Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумак із старою мали покуть не в цій світлиці, а там, у «хатині», — там рясніли образи, товплячись і витискаючи один одного. У світлиці ж був порядок такий, як завели хлопці, ще дома бувши. Тепер висів лише образок Марії з дитям, — над тим місцем, де горіла свічечка. Поруч висіла велика нова фотографія похоронів.
Галя — найменша з Чумаків, «Галя Чумаківна», як її звали на вулиці, — постояла, послухала читання, уперто заломивши брови і роздимаючи ніздрі, як норовистий коник, зиркнула на покуть і вийшла собі. По хвилі увійшла, несучи поперед себе великий портрет у чорній рамі, молоток, і цвяхи, і ще й чорну широку стрічку на плечі. Мовчки підсунула зручніше стіл, що стояв у кутку, поставила на стіл стілець здерлась на нього, забила цвях у кут і почепила портрет. На раму накинула чорну стрічку. Ще забила два цвяшки з правого й лівого боку, щоб портрет стояв похило. І злізла, прибравши стілець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справді, як кішка. І вже злізаючи, прошепотіла — «От… Я давно хотіла, мамо…»
Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, аж устав:
— Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе місце!..
— Нічого, — промовила Галя і стала, захищаючи спиною покуть. — Це міи батько! — і блиснула очима.
Вона промовила це так і так блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів на своє місце:
— Ну й ну… Дітки…
— Це Андрій малював, — уперто додала Галя, ніби відповідаючи, які то дітки тепер. І, одійшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: — Батько… — прошепотіла тихо.
На покуті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по–дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце било повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі примружено і посміхався.. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він під сліпучо–синім небом і під гілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах сонне дитинча. В сліпучо–білій сорочинці воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілим личком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона — Галя, як була ще маленькою. І це Андрій малював десь на каторзі з манюсінької картки, яку колись сам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Це один–єдиний раз була вістка від нього, — прислав батька, такого живого, такого викапаного… Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало — своєю правдою, грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами — «Батько».
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше — тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий.
— «І прийшов тоді Юда із стражею…» — бубонів отець Яков, забувши, що він вже це читав. — «І показав їм…»
За дверима затупотіло. Галя шарпнулась до дверей:
— Вже, мамо! Тут!..
Відчинились двері… І шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравий командир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькій уніформі.
— Го–го! Ну, здорово, роде ковальський–молотобойський!
Та й урвав на півслові. Тихо поставив валізу і стяг кашкета:
— Що?.. Сіпізнився!? — не то спитав, не то зітхнув тяжко, зміненим голосом і повів очима по хаті.
Мати видавила крізь посмішку й крізь сльози воднораз:
— Так… Сину…
А син — найстарший Чумаченко — подивився на свїчечку, потім приник очима до портрета, як до живого, і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті, похитуючись, ступнув два кроки, повів рукою по чолі і, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
— Як же ж це?.. — а потім з ноткою розпачу. — Так що, батьку, я прибув… Командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії — Микола Чумак. Твій син… Твій… — і витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з середини. Але він їх таки стримав, проковтнув і вів далі тихо, схиливши голову: