А зараз він був зосереджений на такому: скрадатися Парковою вулицею та стежити за чоловіком, який міг знати Женця.
Вони з Розою спостерігали за будинком увесь день, а тепер згасаюче денне світло забирало з собою останні блідо-рожеві фарби, залишаючи тільки похмурі сірі тіні. Навпроти них був номер п’ять — один із восьми розкішних будинків, які вишикувалися на тому боці вулиці. Їхні фасади дивилися на голі дерева вкритого снігом громадського парку.
За весь час вони не побачили ані натяку на містера Ґарета Вілсона чи інших відвідувачів. Венделл розпитував про цього чоловіка, але дізнався небагато. Лише те, що він нещодавно повернувся з Лондона, а його будинок на Парковій вулиці майже рік стояв порожній.
Хто ваш клієнт, містере Вілсон? Хто платить вам за вистежування дитини, за залякування беззахисної дівчини?
Двері у п’ятому номері несподівано відчинилися.
Роза прошепотіла:
— Це він. Це Ґарет Вілсон.
Чоловік був тепло вдягнутий. На ньому була боброва шапка та важке пальто. Він затримався біля дверей, щоб натягнути чорні рукавички, потім жваво пішов Парковою вулицею у бік Капітолія.
Норріс провів чоловіка поглядом.
— Подивимось, куди він іде.
Вони дозволили йому дійти до кінця вулиці, перш ніж піти за ним. Біля Капітолія Вілсон провернув на захід і пірнув у лабіринт вулиць Бікон Гілу.
Норріс і Роза йшли за ним повз величні цегляні будинки і роздягнені зимою липи. Тут було тихо, надто тихо. Лише раптовий екіпаж прогрюкотів повз них. Чоловік, якого вони переслідували, нічим не виказував розуміння того, що за ним стежать, і йшов спокійно, лишаючи позаду себе розкішні будинки вулиці Честнат. Його шлях лежав у напрямку більш скромної місцевості, відмінної від тієї, де джентльмени, які мешкають на багатій Парковій вулиці, прогулюються зазвичай.
Коли Вілсон раптово повернув до вузької вулиці Ейкорн, Норріс подумав, що той міг неочікувано здогадатися про переслідування. Чому ще Вілсону могло знадобитися відвідувати цю маленьку вуличку, де мешкають кучери та маркітанти?
У слабкому світлі сутінок Вілсон був майже невидимим, крокуючи темним хідником. Він зупинився біля дверей і постукав. За мить йому відчинили, і почувся чоловічий голос:
— Містере Вілсон! Як приємно знову бачити вас у Бостоні після стількох місяців.
— Чи прибули інші?
— Не всі, але вони прийдуть. Ця жахлива справа дуже турбує нас усіх.
Вілсон зайшов до будинку, і двері зачинились за ним.
Наступною пішла Роза, нахабно крокуючи вулицею з таким виглядом, наче вона була місцева. Норріс рушив за нею до ґанку, і вони пильно оглянули будинок. Він нічим особливим не вирізнявся, просто один з ряду безбарвних цегляних будинків. Над дверима був масивний одвірок, і в слабому світлі Норріс лише помітив символи, викарбувані на граніті.
— Хтось іще йде, — прошепотіла Роза.
Швидко вона взяла його під руку, і вони пішли геть, притиснувшись тілами, наче коханці. Їхні спини були повернуті до людини, яка щойно повернула до вулиці позаду них. Вони почули стукіт у двері.
Той самий голос, що вітав Ґарета Вілсона, промовив:
— А нам було цікаво — прийдете ви чи ні.
— Перепрошую за свій вигляд, але я щойно від хворого.
Норріс різко зупинився, надто шокований, щоб іти далі. Він повільно обернувся. Хоча йому й не було видно обличчя чоловіка у темряві, але він упізнав знайомий силует, широкі плечі були обтягнуті величезним пальтом. Навіть коли чоловік увійшов до будинку, а двері за ним зачинилися, Норріс усе ще не міг зрушити з місця. Цього не може бути.
— Норрісе, — Роза смикнула його за руку, — що таке?
Юнак пильно подивився на двері, до яких щойно увійшов новий відвідувач.
— Я знаю цю людину.
Тупий Біллі — годяще ім’я для хлопця, який зараз блукає провулком, згорбивши спину. Його шия витягується, якулелеки, коли він вдивляється в землю у пошуках якихось скарбів, що їх хтось загубив. Можливо, пенні чи шматочок олова. Щось, на що ніхто інший і не подивився б. Але Біллі Пігготт не такий, як інші. Принаймні так сказав Джек Б’юрк. Нікчемний дурень — так Б’юрк називав хлопця. Тварина, яка блукає вулицями. Завжди у пошуках безкоштовної їжі так само, як і чорний собака, який часто звивається біля хлопцевих ніг. Може, й дурень, але не геть нікчемний.
Він — ключ до знахідки Рози Конноллі. До недавнього часу Біллі мешкав з Розою у щурячій дірі у провулку Фішері. Хлопчина має знати, де її знайти.