Вони піднялися нагору, і Норріс знову мигцем поглянув на портрети родини Гренвілл, які висіли у коридорі другого поверху. Галерея молодих і старих, чоловіків і жінок. Він упізнав серед них Чарльза, який позував у франтуватому костюмі, стоячи поруч із письмовим столом. Його лівий лікоть безтурботно сперся на штабель книжок, а зап’ясток звисав з їхніх шкіряних корінців. Зап’ясток, якого він більше не мав.
— Прийшли твої друзі, любий, — сказала Елайза.
Вони знайшли Чарльза блідим, але усміхненим. Його ліва рука була схована під простирадлом.
— Я чув тут ревіння мого дядечка з першого поверху, — сказав Чарльз, — здається, унизу була доволі жвава дискусія.
Венделл підтягнув стілець, щоб сісти поруч із ліжком.
— Якби ми знали, що ти прокинувся, ми б піднялися раніше.
Чарльз спробував сісти, але його матір заперечила:
— Ні, Чарльзе. Тобі потрібен відпочинок.
— Мамо, я відпочивав усі ці дні і вже втомився від цього. Рано чи пізно мені доведеться підвестися, — скривившись, він нахилився вперед, а Елайза швидко підклала подушки йому під спину.
— То як ти почуваєшся, Чарлі? — спитав Венделл. — Усе ще дуже боляче?
— Лише коли припиняється дія морфіну. Але я намагаюся цього не допускати, — Чарльз із зусиллям спромігся на посмішку, — але мені вже набагато краще. Я дивлюся на це з позитивного боку. Тепер мені не доведеться виправдовуватися, чому я не навчився грати на фортепіано.
Елайза зітхнула.
— Це не смішно, любий.
— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо я трохи побуду зі своїми друзями? Таке відчуття, що я не бачив їх цілу вічність.
— Уважатимемо це ознакою твого одужання, — вона підвелася. — Я невдовзі провідаю тебе, любий.
Чарльз почекав, доки матір вийшла з кімнати, а тоді роздратовано зітхнув.
— Боже, вона не дає мені дихнути!
— Ти справді почуваєшся краще? — спитав Норріс.
— Мій дядечко каже, що всі ознаки добрі. У мене не було лихоманки з вівторка. Сьогодні зранку мене оглядав доктор С’ювол. Сказав, що задоволений раною, — він поглянув на свою забинтовану руку і додав, — він урятував мені життя.
При згадці імені доктора С’ювола ані Норріс, ані Венделл не промовили жодного слова.
— А тепер, — сказав сяючий Чарльз і подивився на друзів, — розкажіть мені всі новини. Що трапилось останнім часом?
— Нам бракувало тебе на заняттях.
— Зомлілого Чарлі? Не дивно, що ви всі скучили за мною. Хто завгодно матиме блискучий вигляд у порівнянні зі мною.
— У тебе є безліч часу для навчання, поки ти лежиш у цьому ліжку, — сказав Венделл. — Коли повернешся до коледжу, ти будеш найбільш блискучим поміж нас.
— Ти ж знаєш, що я не повернусь.
— Звісно, повернешся.
— Венделле, — тихо сказав Норріс, — краще бути відвертими, ти не вважаєш?
— Справді. Це все на краще, — сказав Чарльз, — я ніколи не уявляв себе лікарем. Усі це знають. Я не маю ані таланту, ані зацікавленості. Це завжди були лише сподівання мого дядечка, його очікування. Я не такий, як ви. Ви щасливі, бо завжди твердо знали, ким хочете бути.
— А ким ти хочеш бути, Чарлі? — спитав Норріс.
— Спитай Венделла. Він знає, — Чарльз указав на свого друга дитинства. — Ми обидва — члени андоверського літературного клубу. Він не один, у кого є схильність народжувати поетичні рядки.
Норріс здивовано посміхнувся.
— Ти хочеш бути поетом?
— Мій дядечко раніше цього не схвалював, але тепер йому доведеться. Та й чому б мені не обрати літературний шлях? Подивіться на Джона Грінліфа Віттієра. Його вірші вже мають успіх. А той добродій з Салему, письменник, містер Готорн. Він лише на кілька років старший за мене, але б’юсь об заклад, він скоро зробить собі ім’я. То чому б не піти тим шляхом, до якого я маю схильність? — він подивився на Венделла. — Як ти назвав це колись? Потяг до письменництва?
— П’янке задоволення від письменництва.
— Так, оце воно! П’янке задоволення! — Чарльз зітхнув. — Звісно, цим нелегко заробляти на життя.
— Якось упораєшся, — сказав Венделл сухо, оглянувши добре обставлену кімнату. — Не думаю, що тобі варто цим перейматися.
— Проблема полягає в тому, що мій дядечко вважає поезію та прозу просто легковажними розвагами, які не мають реального значення.
Венделл співчуваючи кивнув.
— Мій власний батько каже те ж саме.
— Ти не мав спокуси проігнорувати його? Усе одно обрати літературний шлях?
— Але я не маю заможного дядечка. Мені у будь-якому разі треба стати лікарем. Це годуватиме мене.
— Так, але це ніколи не прогодує мене. Тепер мій дядечко має це прийняти, — він поглянув на куксу, — немає нічого настільки ж нікчемного, як однорукий хірург.