— Батьку, дозволь відрекомендувати тобі мою подругу Розу. І її племінницю Меггі.
Роза підійшла ближче і усміхнулась, а дитина проворкувала щось, що могло означати вітання.
— Рада познайомитись з вами, містере Маршалл! — сказала Роза.
Ісаак не поворухнувся, лише губи його стиснулися. Норріс побачив, як Роза почервоніла. Він ніколи не відчував такої неприязні до батька, як зараз.
— Роза моя дуже хороша подруга, — сказав юнак, — і я хотів, щоб ви познайомилися.
— Вона залишиться на ніч?
— Я сподівався, що вона затримається на довше. Вони з дитиною потребують тимчасового житла. Вона може зайняти кімнату нагорі.
— Тоді потрібно приготувати ліжко.
— Я з цим упораюся, містере Маршалл, — сказала Роза, — мені не важко. Я звикла до тяжкої праці і можу робити все.
Ісаак довго дивився на дитину. Потім злегка кивнув і повернувся, щоб піти до будинку.
— Я краще піду подивлюся, чи вистачить нам їжі на вечерю.
— Мені шкода, Розо! Мені так шкода!
Вони сиділи разом у сіннику. Меггі спала поруч, а вони дивились униз, де під м’яким світлом ліхтаря їли корови.
Свині також зайшли до скотарні й рохкали, сперечалися через краще спальне місце на купі соломи.
Цього вечора Норріс почувався краще тут, серед шуму тварин, ніж у компанії того мовчазного чоловіка у тихому домі. Ісаак промовив лише кілька слів за всю святкову вечерю, яка складалася з шинки, вареної картоплі та ріпи. Поставив кілька питань про навчання Норріса і, здавалося, зовсім не цікавився відповідями. Він цікавився самою лише фермою, і коли щось казав, то це стосувалося паркана, який вимагав лагодження, поганої якості цьогорічного сіна та лінощів помічника, що він його нещодавно найняв. Роза сиділа навпроти Ісаака, але з тим же успіхом могла б бути невидимою — він майже не дивився на неї, лише щоб передати їжу.
А вона була достатньо розумною, щоб теж нічого не казати.
— Він завжди був таким, — сказав Норріс, дивлячись униз, де свині борсалися у соломі, — мені не варто було очікувати чогось іншого. Я не мав тебе у це вплутувати.
— Я рада, що приїхала.
— Цей вечір, певно, був важким випробовуванням для тебе.
— Мені шкода лише тебе, — на її обличчя впало світло ліхтаря, й у сутінках скотарні Норріс не бачив її залатаної сукні чи поношеної хустки. Він бачив лише обличчя, що уважно на нього дивилося. — Ти зростав у невеселому місці, — промовила вона, — воно не створене для дітей.
— Воно не завжди було таким. Я не хочу, щоб ти думала про моє дитинство як про щось похмуре. І тут були гарні часи.
— Коли все змінилося? Після того, як пішла твоя мати?
— Після того все стало інакшим.
— Як так могло статися? Це жахлива річ — бути покинутим. Дуже погано, коли хтось, кого ти любиш, помирає. Але коли він свідомо обирає покинути тебе... — вона зупинилася. Тяжко зітхнула і подивилась на пір’я внизу. — Мені завжди подобався запах скотарні. Усього цього: тварин, сіна. І навіть сморід. Це добрий, чесний запах — ось він який.
Вона поглянула у пітьму, де свині нарешті припинили борсатися і лягли, збившись на ніч до купи, й лише тихо похрюкували.
— Хто покинув тебе, Розо? — спитав Норріс.
— Ніхто.
— Ти розповідала про людей, які тебе покидали.
— Я це зробила, — сказала дівчина і ковтнула, — я покинула. Яка я була дурна! Після того як Аурнія від’їхала до Америки, я поїхала за нею. Бо не могла дочекатися, щоб стати дорослою. Я жадала побачити світ, — вона з сумом зітхнула і продовжила зі сльозами в голосі. — Гадаю, що я розбила своїй матері серце.
Йому не потрібно було запитувати. Він знав, просто зі скорботного зниження її голосу, що її матері більше не було серед живих.
Вона сіла прямо і твердо сказала:
— Я нікого більше не покину. Ніколи.
Він потягнувся, щоб узяти її за руку. Таку близьку йому тепер. Було відчуття, наче вони завжди трималися за руки, завжди ділилися секретами в сутінках цієї скотарні.
— Я розумію, чому твій батько такий злий, — сказала Роза, — він має на це право.
Набагато пізніше, коли Роза та Меггі пішли спати, Норріс та Ісаак сиділи разом за столом у кухні. Між ними горіла лампа. Хоча Норріс відпив лише трохи з глечика яблучного бренді, а його батько пив його весь вечір. Юнак ніколи раніше не бачив, щоб той стільки пив. Ісаак налив собі ще келих, його рука непевно тримала глечик.
— То хто вона тобі? — спитав батько, дивлячись затуманеним поглядом через обідок свого келиха.
— Я вже казав тобі, вона моя подруга.
— Дівчина? Ти що, голубий? Не можеш знайти собі нормальних друзів, як усі чоловіки?