опівночі скликав під стіл увесь камерний пролетаріат (яких чоловік тридцять), що зійшлися, як тіні, й обложили той стіл з усіх боків. Потім Синько зняв з ґрат передачу, уболіваючи, щоб вона не зіпсувалась, і приніс її під стіл. Там вони ту передачу й «зділи» гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всіх «страждущих і голодних». Після бенкету Санько акуратно повісив порожню торбу на місце. Сам він опісля божився Миколі, що й «ріски в рот не взяв, хай вежа сказиться». Після всієї цієї історії Львов, одначе, не подав виду, що гнівається на Санька. Як і раніше, Санько далі виконував роль прачки й заробляв у Львова півпайки хліба. І поводився так, ніби й справді ніколи нічого не трапилось. Раз тільки Санько запитав задумливо й зі своєю незмінною, наївною в таких випадках міною: — Професоре, скажіть, ви ж комуніст, еге ж?.. — Комуніст, комуніст... — Ну от, бач, — зітхнув Санько, помовчав і додав: А «вона» б же все одно б зіпсувалась. Це Санько мав на увазі ту злощасну передачу. Це вже тоді, коли про неї взагалі всі забули. Та все це було утечею. І ці Санькові одчайдушні вибрики, і камерні всілякі клопоти та «страшно важні проблеми», й співи, й одчайдушні ігри, й турніри шахові, лекції, «романи» тощо, тощо — це все тільки було утечею, амальгамою, удаванням видимості життя, що прикривала тяжку трагедію й душевну розчахненість та настороженість, нап’ятість до крайньої межі цих людей. До тієї межі, за якою починається розпач і божевілля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь-ледь могла прикрити ту трагедію. І все розповзалася... Бували дні, коли в камері панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресія, відчай. В такі дні всі люди були добрими, бо безмежно пригнобленими. Туга стояла в повітрі, і досить було двох рядків тужливої пісні, як десь у кутку вибухали направлені в підлогу, безвихідні й безпорадні ридання. Ридання, втокмачені в бруд, в лахміття. В такі дні камера була піддана загальному психозу відчаю. В такий день вмер Дахно — вождь нової вегетаріанської нації, так і не здавшись слідчому й не заплямивши свого вегетаріанського прапора. В такий день збожеволів Гепнер, Юлій Романович Гепнер — професор Харківського Марксо-ленінського інституту. «Соратник» самого Леніна, й приятель Сталіна, та друг Льва Троцького! Агов, всі студенти Харківського Марксо-ленінського інституту, що цього професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволів у камері ч. І2 в спецкорпусі номер два на Холодній горі в день буденний року божого І939-го. В день відчаю й безвихідного розпачу. Він забагато думав і переживав, знехтувавши намагання всіх інших професорів і теж не менших діячів революції заглушити особисту трагедію амальгамою — може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятівничою до якоїсь міри — амальгамою арештантської шибеничної бравади. Вій стерявся від надміру безглуздя й цинізму, нагромаджених на душу його колишніми «соратниками», й від нервової перенаснаги, щоб той цинізм перебороти або принаймні якось збагнути й виправдати. Не раз Гепнер говорив Андрієві з безмежним подивом і відразою, — як то він може мати щось спільного з Саньками й іншими, як він може опускатися вниз і грати «з босяками в кості». Чай же він людина інтелігентна! На це йому Андрій відповідав: — Професоре! Ви програли революцію. Грайте ж тепер в кості на сірники, сваріться, співайте, смійтесь, опускайтесь «на самий низ» з «пролетарської» гори вниз, і бийтеся з «босяками», робіть все, що завгодно, — але тим вигравайте хоч рештки своєї притомності від божевілля. Гепнер не міг спуститися з «Ленінських високостей» в «босяцький» низ і — одного дня з професора Марксо-ленінського інституту обернувся в тихого маніяка, що весь час на очах цілої камери намагався ротом дістати свої статеві органи... Потім схоплювався голий і щось танцював, приспівуючи... Потім говорив із Сталіним на еротичну тему в непристойних тонах і заходився тихим безглуздим реготом... Він був «тихо помішаний» і таким його забрали з камери. Забрали, щоб він більше не повернувся ані до Інституту, ані до камери 12-ї, ані взагалі до життя. Андрієві тільки було трохи прикро, він був вражений і огірчений, що професор, який так любив високі теми, помішався на темі зовсім прозаїчній — на еротичній... Але людська душа взагалі велика загадка... Отак дивишся — бачиш одне, а отак — виходить зовсім інше. Отак велич, а отак... жаль. В день, подібний до того, в який збожеволів Гепнер, раз замалим не збожеволіла ціла камера. Над людьми нависла безвідчитна, непереборима нудьга. Та нудьга, та туга накопичувалася, як пара в герметично замкненім казані, загрожуючи той казан розірвати. І вона, та туга, замалим не розірвала цього ось казана. Хтось здерся на вікно й довго видивлявся поверх надщербленого щитка на шматочок вулиці, яку було видно там, за муром. Видивлявся і сурів тихо. І раптом вигукнув: — Матері!! Ген на вулиці тупцялась юрба жінок з вузликами, дивлячись всі в один бік. — Матері!.. — повторив спостерігач здавленим голосом крізь сльози. Все кинулося до вікон, підхоплене єдиним стихійним, безвідчитним поривом. Люди дерлися на підвіконня, чіплялися, мов мавпи, на грати, душилися... Всі хотіли побачити їх — матерів!! З вузликами... Там... На вулиці... Напроти тюремної брами!.. — М а т е р і!.. і с е с т р и!.. і маленькі діти!.. З вузликами!.. Люди очманіли. Вони шалено продовбували (намагалися продовбати!) дерев’яні щитки, намагалися збільшувати випадкові дірочки й манюнькі щілини. Вони вдавлювали обличчя в сплетіння горішніх ґрат, намагаючись якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути було абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблідлі обличчя. Вони дерлися, душилися й все більше шаленіли... Камера нагадувала зоопарк. — Збивайте щитки!! Збивайте к чорту щитки!!! — вигукнув хтось в нестямі. Люди на грані божевілля взялися на цю команду гатити в щитки кулаками й чим попало... Раптом за мурами розітнулася стрілянина. Кілька куль з вискотом залетіли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з ґрат, як лантухи. Лишився висіти на ґратах лише той, що перший відкрив «матерів», як Колумбів матрос на щоглі. Блідий і маніакальний з вигляду, він дивився пильно й зі стогоном доклав: — Розганяють... Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!.. По тих словах він зсунувся на підлогу. Не від куль, ні, він зсунувся напівпритомний, бо не міг витримати видовища… Видовища, як матерів, що прийшли з вузликами (із злиденними вузликами!) й принесли свої зшарпані горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерів в ім’я пролетаріату!.. Багнетами!.. Нікого не було вбито ані поранено. Але не один був закривавлений — люди подерли собі пальці й обличчя об грати... Лиш ніхто тих матерів не бачив, крім одного, того, що висів перший. Після того його довго й пристрасно розпитували: — Які вони? Він не знає, він нічого не може сказати. Що він може сказати? Але його все питали: — Чи не бачив отакої от хустки? А чи не бачив отакої от кохти?.. А може, бачив отака от і отака от, старенька... Зовсім старенька... Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк-так нашарована всіма зусиллями за день на трагічну голизну арештантської збірної душі, зовсім геть сповзала й камера лежала у всій неприхованій величі. Звалище людських кінцівок. Не людей, а знеосіблених людських кінцівок, сперш укладених «валетом в замок або в ялинку», а потім уже згромаджених просто в хаос. Ті кінцівки часом рухались і маячіли, допомагаючи невідомим голосом, звільненим від денних умовностей, вже не замаскованим в спокій і гумор, а оголеним до кінця в усьому їхньому трагізмі... Часом хтось схоплювався й, не можучи видертися зі звалища, кричав тоскним голосом. Але він кричав не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра... На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами... Такими ночами краще лежати й не розплющати очей. Андрій навчив Санька вірша, що його сам найбільше любив і пам’ятав із шкільної лави. Андрій не пам’ятав твердо автора — здається, С. Руданський, — але вірша пам’ятав усе життя. Це вірш про те, як мати виряджала в світ та навчала свого сина, а потім виряджав і навчав його батько... Це славнозвісний вірш: «Дочекався я свого святонька, Виряджала в світ мене матінка... Виряджала в світ мати рідная Та й приказувала мені бідная: Бачиш, сину мій, як працюємо, Бачиш, сину мій, як горюємо...» Далі говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утікати від злиднів, іти в світ і там бути покірним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися під ноги — і тоді йому буде добре жити. «Спина з похилу не іскривиться, Зате ступить пан та й подивиться...» Пан подивиться, пан зласкавиться, пожаліє й синові добре буде жити в панській ласці, служити вірно й діставати «розкоші в нагороду за ту вірну службу... Це умовляла мати. А потім виряджав сина батько — спрацьований, згорьованнй, але непокірний і гордий батько. Він виряджав — приказував, твердо синові наказував бути гордим і мужнім і ні перед ким не гнути спини, нікому не уступати дороги, не стелитися під ноги багатим, «трутням неробучим», бути і в злиднях паном над собою. І бути таким в ім’я своєї згорьованої бідної матері та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерігає того свого сина, в світ виряджаючи: «Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку! І спина тобі нехай скорчиться! І чоло твоє нехай зморщиться !..» Санькові цей вірш страшенно сподобався, й він його дуже швидко вивчив напамя’ть весь, від початку до кінця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на підлозі горілиць, Санько часто сам для себе декламував цілий вірш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалісним голосочком, шкодуючи та й явно з тієї матері кепкуючи. Потім він переходив до ролі батька — голос його мінявся, робився твердий і понурий, сталевий. Він — Санько — в ролі батька з ентузіазмом навчав того сина мужньої і гордої поведінки. А як доходив до кульмінаційного моменту, зціплював кулак і карбував ним, піднісши його в повітря патетично: «Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку! І спина твоя нехай скорчиться! — (рубав кулак). І чоло твоє нехай зморщиться!» — (рубав кулак). Потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати... — Хто це написав таку гарну пісню? — питав зворушений Санько в Андрія. — От, брат, пісня, так пісня! По тюрмі почали кружляти таємничі й неймовірні чутки. Чутки про зняття Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомівську, після повернення болісно й настирливо випитували — чи не бачив він на стіні портрета «залізного наркома»? Чи висить? Одні кажуть, висить! Ще висить! Другі кажуть, що нема. Але, може, його там і не було взагалі на тій стіні, яку бачив цей ікс чи ігрек. Треті стверджують, що таки висить. Не мавши зв’язку з волею, люди хотіли хоч в такий спосіб щось угадати, довідатись. Звідки появилася чутка про зняття Єжова, невідомо. Кажуть, що ніби хтось помітив, як раніше в слідчого в кабінеті висів портрет наркома, а тепер нема. Це стало підставою до портретної епідемії. Всі намагалися на власні очі переконатися, висять ті портрети чи немає. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевірити карколомну новину. Кожному, кого забиралося «з вещами», камера в надії, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамі портрет Єжова. Тільки ж... біда в тім, що всі без винятку в’язні зовсім не пам’ятають, чи висів взагалі будь-який портрет в кабінеті їхнього слідчого раніше; їм було не до того на «малих» і «великих конвейєрах», коди весь світ їм стояв стовбола. Так що й співставляти ні з чим. І карколомну новину устійняти ні по чому. Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцільним спростуванням наявності будь-яких карколомних подій на пролетарському олімпі. Все по-старому, а якщо й сталися в тім житті якісь зміни, то в гіршу сторону. Відчувалась напруга, дедалі більша. «Фабрика-кухня», за свідченнями всіх, хто туди потрапляв, загуділа ще несамовитіше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погіршився режим. Завели якусь нову форму ізоляції переслухуваних та мордованих — вже немає «брехалівок», а є якісь «собачники» на одну людину. Відчувався у всьому шалений поспіх. Відчувалося в усьому, що закручують гайки «до одказу». Посилився рух на Раднаркомівській, посилився й на Холодній горі — з камер на «Чорний ворон» і з «ворона» до камер. Часом забирали партії й не повертали. Цілі ночі гули десь на тюремному подвір’ї й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась і плутанина, безглуздя, нерозбери-бери. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п’ятьох. При всьому рухові й поспіхові «вода» не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районів. Відчувалося, що десь хтось безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, із шкіри вилазить, женучи конвейєр божевільним темпом. Тюремний телеграф працює безперебійно. Він щодня приносить маленькі деталі, з яких повставала більш-менш правдоподібна цілість. Вся машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слідства не пропускає всієї маси ув’язнених, не впорується з колосальним навантаженням, і утворився «затор» так, як на лісосплаві утворюється «залом», коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або в мілкому, порожистому місці величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на «заломі». Через те слідчі роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь місцевий слідчий персонал, всіх начальників районів та їхніх заступників і мобілізовують потрібні ще кадри в партійній організації області на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову «вузьким місцем» є суди. Хоч їх і безліч — різні «Тройки», «Спецколегії», ОСО, трибунали тощо — але, бавлячись у «законність», всі ці суди (і кого вони мають дурити? Перед ким відчитуватись і виправдовуватись?!) вимагають ніби «бездоганного» оформлення справ, щоб усе в них було як слід припасоване, підігнане до вимог совєтської юрисдикції, щоб все було «по закону». (Господи! який цинізм! Але не тільки цинізм. Тут щось інше. Тим іншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й підозріла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубі свічки в церкві, яку він перед тим обікрав і має намір ще обікрасти). Це припасовування затягається в безкінечність, але вже й припасованими справами всі ті «суди» геть перевантажені, й тому деякі в’язні після закінчення слідства й підписання «двохсотки» сидять довгі місяці, а то й роки, чекаючи присуду. Ніяких надій на звільнення всерйоз ніхто не має (мало таких наївних!) і на те не сподівається. Вислід тих судів для кожного можливий лише один з двох — або кара на смерть, або заслання на довгі роки. В цьому виборі вихід в табори дорівнював порятункові, виходові на волю, і тому всі про це мріяли. Про етап. Етап у невідоме, в муку, але не в видиму смерть. Андрій відчував, що, хоч він і сидить, але справа його десь рухається поза ним і поза його волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе відбутися без його участі і той чи той її фінал все-таки залежатиме від нього — від того, чи зламається він, чи не зламається. Хоч до того фіналу ще далеко, ой як далеко! Якщо підходити з міркою закону, то справа його взагалі ще не зрушила з місця. Адже він не написав ще жодного слова. Не підписав жодного рядка. Як і не прочитав жодного документа із свого діла, щоб мати привід на нього зреагувати. І в той же час справа його пішла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволіла Катря ось в цій самій тюрмі десь, якщо тут сидить його бідолашна сестра, то справа його пішла дуже далеко. Десь поза ним. І невідомо ще, скільки там взагалі сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справі й десь там божеволіють. Від цієї думки серце Андрієве обливається кров’ю і безсилий гнів стискає щелепи. Він береже записочку від Катрі — таку малесеньку паперову гульку-горошинку, — і та горошинка стала для нього талісманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фінал справи залежатиме від нього, якщо він переможе цих варварів, то сила до того схована в цій горошині. Там у ній написано... І це наказ, для Андрія обов’язковий. І це ж та запальна іскра, ім’я якій віра. Дружба. Свідоцтво її непорушності й непобідності. Випадково по телеграфу Андрій довідався про Давида. Давид сидів у трійниках і... пішов на волю. Все витримав, і не розколовся, і пішов на волю. Це точно. Петровський — священик Петровський, отой «апостол Петро», дістав від Давида умовлену безіменну передачу — кілька хусточок і кілька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрізана. Це було знаком, що передача від Давида і що Давид на волі. Синя хусточка з надрізаним краєчком. Тепер Петровський сидить в камері внизу. Він має ту хусточку. Андрієві хотілося подивитися на ту хусточку. Він уявляв її. І уявляв юнака Давида, єдиного мужнього з усіх його одноплеменців. Безмежно чесного й безмежно упертого... І щиро радів за нього. Це теж було джерелом сили. Андрій чомусь сподівався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав, що для нього тут не приймуть ніяких передач, бо він на окремім режимі. Передачі не було й було трохи сумно. Так, просто сумно... Давид мав те щастя, що він ішов один і... що його ніхто не продав. І що він був просто наївний юнак, який потрапив в цю «піч вогненну» випадково. II Новий слідчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране ім’я. Мабуть, після пригоди з Донцем цей новий господар Андрієвої душі вирішив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли він вимовив своє ім’я, воно для Андрієвого вуха прозвучало занадто вже фальшиво. До того ж поквапність і демонстративність доведення того імені до Авдрієвого відома була занадто вже підозріла. Але яке то, зрештою, має значіння. Суть не в іменах. Скажімо, до Великіна яке не пристав ім’я, все буде Великін, а становище його жертви нітрохи не зміниться. І, напевно, багато з його жертв взагалі не знають його імені, якщо він не назвався сам, як і не пам’ятають, чи висів в його лабораторії портрет його патрона Миколи Єжова, чи ні. Андрій теж не пам’ятає, чи були якісь портрети в усіх тих лабораторіях, де вже він побував. До речі, найперше, що Андрій зробив тепер, це, пам’ятаючи розмови в камері і прохання товаришів, — обвів оком пильно стіни, щоб побачити, чи висить портрет «залізного наркома», доки світ не став у його голові стовбола. Висить! Ось, на лобовій стіні, над столом слідчого. Висить, висить. У всій красі й величі. Такий собі худолиций чоловічок, подібний до чинбаря чи до закрійника. Колишній, нікому не відомий Сталінів чистій чобіт а чи «мальчик» до всього. Значить, чутки — то блеф. А чи тут діє інерція? А чи промова Сталіна то був лише цинізм? Так, то безперечний цинізм... Гордий почав гордо в тому ж самому стилі, що й Великін раніше, що й усі інші. На фразу Андрія, пущену, як пробний балон, для вияснення розумових здібностей свого нового опікуна, — фразу, вимовлену мляво, про права людини, про пролетарську законність і про Конституцію, в якій те все записано, — Гордий зареготався гомерично. А тоді визвірився: — Плював я на твою за...ну конституцію! Хе! «Конституція»! — і загнув у шість поверхів на адресу конституції та «всіх дурнів.» Ясно. Сім промов сімох Сталінів не можуть сказати більше й краще, як ця одна фраза цього наївного простака, що не мудрствує лукаво, виконуючи інструкції. А Гордий був простак. Дуже блискучий, але феноменально обмежений. Та йому й не потрібен був розум — він думав кулаками. Цей оригінальний апарат думання в нього був надзвичайно розвинений — кулаки з довбеньку, — і саме за цей апарат думання його й взято до такої «державної» праці, ось в цю установу. Кімната Гордого, в яку приведено Андрія, це не була лабораторія Донця, як він сподівався, а зовсім інша. З цього можна було думати, що Донець теж десь тут існує. Лише книги Андрієві перемандрували сюди й лежали ось за столом у кутку великою, хаотичною купою. Було чудно дивитися на Гордого й на ті книги, — що він буде з ними при такому своєму апараті думання робити, з тими книгами? Гордий — і книги... Ну й ну. А Гордий проголосив, що відтепер Андрій в його руках і що він, що схоче, те з ним і зробить. Що всі попередні слідчі були дурні й до Андрія дуже чемні. Що влада його над ним необмежена. Що вони все почнуть спочатку, «по-своєму», тобто за його методою і т. д. І, нарешті. що Андрій таки підпише протокол. Але це все були пустопорожні, так набридлі Андрієві фрази. Лише одно було нове — йому дали виключного дурня, який, при такому своєму апараті думання та при такому ентузіазмі, може його зовсім скалічити. «Метода» Гордого якщо й різнитиметься від усіх попередніх, то лиш радикальною простотою. Одначе Гордий, мабуть, мав окремі інструкції щодо Андрія. Він покричав на нього, стусонув кілька разів, а тоді намагався взяти Андрія розумом, вбачаючи в ньому круглого ідіота. Покурюючи й закинувши ногу за ногу, Гордий з безподібною проникливістю та самовпевненістю «ловив» Андрія. Він називав імена, вичитані навмання з «діла», й ставив провокаційні запитання... Це було чудесно. От він, наприклад, називає ім’я Стрільця й витріщається здивовано: — О! Стрілець! — А тоді ірже й задоволено та захоплено б’є кулаком по столу: — Та ж він учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. І ти ще це підтвердиш... Тут от говориться про закопану зброю! Так ти це підтвердиш... Ну?! Безподібний Гордий! Він не знає, що Стрілець — це ж Григорій Косинка і що той Косинка розстріляний ще п’ять років тому, — але яке йому до того діло. Він і Косинки не знає і не хоче знати. Він ловить Андрія. Ось так він ловить Андрія, а Андрій навіть не спростовує безглуздя. Навіщо?.. Нехай... Андрій мовчить і з завмиранням серця чекає, чи не скаже цей наївний кулакастий дурень чогось цікавого й важного для нього, чогось про братів, про сестру, про Катерину... Сидить і думає, як би його чимсь спровокувати, щоб він показав донос! Донос! Або й ще що-небудь, що так пече й болить Андрієві. Але він ніяк не може дібрати способу, сам же Гордий, на диво, уперто обминає певні імена й не хоче вдаватися до певних шпаргалок, якими набите оте «діло». Очевидно, він має тверду інструкцію не чіпати певної групи імен і не оперувати тими матеріалами, які можуть зорієнтувати жертву, І він ту інструкцію виконує твердо і послідовно. З чого видно, що він не такий уже дурний. Ловлячи Андрія, Гордий ненароком запитав, чи він не знає такого от Жгута? Сам тон запитання й погляд, яким Гордий при тому дивився в обличчя, змусили чуткого Андрія нашорошитись. Метода ставлення запитань ненароком і байдуже була добре Андрієві знайома. Коли в хаосі ставлять запитання ненароком — це й є головне. О, та він, здається, тільки клеїть з себе дурня, цей тип! Одначе такого прізвища Андрій не знав. А Гордий перепитав його кілька разів, притому пильно й скоса дивився в обличчя. — Чи не знаєте ви такого Жгута? Андрій не знає такого Жгута. При цім Андрій не зміг приховати свого здивування — він справді не знав ніякого Жгута. Те здивування не могло прослизнути мимо уваги навіть Гордого, й він лишився явно задоволений і справді гордий. Він за чимсь полював і вполював. Це йому вдалось. Андрієві було досадно, що він дав маху, а в той же час тривожно — «Що за Жгут!?» І якщо цей дурень про нього так питає, то, очевидно, в цім і є вісь всієї інструкції щодо імен. Гордому треба устійнити, чи знає Андрій Жгута. І без сумніву, вони зацікавлені в тім, щоб Андрій не знав. Це устійнено. І саме тому Андрієві було досадно. Згідно з його виробленими правилами — слідчим нічого не треба давати устійнити. Чим більша здезорієнтованість, тим краще. Та сама метода в обороні, що застосовується й при наступі. Але устійнено, що Андрій не знає Жгута. Андрій же устійнив, що є якийсь Жгут, що відіграє в його справі, може, велику роль, та що слідчим залежить на тому, аби його не розконспірувати. Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпідставним. Він був по-«хохлацьки» хитрий, це так, він вполював зайця з тим Жгутом, але розумові його здібності все-таки цим не були реабілітовані. Далі йшла комедія в попередньому стилі. Гордий імпровізував. Не маючи ніяких зізнань Андрієвих в ділі, знаючи, що їх не здобув ніхто, Гордий вирішив все-таки всіх перевершити й бодай якісь зізнання здобути. І він імпровізував. Він хотів всіх здивувати й таки розкрити контрреволюційну організацію, яка, на його глибоке переконання, існує. Існує напевно й відповідна до Андрієвих, Гордому відомих, поглядів. І Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрія на різних іменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрія застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина під навалою тих вигаданих фактів впаде у відчай і розкаже вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба. Лови Гордого кінчилися тим, що він страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум... Він пустив у діло свої кулаки... І треба сказати, що він цим своїм «розумом» володів геніально... Він сам в одинку давав з Андрієм раду краще, аніж Великін зі своїми помічниками. Правда, тепер в Андрія не було й третини колишньої сили... Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрій, після всього перейденого, був занадто кволим… Збиваючи до непритомності й одливаючи водою, Гордий довів Андрія до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, він не мав санкції убивати до смерті, а мав наказ залишати трішки живим... І він лишив Андрія трішки живим. Після цього слідство перейшло в знайому стадію «нукання». Гордий переконував Андрія, що йому, зрештою, «нічого не буде», якщо він «признається». Хай він розповість про свої всі справи і все буде «в порядку». А так переконуючи, нукав: — Ну?! А так нукаючи та переконуючи «хоч щось дати», Гордий, щоб підкріпити жертву, навіть давав Андрієві напитись води. І Андрій пив. Він у душі не мав на цього дурня злоби, бо — бо ж він дурень, і на гнів ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами — мур, стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротягові казани і скільки б з того було користі! Гордий нукає й знічев’я копається в купі книг. Він їх листає глибокодумно й кидає геть. І нукає. Ось він знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось... І раптом вибухає саркастично й воднораз тріумфуюче: — Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!! Гордий потрясав якоюсь книжкою... В брунатній обкладинці... На тій обкладинці жирними чорними літерами написано: «П о е т — а н а р х і с т, У о л т У ї т м е н!» Андрієві щось пробігає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульній сторінці: — «Любому й дорогому другові Андрієві Чумакові — Нур форвердс!» Ич ти! Так, Андрій згадав, що там було дійсно написана девіз — «Нур форвердс!!», а подарувала цю книжку й написала «любому й дорогому другові» товаришка студентських років, Людмила У., безумно закохана в анархізм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархізму все, що було й є революційного, наснаженого і зненавистю до ВКП(б) і до всякого деспотизму. А так як девіз «Нур форвердс!» все-таки досить прозорий і небезпечний, то замість підпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за ініціал «У». Дівоча конспірація. — Що це таке «Нур форвердс?» — Вперед! — А-а... Ну от бач! Я так і знав... Ага! Хто це такий? — потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом «Поет-анархіст». Напис на титулі він прийняв так, як і написи на всіх інших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархіста. — Хто це такий?.. Андрієві раптом перебігає химерна й зухвала думка. Думка в етилі шибеничного одчайдушного гумору. І, не здаючи собі як слід ще справи, що з того вийде, Андрій звісив покаянно голову й зітхнув: — Анархіст. Великий анархіст. — 3 н а ю!.. Де він є? — Хтозна. — Відкіля його знаєш? — Знайомий... — А-а, давно? — З двадцять шостого року. — Хто він такий? Де він живе? — Один американець... А жив... у Києві... — Ага, американець! Буржуяка! На якій вулиці? — На...Так, на Деміївці. — Будинок? Номер? — Не пам’ятаю. І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій «щиро признався», що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним. Так, справжнім лідером підпільної організації анархістів у Києві він проголосив Бенвенуто Челліні. — Хто це такий? — вилупив Гордий очі. Ім’я Челліні йому нічого не говорило. Він знав Беніто Муссоліні, а Бенвенуто Челліні... Проте, зрештою, яка різниця. — Фашист? — Ні, анархіст... — Один чорт! Всі ви, сволота, фашисти. Потім Андрій записав у анархісти Баруха Спінозу. — А-а! Це жид... Раз Барух, значить, жид... — зорієнтувався Гордий вже сам. Потім Ульріха Гутена, викинувши «фон». — А це хто? — Німець... один барон. Потім Уго Фосколо. — А це? — Італієць... Потім Івана Вишенського. — А це? — Українець! — Ич, позбиралася всяка махновщина! Так вони уклали досить солідний список. Потім розписали всі явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутній. Склали стислу програму дії. Політичну платформу. Все, як належить. Наладили зв’язок з колами Нестора Махна в Парижі... Організація вийшла громоподібна. Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранці Гордий, справді гордий і задоволений, відправив Андрія назад. Змучений Андрій навіть не думав над тим, яку безглузду штуку він викинув (це вже в стилі Санька Печенізького!), — він думав над іншим, їдучи в «Чорному вороні». Він думав про таємниче прізвище: — Жгут... Що за Жгут?! І хто де за тим прізвищем сховався? За цим прізвищем сховався донощик і провокатор, це ясно. Але хто? І мимохіть в Андрія холонуло серце. . . . . . . П’ять днів не чіпали Андрія. А на шостий викликали. Гордий сидів, розвалившись за столом, і дивився на Андрія. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий сміх, але він його з усієї сили стримував. Мовчав. Нарешті процідив крізь зуби з незрівнянним презирством: — Ех ти-и!.. І ти думав, що ми дураки? Андрій нічого не думав. Він зовсім не думав над тим, що Гордий п’ять днів шукав у Києві на Деміївці «фашиста-анархіста» Бенвенуто Челліні та Уолта Уітмена. Він тільки думав над тим, що, мабуть, заробив собі ще одну статтю. До кімнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на Андрія. — Що ж... Ви все «бавитесь»? .. Ну, бавтесь, бавтесь..І Смаліть далі в тому ж дусі. Тим гірше для вас... По тих словах Фрей одвернувся й пішов. Андрій тільки помітив у профіль, що обличчя Фреєве кривилося від сміху. А Гордий, підпершись обома руками й червоний, як шинка, дивився на Андрія й нарешті прохрипів: — Сатана ти безрога!!. От що... До книжок зазирати Гордий більше не мав охоти. І взагалі його опіка над Андрієм скінчилась: Андрія в нього забрали й передали іншому слідчому. І тут було завдано Андрієві удару. В самісіньке серце. Найбільшого й вирішального. Новий слідчий (сумовитий, з блідим нервовим обличчям, тихий такий, дуже інтелігентний з вигляду) чемним і спокійним стомленим голосом поінформував Андрія, що він — Андрій — належить Сергєєву й Великіну. Але вони обидва зараз у відпустці. Вони скоро повернуться, і тоді Андрієва справа швидко піде вперед. Тоді прийде останній її етап. А тим часом... А тим часом Андрій мусить всерйоз подумати над всім. Над тим, щоб закінчити справу розумно. Він мусить переглянути всю свою дотеперішню поведінку й переоцінити багато дечого іншого... Його — слідчого — роль маленька. Андрієву справу йому передано часово, й він радий буде з ним чемно й культурно принаймні обміркувати ситуацію. І, якщо він зможе прислужитися Андрієві бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисної й важливої праці на благо урядові й партії, він буде задоволений. Все це слідчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про щось своє. Він не відрекомендував себе, не кричав, не похвалявся банальними ідіотичними формулами й тим випадав із стилю. Видно було, що йому все те, з чим він бабрається тут, безмежно набридло, гнітить його. Після такого от вступу тихий слідчий спитав Андрія, чи він знайомий з матеріалами «діла». От він опирається і все хоче вивернутись, а чи він знає матеріали «діла»? Може ж, він даремно так опирається. Може ж, то марно, безвиглядно. Може ж, то помилка, яку потім тяжко, взагалі неможливо буде направити? Ніколи вже не можна буде направити! Андрій не знає жодних матеріалів «діла». Він це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слідчим на столі. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час і то без жодної участі з боку Андрія. Там немає жодного його слова, жодної коми. Слідчий розкрив течку й задумливо її листав. Довго. Листав і мовчав. Часом безнадійно поводив бровою. Андрій дивився оддалік і теж мовчав. Відпочивав, сидячи. Хто проходив по цьому проклятому пеклу, той знає, яке то щастя для арештанта після оглушливого безглуздя й чортячої свистопляски, якої не витримують нерви, дістати раптом тихого, чемного й культурного слідчого, який не розмахує паліччям і кулаками, не громадить монбланища нестерпної лайки, не кричить сам і не змушує жертву кричати й скавуліти. Словом, мати слідчого з нормальним людським обличчям і поведінкою. Тоді змучений в’язень відпочиває душею й тілом... Слідчий зітхнув: — Присуньтесь поближче, — попросив він Андрія. Андрій взяв свій стілець і підійшов до столу, сів насупроти слідчого. — Так... Ну ось, скажімо, ви ось це бачили?.. — запитав слідчий, тримаючи перед собою розкриту течку десь на перших сторінках і проводячи пальцем по чомусь написаному. По тих словах він підігнув нижню частину, аркуша (сантиметрів з п’ять, ніби чисту, лише з кількома штрихами), повернув течку до Андрія й, не випускаючи з руки, поклав перед ним... Андрій впився очима в акуратно списаний аркуш. Він був списаний ліловим чорнилом, різними рядками, бездоганною російською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта... «Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В. За тим ішло: «Цим вважаю за свій обов’язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів, Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто...» Як не намагався Андрій втримати свої нерви, але втримати не міг, — все в голові пішло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевільним тиском крові вуха. Рядки стрибали перед очима, літери розбігалися. Даремно він намагався вчитуватися в дальший зміст — нічого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очі вниз, вниз, мізок палахкотів, теж зриваючись з лілових рядків... Андрій глянув униз: Внизу був підпис — «Жгут». «Жгут»! Хто такий «Жгут»? ! Очі знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип’ятий до підпису «Жгут», вже не сприймав змісту... Там рябіли якісь слова про контрреволюційну безперервну діяльність... Про військову підпільну організацію на Україні, якою Чумак Андрій керував з Сибіру... Стрибали якісь імена... Якісь «факти»... Щось про «авіаційні кола»… Весь цей рапорт був коротенький, всього на одній сторінці, але який же він страшний, який стрясаючий!.. Далі Андрієві ніби хтось взявся здирати шкіру, підважувати черепну покришку — йому видався почерк знайомий! Андрієві очі збігли знову на підпис. Він дивився на той підпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, ніби пробував його стерти, стерти ману сперед очей... Раптом Андрій відігнув загнуту частину аркуша й глянув. Там, в самім низу, написаний іншим чорнилом, стояв підпис... «Микола Чумак». Власноручний, такий знайомий підпис! Слідчий розсердився й потяг до себе течку: — Ах!.. Ну знаєте! Як ви так будете поводитись, то... . Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. Заплющивши очі й зціпивши зуби, він безпам’ятне перекинув голову через бильце, — з нього щось видиралося зі страшною, силою... Ось-ось мав буйно заридати або забитись в істериці... Але не заридав, лише тягуче, по-тваринячому мукнув... Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло. — Ну-ну... Андрій Чумак! — промовив слідчий голосно, вольово: — Вам це не личить!.. Андрій прийшов до пам’яті. — Дайте. Дайте мені... ще глянути... — попросив він тихо. — Ні. Ви не вмієте поводитись... Та й ви вже все бачили й прочитали... Навіть те, чого вам не слід було бачити. — Потому слідчий зітхнув і сів за стіл. Порпався в паперах. Потім витяг якийсь аркушик і простяг його Андрієві. Андрій взяв... — Це ваш лист? — спитав слідчий байдуже. — Це ви писали?... Андрій дивився на лист. Ні. Це був лист від брата, лист від Миколи. Мовчав і дивився на списаний листочок... Це лист від Миколи... До матері... Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Але навіщо йому слідчий його дав? Андрій ніяк не міг збагнути, для чого слідчий дав Миколиного листа?.. А-а... «щоб підкреслити тотожність почерку»... Гм... Він міг би цього й не робити... Ясно. Андрій повернув листочок назад. Мовчки. Слідчий теж не домагався ніяких слів. Потім слідчий показував ще свідчення того самого «Жгута», але вже друковані на машинці, кілька сторінок, піднісши до Андрія знову течку... Але Андрій не став їх читати. Він відсахнувся від тих ганебних шпаргалок, як від страшного позорища, і навіть заслонився ліктем. Аж слідчий здивувався. Ні, він не буде, не хоче цього читати! Він боявся за свій розум, для якого це буде занадто й він може урватися, як перетягнутий трос... Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині... Це добре відзначила Андрієва свідомість, — течка розкрита посередині... До цих сторінок Андрій приник очима... Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив... Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком. «В справі громадянина Андрія Чумака». Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок: «М о ї д о б р о в і л ь н і с в і д ч е н н я», а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком: «Катерина Бойко». Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий... Це її почерк. Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: «Була секретаркою Н-ського райвідділу НКВД” А вже в самім низу було написано: «Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується». «Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін». «Начальник Відділу СПО Харківського ОО. НКВД – майор Великін Н». «Слідчий — майор Сергєєв Л.» Цю всю приписку Андрій пробіг швидко, якось одразу схопивши її оком, так що слідчий не встиг ще зорієнтуватись, а Андрій перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про інше. Не було сумніву, що Катрин підпис тут опинився примусово і в жахливих обставинах: або ж її змусили ще до божевілля розписатися на чистім аркуші паперу, а тоді вже решту підтасували; або ж її змусили вже божевільну розписатися під цією писаниною мерзотні В те, що написано, він не вникав і не цікавився. Мелькали знайомі фрази і формули, «контрреволюція», «агітація», «організація», «шпигунство» — словом, все те, що написав і Сергєєв тоді в своєму знаменитому протоколі, якого Айдрій не підписав. Андрій дивився на сторінки, але не читав уже тієї мерзості, — очі його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини... З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволіла, намагався угадати це серцем. Чи вона збожеволіла до підписання цих «добровільних свідчень» і тоді це є доказом, що вона не підписувала нічого. А чи вона збожеволіла під час «підписування» цих «свідчень» — то тоді яку ж гірку чашу вона випила!.. Катерина... Бідна Катерина!.. Вони взяли її непритомну руку, чисту її руку в замазані кров’ю лапи й — повели по паперу... Думка поверталася до підпису «Н. Жгут», і серце огорнула страшна, безвихідна туга. Печальний і тихий слідчий закрив течку й сказав, зітхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозуміти Андрієві, що всі його змагання зайві й непотрібні. Матеріали супроти нього убійчі, й їх неможливо спростувати. І т. д. Він мав рацію, лише не знав, що вони для Андрія убійчі в іншому значенні, як також не знав, що з тих «матеріалів» деякі грають і зовсім іншу роль, аніж того хотів би слідчий, бо Андрієві відома доля Катерини. Слідчий цього не знав. Він рекомендував Андрієві в обличчю таких, як от він бачив, фактів переглянути все й роззброїтись. Якщо є якийсь порятунок в його становищі, то він лежить на лінії найщирішого каяття й добровільного, найщирішого переставлення себе з позиції ворога в позицію друга, й треба надіятись на милосердя, що стоїть на сторожі розкаяних... Тут тихий слідчий навів приклад навіть з біблії, коли Христос простив розкаяного розбійника... Але не кінчив цієї, досить незграбної й цинічної в цій установі, фрази під Андрієвим тяжким поглядом, сповненим страшного відчаю й такого ж страшного презирства... Слідчий не знав, що Андрій не потребує «порятунку» й не потребує ніякого милосердя. Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати. Добре подумати, раніше аніж його справа повернеться до Сергєєва й Великіна, перш ніж вона ввійде в останній етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирішено безповоротно, або так, або так. В Андрієвій волі, щоб все за кінчилося якнайкраще. — Подумайте. І Андрій думав. Але думав, не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть. Вперше Андрій всерйоз думав про смерть. Душа спустошена, так ніби по ній пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихідна, нестерпна, безмежна туга. Андрій уперто думав про самогубство. Це стало ідеєю-фікс, яка його переслідувала вдень і вночі. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливості в’язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачили його намір і поставили в такі умови, в яких він нічого не міг заподіяти собі. Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень і вночі. Андрій це помітив. Як помітив і те, що ті шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються... Лежачи на підлозі, «лицем до дверей», як їм «усім» суворо наказано, Андрій цілі ночі перебирав у пам’яті всі знані йому методи «втечі» з цього світу, здійснювані при найсуворішому нагляді. Вій знав, як в одиночках перерізають артерії на руці й опускають її в невелику парашу, поставлену під ліжком, наливши в неї трохи чистої води під час вечірньої «оправки», а тоді додавши вечірню порцію гарячого чаю. Перерізавши артерії і опустивши так руку поза ліжком в теплу воду, людина засинала навіки, і вже вранці її не могла розбудити вся тюремна адміністрація разом з усіма слідчими… Але для того треба мати бодай малесенький шматочок заліза або гострого скла... На прогулянку не водять, і тому немає шансів те здобути... Та хоч би й водили, то в тім знанім прогулянковім «балагані» нічого не можна знайти. Це виключене... Тоді Андрій думав про цвях — про іржавий цвях, яким стратив себе той ад’ютант. Але й це нездійсниме, іржавий цвях — недосяжна мрія тут... Мотузка?! Можна б, скажімо, подерти штани й якось щось скомбінувати. Але й це абсолютно нереальне в такій камері і в такім товаристві... Андрій все думав і думав, шукаючи способу, який би його вирятував з чорної пустелі, з нестерпної туги. Ночами, коли він засинав і повертався лицем набік або скорчувався, підсвідомо уникаючи лицем світла, його будили — наглядач відкривав «кормушку» й стукав по ній доти, доки всі не прокидались, і велів Андрієві лягти «по правилу», цебто лицем догори й до дверей. А вранці, як вони всі ходили «на оправку», в камері систематично кожного разу роблено пильний обшук. Навіть не те що цвяшка не могло бути, а й десятисантиметрової нитки, навіть костяного, а не тільки металевого, гудзика, який би можна було загострити. Ні, це неможливо, тут не можливо здійснити Андрієві свого задуму. Ах, якби це дванадцята камера! Мріючи про дванадцяту камеру або про якусь їй подібну, Андрій вирішив обдурити всіх, що так за ним пильнують в камері й поза камерою. Він «заспокоївся», «повеселів», «зовсім змінився», «почував» себе якнайкраще й відповідно до цього поводився. Він демонстрував, як то йому гарно в цій камері живеться, який він спокійний і який то він радий, що нарешті потрапив в таку розкіш. Спав він завжди «як убитий», і його довго не могли розбудити «на повєрку», — лежачи із заплющеними очима, Андрій давав штовхати себе під боки та сіпати за сорочку камерним «опікунам» а то й черговому корпусу по кілька разів. Вставав «веселий». Вдень розважав своїх колег анекдотами... Це йому коштувало колосального напруження волі, але в ім’я тієї мети, що заволоділа всім його єством, він був здібний на таке останнє напруження. Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не були, а працюють собі, та що всі, що сидять у цій камері, це їхні «клієнти», тобто належать до відділу Великіна й підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що обіцяний «останній етап» може скоро й несподівано прийти, бо не треба чекати нічийого повернення з відпустки. А ті всі муки будуть вже зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не накрутить. То ж ті муки будуть зовсім зайвими... Так минуло кільканадцять днів. Потім Андрія викликав той самий тихий слідчий і спитав: — Ну, як? Що ви надумали?.. — Надумую... — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію. Слідчий подивився в Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав. — Ви маєте вже дуже мало часу. Зробіть з цього правильний висновок... Андрій мав щастя! Його не повернули вже до камери з шістьма обсерваторами, а відправили назад, на Холодну гору. Цим Андрій був так втішений, ніби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарешті так, як він хоче. Тепер він уже зможе здійснити свій задум. Він потрапив у камеру ч. 12 знову. В камері ч. 12 був великий рух — багатьох забирали, ще більше приводили. Забирали людей здебільшого вночі і все з «вєщами», від чого камера перебувала весь час в стані тяжкої депресії. За арештантськими прикметами, коли забирають вночі «з вєщами» цілими партіями, то то дуже погано... То дуже погано!.. Інша справа вдень — це може бути на етап, це може бути навіть... на волю. Авжеж, були й такі божевільні припущення. «На волю!» І всіх, кому заповідав оперативник або черговий корпусу вдень зібратись з «вєщами», товариші, ті, що лишалися, напаковували цидулками й допомагали зашивати їх поза рубці, напаковували проханнями щось, десь, комусь — матері, сестрі, дружині — передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... І неодмінно не забути!.. Зібрані «з речами» приймали всі прохання (всі! бо кому ж можна відмовити?) сумно й без віри (а іноді з вірою й шаленою радістю, під впливом масового психозу), намагалися всі прізвища, й адреси, й умовні знаки запам’ятати... А ще в’язні просили конче надсилати умовлені передачі з волі, хоч що-небудь, аби лиш подати вістку. Зрозуміло, що передавати передачі від себе «звільненим» буде ризиковано, тому нехай ті передачі організують рідні тих, що садять, а «звільнений» лише хай скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб там був умовний знак — риска на хусточці, дві дірки в шкарпетці, одірваний ґудзик на якійсь (отакій або отакій) сорочці і т. д. і т. п. І з цього буде ясно, що отакий от опинився на волі. Так само можуть бути передавані вісті рідних про самих себе чи про знайомих. Ах, скільки може бути чудесних способів дати вістку з волі! Скільки смислу можна вкласти в отакий от собі відірваний з м’ясом ґудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний ґудзик, скажімо, помежи чотирма білими — п’ятий синенький! Або помежи ґудзиками звичайними один перламутровий! (До того ж, перламутровий ґудзик — це добре, бо треба ж чимсь оздоблювати арештантські люльки та чубуки). Або скільки можна наробити знаків на одній хусточці?! Можна укласти на такій хусточці цілу поему, яку, крім в’язнів, ніхто з тюремників ніколи не зможе прочитати. А в’язні її прочитають. Всю. І навіть те, що на ній не відзначено ані плямками, ані дібраними кольорами, ані продертими дірочками — запах волі! Та тільки багато забирали людей «з вєщами» вдень, але щось не було з волі ще жодної умовленої передачі за весь час, відколи найстаріші ветерани камери 12-ї тут сидять, жодної. На весь спецкорпус був тільки один випадок в камері 6-й — прийшла умовлена передача від Давида! для Петровського, через якусь рідню останнього, — й про неї по всій тюрмі ходить тепер легенда. Поза тим — жодної. Але людська надія безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волі від «звільнених» оптимісти пояснювали тим, що ті передачі затримує тюремна адміністрація, мовляв, «здогадавшись про арештантські каверзи», й таким чином віра в «волю» лишалась жевріти. Напевно, напевно, люди йдуть на волю, ті, кого викликувано з «вєщами» вдень. Інша справа вночі, та ще коли забирано партіями... Тоді в камері стояла гнітюча тиша — якийсь невловимий людський інстинкт приречених нашіптував жаскі припущення, сіяв тривогу. Чи, може, це тому, що в людській природі взагалі лежить містичний страх перед самою ніччю, перед темрявою. Таким, забираним вночі, ніхто не давав ніяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш навантажувано їх удавано оптимістичними підбадьорюваннями, що досягали цілком зворотного наслідку, бо ніхто в той оптимізм не вірив... Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидів Микола, Руденко й ціла їхня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На місце забраних прибуло ще більше нових, і тіснота, задуха та товкотнява збільшилися. Тут, в цій камері, Андрій мав змогу здійснити свій намір, свій останній вчинок на цьому світі. Він для того сюди прийшов. І про його кінець все-таки буде відомо, не всі ж, хто є в цій камері, загинуть, хтось та вціліє після всіх бур і перипетій. Не кажучи нічого своїм друзям, нишком від них Андрій робив свої приготування. На першій же прогулянці він знайшов маленький шматочок заліза — шматочок зітертої підківки від чобіт якогось тюремника, може, навіть самого альбіноса, — підківки від солдатських чобіт! — і заховав його в кишеню. В камері нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос, — стинає!.. Коли гострив, руки його тремтіли, але не від страху, а від думки, щоб часом хто не здогадався, для чого це він гострить шматочок підківки, що це він надумав... Потім почав комбінувати — в що йому набрати води, як і де її поставити. Це складна проблема. Крім мисок, в камері нічого ліпшого немає. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, і в миску можна добре вмостити руку... Були такі випадки, коли самогубці користалися мискою... Тим більше, що набрати чаю в миску легше і поставити її в головах, не викликаючи ні в кого підозрінь. Нарешті прийшла та ніч, що мала бути останньою. Бажана, благословенна ніч. Звечора, скаржачись на шлунок, Андрій попросив товаришів — Миколу, Руденка й Санька — уступити йому свій чай, свою порцію чаю. Потім попросив у Саркісьяна його великий олив’яний кухлик, налив його повний і поставив у головах на рурі парового опалення, щоб чай був теплий (бо рури звечора нагрівалися й всю ніч були гарячі), крім того, налив трохи чаю в миску й поставив її в головах на підлозі. Звечора, лежачи горілиць, вони втрійку співали, а Санько сидів, зіскулившись, у ногах і слухав, поклавши голову на коліна. Вони співали пісню «Ой не пугай, пугаченьку!..» Власне, співав Микола, а Андрій з Руденком лише тихенько йому помагали, скорше ж співали мовчки, серцем, кожен по-своєму. Але все одно вони співали втрійку, а Санько сидів, слухав. Пісня була саме така... В ній співалося про вдову, й про мале дитя, та про орла, що вміє розмовляти. І всі в ній уміють розмовляти. І їх персоніфікує Миколин голос: . «Ой не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку... Як же ж мені не пугати, Як все яри та байраки. Нігде мені гнізда звити . І діточок розплодити...» Микола співав з таким чуттям, ніби передчував серцем, що має щось статися, щось безмежно трагічне й непоправне, і його смутний і гарний голос брав за серце не тільки Санька, а й не одного в камері. А ще більше, може, брав за серце зміст. «Ішла вдова долиною З маленькою дитиною...» Для одних то вдова, для інших то мати, сестра, дружина, і кожен міг до болю чітко уявити, як-от вона йде... І як-от вона тужить... «Ой, сину мій малесенький, Де ж наш батько ріднесенький?! . . . . . . Летить орел над водою, Розмовляє з удовою...» Тут помічники — Андрій і Руденко — відстають, завмирають, і Микола співає сам. Микола співає тихо, але всі, мабуть, чують це місце пісні і в найдальших кутках, причаївшись. «Не плач, не плач, молода удово! Бо я твого муха знаю!.. Бо я твого мужа знаю — Тричі на день одвідаю... Тричі на день одвідаю — І снідаю, й обідаю. А третій раз вечеряю: На кучері наступаю, З лоба очі видираю....» Перенаснажені людські серця від цієї лісні стинаються. Андрієве серце теж. Лише Андрієве серце не так на неї відгукується. Воно ціпеніє, зіщулюється й з ще більшою силою стремить до прірви. Потім вони мовчали. Думали кожен про своє. Коли вже камера поринала в сон і коли вже й куток укладався спати, Андрій зітхнув і тихо, роздумливо промовив до товаришів, що вони всі мусять цей вечір запам’ятати. Всі. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живі згадують цей вечір Цей прекрасний вечір... Микола глянув на Андрія здивовано й нічого не сказав. А втім, він був теж такої думки. Нарешті всі уклалися спати. Нарешті. Андрій непомітно провірив, чи стремить його залізячка, схована в щілині межи дошками, й ліг горічерева. Залізячка, його рятівнича залізячка, підківка із солдатських чобіт, як вірна подруга, тут. Закрив очі, сказав усім добраніч і замовк, слухав, як у скроні б’ється пульс. Лежав у забутті, марив, якщо можна назвати маренням цей тоскний вир думок. Санько посидів у ногах ще трохи й пішов теж спати під свій стіл... Аадрій лишився сам. Сам з собою... Слухав, як у скронях б’ється пульс… Це прийшла остання ніч. Зовсім остання ніч. Думка тоскно вернулася до тієї точки, з якої почалася раптова аварія, до того моменту, в якім з такою страшною силою розкрутилася пружина його душі: «Жгут»!.. І от — пружина розкрутилася, й ніщо вже не в силі її накрутити знову. Пустеля. А в тій пустелі миготить промінчик, скорбний промінчик, далека рефлексія, забутий кадр далекого-далекого дитинства. Найперший спогад його життя, найперше його вражіння: Спершу безмежна й таємнича темрява. А потім у неї увійшов промінчик — то сонячний промінь продерся звідкілясь, сам-один пройшов у дірочку, що була в темному запиналі (в чорній хустці, якою мати запнула вікно, йдучи на поденну, щоб діти довше спали), й простягся, як золота струна, через чорноту. Він стояв навскоси — від невідомої й незнаної для дитячого розуму точки десь вгорі і вниз, в проломину, що утворилася на полу, бо одна дошка з того полу випала. А в тій проломині десь ген внизу сяяла веселка. Там кінчався промінчик тією веселкою. Андрій дивився в проломину на дивну чарівну веселку й намагався дістати її пальчиком. Тягся до неї з усієї сили. Веселка промінилася, сліпила очі. Нарешті він її дістав! Дістав, торкнув, але... Веселка згасла. (То була маленька стеклярусова намистинка, але звідки йому було те знати. То була чарівна веселка! І от та веселка погасла). В розпачі він намагався її якось викликати, хай вона засяє знову, тягся руками й всією душею в проломину, поки... поки туди не звалився. Всі лишилися на полу, спали покотом, а він один десь у безодні. Промінчик теж згас і все обгорнула темрява... І другий спогад, що ринув в імлі Андрієвого спустошеного серця: така сама темрява, а в ній сонячний зайчик. Невідомо, звідкіля він узявся, як він прокрався, але він мерехтів і бігав (він бігав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) — він жартував. Потім якимось дивом той зайчик опинився вгорі і там завмер... І вже не було зайчика — десь з темряви дивилася скорбна Божа мати з дитям на руці. То та почорніла іконка, до якої мати їх щовечора ставила навколішки молитись. Але тепер вона була ясна-ясна, мерехтлива. Вона ож