Едвард затягнувся і випустив хмару диму.
— Не можу повірити, що те дівчисько сказало докторові Краучу. Яка нахаба! Якби одна з робітниць у нашому маєтку дозволила собі таке, моя мати негайно б викинула її просто на вулицю.
— Твоя мати, — сказав Чарльз із деяким благоговінням, — вселяє в мене жах.
— Мати вважає дуже важливим, щоб ці ірландці знали своє місце. Це єдиний шлях до підтримання порядку, особливо з цими новоприбулими в місті, через яких усі проблеми.
«Новоприбулими». Норріс був одним із них.
— Немає нічого гіршого за ірландську прислугу. За ними треба пильно доглядати, бо лише відвернешся, як вони одразу поцуплять сорочку із шафи. А коли помітиш, що вона зникла, вони скажуть, що сорочка загубилась у пральні або її з’їв собака, — Едвард фиркнув. — Такі дівки, як та, мають знати своє місце.
— Її сестра може померти, — промовив Норріс.
Уся трійка випускників Гарварду здивовано повернулася до свого зазвичай мовчазного одногрупника, який несподівано заговорив.
— Помирає? Який драматичний вирок! — вигукнув Едвард.
— П’ять днів у пологах! Вона вже на вигляд як труп. Доктор Крауч може пускати їй кров скільки йому заманеться, але нічого путнього з цього не вийде. І її сестра це знає. Вона це сказала від розпачу.
— Хай там як, але вона не має забувати, хто їй милосердно допомагає.
— І бути вдячною за кожну крихту?
— Доктор Крауч узагалі не зобов’язаний допомагати цій жінці, а її сестра поводить себе так, наче має на це право, — Едвард потушив свою сигару об свіжу фарбу на перилах. — Вона мала б бути вдячною.
Норріс відчув, що його обличчя почервоніло. Він готовий був сказати щось різке на захист дівчини, але Венделл спритно перевів розмову в інше русло.
— Я вбачаю в цьому дещо поетичне, що скажете? «Лють молодої ірландки».
Едвард зітхнув.
— Будь ласка, не треба. Тільки не твій черговий огидний вірш.
— А як вам така назва, — промовив Чарльз, — «Ода зневіреній сестрі»?
— Мені подобається, — підтримав Венделл. — Дайте спробую, — він трохи подумав і почав: — Стоїть рішучий воїн, що служить правді та добру...
— Життя сестри — це битви поле, — підхопив Чарльз.
— Вона... вона... — Венделл замислився над наступним рядком вірша.
— Тікай, бо в пил тебе зітру! — закінчив Чарльз.
Венделл розсміявся:
— Поезія знову тріумфує!
— У той час, як решта страждає, — пробурмотів Едвард.
Усе це Норріс слухав і ніяковів, відчуваючи, що не є частиною цієї компанії. Як легко почували себе його одногрупники у своєму колі, як вони разом сміялися. Вистачило лише кількох зімпровізованих рядків вірша, щоб нагадати йому, що в цих трьох була спільна історія, до якої він не мав стосунку.
Раптом Венделл випрямився і подивився кудись у зливу.
— Це не твій екіпаж там, Едварде?
— Саме час йому з’явитися, — Едвард підняв свій комір, щоб захиститись од вітру, — рушаймо, джентльмени.
Три одногрупника Норріса почали спускатися сходами з ґанку. Едвард і Чарльз проскочили крізь дощ і залізли до екіпажа. А Венделл затримався, глянув через плече на Норріса і піднявся сходами до товариша.
— Ти не приєднаєшся до нас? — спитав він.
Захоплений зненацька, Норріс не відповів одразу. Хоча він і був майже на голову вищий за Венделла Голмса, але щось налякало Норріса у цій маленькій людині. Це було щось більше, ніж його розкішний костюм чи всім відомий гострий язик, — це була його абсолютна, непохитна самовпевненість. Той факт, що ця людина запрошувала його приєднатися до них, приголомшив Норріса.
— Венделле, — гукнув Едвард з екіпажа, — їдьмо!
— Ми їдемо до «Урагану», — сказав Голмс. — Так уже повелося, що ми проводимо там кожен вечір, — він зробив паузу. — Чи маєш інші плани?
— Дуже люб’язно з твого боку, — Норріс кинув погляд на двох людей, які чекали в екіпажі, — але, здається, містер Кінгстон не очікує на чотирьох.
— Містер Кінгстон, — засміявся Венделл, — стикався і з більш неочікуваними речами у своєму житті. Зрештою, тебе запрошує не він, а я. Випий з нами по чарочці рому.