Пам’яті Ернеста Брюн Тома, який завжди вчив мене тягнутися до зірок
Оцифровано спільнотою БУКХАБ в телеграм.
подяки
Це був довгий і важкий для мене рік, коли я працювала над втіленням «Саду кісток» у життя. Більш за все я вдячна двом янголам, що стояли за мною, додавали твердості й завжди казали правду — навіть коли я не хотіла її чути. Велике дякую моїй агентці Мег Рулі, яка знає все про піклування та підтримку письменницької душі, та моїй редакторці Лінді Мерроу, яка має найкращу інтуїцію у книжковому бізнесі. Також дякую Селіні Вокер, Дані Ісааксон і Дену Меллрою за все, що вони зробили для того, щоб ця книжка стала набагато кращою. А також моєму дивовижному чоловікові Джейкобу. Якби давали нагороду «Найкращому чоловікові письменниці», ти б виборов її без зайвих зусиль.
Я дякую вам за щирі співчуття, які ви висловили з приводу смерті моєї милої Амелії. Це була найважча зима для мене, адже чи не кожного місяця я бачив, як черговий старий друг помирає від хвороби чи віку. Тепер із великим пригніченням я усвідомлюю, як швидко спливають мої останні роки.
Я розумію, що це може бути останньою можливістю звернутися до важкої теми, яку я мав би підняти вже давно. Мені не варто було про це говорити, бо я знаю, що ваша тітка вважала за краще приховувати це від вас. Повірте, вона робила це винятково з любові, бажаючи захистити вас. Але я знаю вас із дитинства, люба Маргарет, я бачив, як ви зростали і ставали сміливою жінкою. Я знаю, як твердо ви вірите у силу правди. Тож я впевнений, що ви б хотіли дізнатися цю історію, якою б хвилюючою вона не була.
П'ятдесят вісім років минуло з того часу. Ви були ще немовлям і не можете пам'ятати, що тоді сталося. Насправді я й сам майже забув про це. Але минулої середи я знайшов пожовтілу газетну вирізку, яка була вкладена у мій старенький примірник «Анатомії» Вістера, й усвідомив, що, найпевніше, згадка про ті події помре разом зі мною, якщо я про них нікому швиденько не розповім. Відтоді, як вашої тітки не стало, я залишився єдиним, хто знає цю історію. Усі інші вже померли.
Мушу попередити вас, що подробиці не з приємних. Але це історія про шляхетність і відчайдушну мужність. Ви, можливо, не вважали свою тітку наділеною цими якостями. Без сумніву, вона не вирізнялася з-поміж інших сивоволосих жінок, яких можна побачити на вулиці. Але я запевняю вас, Маргарет, що вона, як ніхто інший, заслуговувала нашої поваги.
Заслуговувала, можливо, більше, ніж будь-яка жінка з тих, які мені коли-небудь зустрічалися.
Тепер уже пізня година, а після настання ночі очі старої людини недовго можуть залишатись розплющеними. Тож зараз я додаю газетну вирізку, про яку йшлося вище. Якщо ви не маєте бажання дізнатися більше, будь ласка, дайте мені знати, і я ніколи більше про це не згадаю. Але якщо вам цікаво з'ясувати дещо про своїх батьків, то я знову візьму перо за найближчої нагоди. І тоді ви дізнаєтеся цю історію, правдиву історію вашої тітки та Вестендського Женця.
З найкращими побажаннями
О. В. Г.
1
«То ось як закінчується шлюб», — подумала Джулія Гемілл, устромляючи лопату в землю. Ані солодкого шепотіння наостанок, жодного ніжного стискання артритних рук через сорок років. І навіть без дітей та онуків, які б із сумом схилилися біля її лікарняного ліжка. Вона знову зачерпнула землю і кинула її вбік, каміння з грюкотом посипалося на курган. Тут була сама глина з камінням, і не росло нічого, крім ожинових хащів. Безплідний ґрунт, як і її шлюб, що не дав паростків і не лишив по собі нічого тривалого, себто з нього не проросло нічого, за що б варто було триматися.
Вона наступила на лопату і почула брязкіт, відчула, як здригнувся її хребет, коли залізо вдарило по камінню — по величезній брилі. Тоді вона пересунула лезо, але, навіть встромляючи його під різними кутами, не змогла зрушити камінь. Деморалізована й спітніла від спеки, вона дивилася в яму. Увесь ранок жінка несамовито копала, аж пухирі повилазили під її шкіряними рукавичками. Довкола Джулії юрмилася хмара комарів, які пищали коло обличчя і плутались у волоссі.
Вона не мала вибору: щоб перетворити це подвір’я, геть заросле бур'яном, на квітучий сад, потрібно було продовжувати працювати. Ця каменюка була на її шляху.