— Де він? Ви його бачите?
— Викликайте варту! Я хочу, щоб обшукали все вздовж ріки!
— Обидва береги?
— Так, ідіот! Обидва береги!
Норріс знову пірнув у льодяну темряву і дав течії змогу нести його. Він знав, що не зможе плисти проти течії, тож піддався ріці і дав їй сприяти його втечі. Вона несла його повз Лечмер Пойнт, повз Вест-Енд на схід, у напрямку порту.
Просто до доків.
29
Джулія стояла на березі океану і дивилась на воду. Туман нарешті розсіявся, і вона бачила віддалені острови та човни, які ловили омарів. Вони розрізали таку спокійну воду, що більше скидалася на матове срібло.
Вона не чула кроків Тома позаду, але якось відчула його присутність і знала про його наближення задовго до того, як він заговорив.
— Я вже зібрався, — сказав він, — поїду поромом о четвертій тридцять. Мені шкода, що мушу покинути вас із ним, але він видається стабільним. Принаймні у нього не було аритмії за останні три дні.
— У нас усе буде добре, Томе, — сказала вона, усе ще дивлячись на рибальські човни.
— Від вас забагато вимагається.
— Мені не важко, правда. Я однаково планувала провести тут увесь тиждень, а це справді чудове місце. Тепер я нарешті можу дивитися на воду.
— Гарний краєвид, так? — він підійшов ближче і став поруч. — Погано, що все це постійно сповзає у море. Будинок приречений.
— Невже нічого не можна вдіяти?
— Неможливо змагатися з океаном. Є неминучі речі.
Вони помовчали якийсь час, дивились, як зупинився човен і рибалки почали витягати свої пастки.
— Ви були вкрай мовчазною весь день, — сказав Том.
— Я постійно думаю про Розу Конноллі.
— Що ви про неї думаєте?
— Якою сильною вона мусила бути. Просто щоб вижити. — Люди зазвичай знаходять сили, коли їм це необхідно. — Я ніколи не могла. Навіть коли потребувала цього найбільше.
Вони пішли вздовж берега океану, тримаючись подалі від скелі, яка осипалася.
— Ви кажете про своє розлучення?
— Коли Річард попросив мене про це, я просто вирішила, що це моя провина. Що це я не зуміла зробити його щасливим. Ось що трапляється, коли день за днем ти змушена думати, що твоя робота не така важлива, як його. Що ти не така блискуча, як дружини його колег.
— Скільки років ви це витримували?
— Сім.
— Чому ви не пішли?
— Бо я почала у це вірити, — Джулія похитала головою. — Роза б таке не терпіла.
— Ви тепер маєте добру мантру. Що б зробила Роза?
— Я зробила висновок, що я не Роза Конноллі.
Вони подивилися, як рибалки знову закидають свої пастки у воду.
— Я мушу летіти до Гонконга у четвер, — сказав Том, — і буду там місяць.
— О! — Джулія замовкла. То вона не побачить його цілий місяць.
— Мені подобається моя робота, але через неї мене не буває вдома половину часу. Натомість я полюю на епідемії, піклуюсь про чужі життя, забуваючи, що маю власне.
— Але ж ви робите великий внесок.
— Мені сорок два, а мій співмешканець проводить половину року з доглядачем за собаками, — він подивився на воду. — У будь-якому разі, я думаю відмінити цю мандрівку.
Вона відчула, як її пульс раптово прискорився.
— Чому?
— Частково через Генрі. Йому вісімдесят дев’ять, між іншим, і він не зможе завжди бути поруч.
«Звісно, — подумала Джулія, — це через Генрі».
— Якщо у нього виникнуть проблеми, він може зателефонувати мені.
— Це велика відповідальність. Я б не хотів його на когось залишати.
— Я певною мірою прив’язалась до нього. Він тепер мій друг, а я не кидаю друзів, — вона подивилася вгору, де повз них пролетів мартин. — Дивно, як щось на кшталт пакунка зі старими кістками може звести двох людей разом. Людей, які не мають взагалі нічого спільного.
— Що ж, ви йому, безсумнівно, подобаєтеся. Він казав мені, що був би він принаймні на десять років молодший...
Вона засміялася.
— Коли ми з ним познайомилися, я думала, що він мене насилу витримує.
— Генрі усіх насилу витримує, але на вас ця тенденція обірвалася.
— Це через Розу. Вона — єдина, хто нас поєднує. Вона заволоділа думками нас обох, — Джулія подивилась, як човен завівся і пішов геть, залишаючи вигравірувану білу лінію на сірій поверхні затоки. — Вона мені навіть сниться.
— Що ви бачите у своїх сновидіннях?
— Наче я там, бачу те, що бачила вона. Карети, вулиці, сукні. Це через те, що я проводжу дуже багато часу, читаючи ті листи. Вона просочилася у мою підсвідомість. Я майже вірю, що була там. Це все здається таким... знайомим.