Вони цю операцію проробляють щодня отак після обіду, ризикуючи бути тяжко покараними. Але вони не можуть інакше. Інакше їх поїсть тут короста, болячки, разом з вошами, та блощицями та всілякою іншою заразою. І так на шкірі в багатьох підозрілі прищі, й лишаї, та гостинець від поту.
Після обіду час поплив жвавіше. Особливо, коли змінився наглядач, про що новий наглядач сам довів до відома в’язнів, відчинивши кормушку, зазирнувши в неї й знову зачинивши, — це він приймав «господарство», заступаючи на зміну, зазирав у всі камери. Цей наглядач був «добрий» на відміну від попереднього, що був виключно злий. Добрий же цей наглядач тим, що нібито не дуже чіплявся до ув’язнених За дрібні порушення «порядку», як от сміх і розмови, трохи голосніші за шепіт, стояння на ногах і розминання кісток тощо. Як тільки змінився наглядач, хтось почав розповідати анекдоти. А потім камеру розважав Карапетьян… Андрій здивувався, що ці люди ще можуть сміятися, на що дістав пояснення:
— Сьогодні неділя, а значить, вихідний день для великого жаху, бо сьогодні нікого не беруть на допити (хіба кого не кого там), це раз. Друге — прийде завтра і неділі вже не буде, бо понеділок то не неділя. І, нарешті, — «пролетаріат не має чого втрачати, крім…» — ця, як відомо, геніальна теза є без сумніву основою шибеничного гумору всіх віків. Тож — «Лови момент! Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не відкладай на завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пізно». «Ще поки людині дають, крім кунді–бунді, борщу й каші, вона має всі підстави весело сміятися. Коли ж ъй зроблять „чих–пих“, тоді вона вже сміятися ніяк не зможе».
Всі ці «афоризми з арсеналу найновішої філософії ув’язнених мислителів» і ще низку інших подібних уїдливо й загонисто висловив Краснояружський, сидячи в позі факіра, й закінчив:
— Так сказав Заратустра!
Карапетьян розповідав речі, яким не може дорівняти жоден анекдот у світі. Та де! Щось подібне могла витворити лише така без подібна, така неповторна, така карколомна епоха, в якій вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидіти ось в цій тюрмі і ці всі незрівнянні речі слухати. Сам Карапетьян — перський вірменин і розповідав свої історії на перський лад, які в сумі можна б поставити під один заголовок — «Перські мелодії» або «Перські мотиви». Він ніби прибув до цієї камери недавно з іншої, а в ту ще з іншої — так обкружляв за рік всю цю тюрму, ще й тюрму на Холодній Горі і надивився всього та наслухався доста, а ще більше пережив сам і мав що розповідати. Але він розповідав тільки «перські мотиви» — пригоди персіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в «органах революційної законності».
Злі язики, сконденсовані в шепоті Охріменка, який всі відгомони тих язиків визбирав і от передавав Андрієві, говорили, що сам Карапетьян «вербовщик» усіх тих нещасних вірмен та персів, що масово йдуть по всіх сферах новітнього пекла в ореолі приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нібито для спрощення справи, йдуть всі по одному шаблону обвинувачення й методів слідства як перські шпигуни й диверсанти, організовані в єдину організацію. Організовані, звичайно, довільно в лабораторії оцієї «фабрики–кухні», в чому нібито не останню роль зіграв оцей ось… Але то говорять злі язики й Охріменко. Тим часом Карапетьян справляв вражіння дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й одчайдухого циніка, що достославний вірменський гумор довів до віртуозності, глузуючи сам з себе й своїх братів крові.
Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процідженого хліба, тертої цегли і паленої гуми) в формі чорта–Мефістофеля, до речі в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, — натоптав її махоркою, припалив у інженера Н, а тоді затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на інженера, з безподібною щирістю й простотою душевною промовив: