Ще дві години шаленої їзди степом і вони нарешті зупинилися на полустанку К… Он як! Важна він персона, якщо його не зважилися показати людям на міській станції, а завезли аж геть на цілковите безлюддя! На цім полустанку, саме як сходило сонце, Андрій і його дальший ескорт — начміліції й два міліціонери — злізли, забравши лантух з якимсь барахлом, валізку й течки з паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. Щоб було зручніше, начальник укинув течки в лантух.
По якомусь часі підійшов дачний поїзд і забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний поїзд, що йшов–таки з Андрієвого міста до заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.
Від надмірної напруги нерви Андрієві притупіли, до того ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з ним, коли аварійний душевний стан доходив до критичної точки. Це брав гору інстинкт самозахисту — гасив розбурхане полум’я, стримував шалений гін крові, склепив вуха й очі, ввергав душу в сон. Спати… Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнішній світ не давав йому спати. Вагон, в який вони влізли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто «Н» — Харків. Отаке досягнення за час його відсутності! Пародія на крилату фразу некоронованого Цезаря соціалістичної держави про «жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє!» Колись, коли жити було не особливо весело, тут ходив звичайний, поштово–пасажирський поїзд, знаменитий тим, що мав вагони російської конструкції, в яких місця для сидіння–лежання були в три суцільних поверхи: коли підіймалися додаткові ляди, то утворювався з кожного поверху суцільний піл через увесь вагон. Ці додаткові ляди вигадані конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий піл щільно, як в’юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом, їхали з комфортом, як патриції. Патриції лежали в три поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобіт, позв’язуваних мотузками черевиків, лаптів і так репаних п’ят. Четвертий поверх становили ті, що підлазили під нижній піл і вмощувалися просто на бруднющій, вічно мокрій підлозі, мавши достатні причини не дертися нагору, а залазити, мов щурі або таргани, в нору. Хоч треба сказати, що під час «маршу» всі пасажири на всіх поверхах мали приблизно однакові шанси щодо небезпеки бути контрольованими (на предмет квитків та на предмет ревізії підозрілих «спекулянтських» клунків з картоплею чи буряками), бо тутешні контролери та кондуктори вміли якось ходити по ногах і по головах своїми здоровенними, наквацьованими мазутом чобітьми. Особливо цікавий був той поїзд уночі. Він завжди був темний, ніякої електрики в поїздах на цій лінії колишньої царської імперії, а пізніше «першої країни соціалізму» не існувало, світилося лоєвими свічками, що вставлялися в спеціальний ліхтар, пристосований російським конструктивним генієм так, що він (ліхтар на одну свічку) мав освітлювати одразу і пасажирів, і тамбур, і клозет, але кондуктори (керовані тим самим російським творчим генієм) умудрялися й ту казенну свічку «замахорити», по–простому кажучи — вкрасти, лишаючи справу освітлення на ініціативу пасажирів. Пасажири освітлювалися в дорозі власними свічками на прикрість вуркаганам та закоханим, що більше любили темряву. Та фортуна все–таки була на боці закоханих і упосліджених: свічки горіли тільки на початку, пізніше жодна свічка не витримувала консистенції повітря й гасла — не могла перемогти людських випарів, аромату онуч, махоркового диму (махорка неодмінно закручена в газетний папір) й всього іншого. Але все ж то були «благословенні» вагони! Закохані й так аматори романтичних пригод мали ідеальні умови, щоб виявити себе вповні, і досить часу (темп їзди був трохи швидший за волячий — 100 кілометрів поїзд ішов п’ять годин!), щоб і націлуватися до одуріння, й виспатися до не–схочу. Не те зараз. Цей самий поїзд тепер називається «дачний», або «робочий», і перше, що звернуло увагу навіть стомленого й байдужого Андрія, це що він торохтів несамовитіше, аніж раніше. А друге — що вагони в ньому зовсім нової й зовсім надзвичайної конструкції. Насамперед вхід до вагону був, а виходу не було. Вірніше, був і вихід, але в ті самі двері, одні й єдині. Чудесне удосконалення! А для контролю то просто геніально! Це цілком в дусі цієї епохи, в дусі цієї країни, в дусі філософії, моралі й світогляду її вождів та ідеологів. В дусі нової, уніфікаційної ери. Геніально! Одні двері, щоб легше було за людиною стежити, легше тією людиною «керувати». Добиратися до вагона в ті двері треба було по спеціально причепленій драбинці… Це, бач, товаровий вагон, спеціально пристосований для пасажирів. І пристосований він неабияк. Російська історія знала його як звичайний товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима і без жодного «умеблювання». Тепер двері забито цвяхами, червоний колір замазано зверху зеленим (дивно, просто аж не віриться, коли зважити, що в місті Н., навпаки, всі будівлі пофарблено саме в червоний колір — але, мабуть, це тому, що революція, за поняттями цієї країни, це «всьо наоборот»), а всередині створено комфорт — поставлено кілька довгих лав із спинками і ще й зроблено троє вікон… Доказ, що «лошаді» з числа пасажирів випали. Ну, щодо «чєловєків», то норма, усталена історією, начебто збільшилася вдвічі: вагон натоптаний пасажирами до нікуди.