Маску Вестендського Женця підкинуто до моєї кімнати?
— Можу запевнити, що на вас очікує шибениця.
Інший вартовий фиркнув від сміху, наче не міг дочекатися веселого повішення, просто як видовища, щоб урізноманітнити похмурі зимні місяці.
— А потім ваші гарні друзі— лікарі знайдуть вам застосування, — додав він. Навіть у пітьмі карети Норріс побачив, як чоловік провів пальцем униз від своїх грудей. Цей жест не потребував роз’яснень. Тіла інших мерців потрапляли на анатомічний стіл довгим таємним шляхом. Їх викопували з могил під прикриттям ночі воскресителі, які ризикували бути заарештованими кожного разу, коли здійснювали свої нічні вилазки на кладовище. Але тіла страчених злочинців потрапляли просто на столи для розтину за повного схвалення з боку закону. За сноєні злочини вони мусили сплачувати не лише своїми життями, але й тлінними останками також. Кожен ув'язнений, який ішов на шибеницю, знав, що страта не була останнім приниженням, після неї на нього чекав скальпель хірурга.
Норріс подумав про старого ірландця, про труп, чиї груди він розрізав, чиє серце з краплинами крові тримав у своїх руках. Хто буде тримати серце Норріса? Чиїм фартухом стікатиме його кров, коли органи ляпнуться в цеберко?
Через віконечко карети він побачив поля, залиті місячним сяйвом, ті ж самі ферми вздовж дороги на Бельмонт, які він завжди проїздив, коли прямував до Бостона. Це був останній раз, коли він їх бачив, його останній погляд на сільську місцевість, де він провів дитинство, звідки намагався втекти. Який він був дурний, коли повірив, що йому це колись вдасться. А це було йому покаранням.
Дорога повела їх на схід від Бельмонта, а ферми перетворилися на села, коли вони під'їхали ближче до Бостона. Тепер він бачив ріку Чарльз, яка виблискувала під місячним світлом, і пригадав ту ніч, коли він ішов сам набережною й дивився через ріку на в’язницю. Тоді він вважав себе щасливчиком у порівнянні з бідолахами за ґратами. Тепер він їхав, щоб приєднатися до них, а його єдиний вихід звідти веде на шибеницю.
Колеса екіпажа загриміли по Вест-Бостонському мосту, і Норріс знав, що їхню подорож майже завершено. Переїдуть міст, і їм залишиться короткий відрізок Кембриджської вулиці, а потім на північ, просто до міської в’язниці. Нарешті схоплено Вестендського Женця. Напарник Претта тріумфально посміхався, зблискуючи в темряві білими зубами.
— Тпру, стояти! — закричав кучер, і карета різко зупинилась.
— Що там ще трапилось? — крикнув Претт і визирнув у віконце. Вони були все ще на мосту. Він гукнув кучеру. — Чому ми зупинились?
— Маємо перешкоду на шляху, містере Претт.
Той відчинив дверцята і виліз.
— Прокляпя! Вони що, не можуть прибрати ту кобилу з дороги?
— Вони намагаються, сер. Але та конячка сама вже не підніметься.
— То вони мають відтягнути її на забій. Ця тварина всім перекрила дорогу.
У віконці карети Норріс бачив перила мосту. Унизу несла свої води ріка Чарльз. Він подумав про холодну чорну воду. Але бувають і гірші могили.
— Якщо вони зволікатимуть, нам доведеться їхати в об’їзд через Канальний міст.
— Дивіться, он їде фургон. Зараз вони відтягнуть конячку.
Зараз. У мене не буде іншої можливості.
Претт відімкнув дверцята карети, щоб повернутись всередину. Коли він відчинив дверцята, Норріс кинувся на них і вискочив назовні.
Відштовхнутий дверцятами, Претт розтягнувся на землі. Він не мав часу зреагувати, як і його напарник, який лише тепер виліз з карети.
Норріс уже встиг роззирнутися: мертва кобила лежала там, де впала — перед своїм навантаженим возом. Черга з екіпажів тягнулась мостом. І ріка Чарльз, залита місячним сяйвом.
Він не вагався. Подумав, що це все, що йому залишається, і видерся на перила. Або я скористаюся цією можливістю, або попрощаюся з надією на життя. Заради тебе, Розо!
— Хапайте його! Не дайте йому стрибнути!
Але Норріс уже летів униз. Крізь пітьму, крізь час, уперед до майбутнього — такого ж каламутного, як і вода, у яку він пірнає. Він знав одне — справжня боротьба лише починається. За мить до того, як ударитися об воду, він налаштував себе, як воїн налаштовується на битву.
Занурення у холодну воду було жорстким ляпасом, яким привітало його нове життя. Він з головою заглибився у таку густу темряву, що не розумів, де верх, а де низ. і, спантеличений, просто почав дриґати ногами. Потім побачив слабке мерехтіння місячного світла і став пробиватися до нього, доки голова не досягнула поверхні. Зробивши ковток повітря, він почув голоси, які доносилися згори: