— Так само і ви здаєтеся мені знайомою.
— Не знаю, чому.
— У мене зберігається це відчуття, що ми були знайомі. Що ми зустрічалися.
— Я не знаю жодної причини, чому б ми могли зустрітися.
— Ні, я теж, — Том зітхнув і подивився на неї. — Тож, я гадаю, більше не має причини скасовувати поїздку. Правда?
У цьому питанні було дещо більше, ніж кожен з них був готовий визнати. Їхні погляди зустрілися, і її налякало те, що вона побачила в його очах, тому що тієї миті вона побачила і перспективи, і розчарування. Ні до чого з цього вона не була готова.
Джулія подивилась на океан.
— Ми з Генрі будемо в нормі.
Тієї ночі Джулії знову наснилася Роза Конноллі. Але цього разу Роза не була дівчиною у залатаному одязі з обличчям, замурзаним золою. Вона була статечною молодою жінкою з високою зачіскою та мудрим поглядом. Стояла серед диких квітів, пильно вдивляючись униз пагорба, у бік струмка. Це був той самий легкий схил, який одного дня мав стати садом Джулії, і цього літнього дня висока трава хвилювалась, як вода на вітрі. Пух кульбабок кружляв у танку під золотим серпанком. Роза обернулася. Там було поросле травою поле з кількома поваленими брилами, які позначали місце, на якому колись стояв інший будинок. Будинок, якого більше не було. Він згорів ущент.
З пагорба бігла маленька дівчинка, її спідниці летіли позаду неї, а усміхнене обличчя горіло від спеки. Вона підбігла до Рози, яка підхопила її на руки і почала кружляти, гойдати у різні сторони та сміятися.
— Ще! Ще! — кричала дівчинка, коли знову опинялася на ногах.
— Ні, у твоєї тітоньки крутиться в голові.
— Чи можемо ми скотитися схилом?
— Дивися, Меггі, — Роза показала у бік струмка, — хіба це не чудове місце? Як ти вважаєш?
— У воді є риба. І жаби.
— Це ідеальне місце, чи не так? Одного дня ти зведеш тут свій будинок. Просто тут, на цьому місці.
— А як щодо того старого будинку нагорі?
Роза поглянула вгору на обвуглене каміння фундаменту на вершині пагорба.
— Він належав видатній людині, — сказала вона тихо, — і згорів, коли тобі було лише два роки. Можливо, колись, коли ти подорослішаєш, я розповім тобі про це. Про те, що ця людина для нас зробила, — Роза глибоко вдихнула і подивилась на струмок. — Так, це чудове місце для будинку. Запам’ятай його, — вона взяла дівчинку за руку, — ходім. Кухар чекає на нас до сніданку.
Вони пішли, тітка та її племінниця. Їхні спідниці шелестіли по високій траві, вони разом здіймалися схилом, доки не зайшли за гребінь. Лише золотисто— каштанове волосся Рози зблискувало над травою, що коливалась.
Джулія прокинулася зі сльозами на очах. Це був мій сад. Роза та Меггі йшли моїм садом.
Вона підвелася з ліжка і підійшла до вікна, де побачила рожеве сяйво світанку. Нарешті всі хмари розсіялися, і сьогодні вона вперше побачила світанок над Пенобскотською затокою. Вона була дуже рада, що залишалась тут достатньо довго, щоб побачити це.
Джулія намагалася поводитись тихо і не розбудити Генрі. Навшпиньки спустилася на кухню, щоб приготувати каву. Уже збиралася відкрити кран, щоб набрати води у графин, коли почула чіткий звук шуршання паперу в сусідній кімнаті. Вона поставила графин і крадькома зазирнула до бібліотеки.
Генрі розвалився на стільці біля столу, його голова схилилася, купа паперів була розкидана перед ним.
Налякана, вона підбігла до нього, передбачаючи найгірше. Але коли вона стисла його плече, він розпрямився і поглянув на неї.
— Я знайшов його, — сказав Генрі.
Її погляд упав на рукописні сторінки, які лежали на столі перед ним, і вона побачила три знайомі ініціали: О. В. Г.
— Ще один лист!
— Я думаю, що він може виявитись останнім, Джуліє.
— Але це чудово! — вигукнула вона. І лише після цього помітила, який він був блідий і як трусились його руки. — Що сталося?
Він простягнув їй листа.
— Прочитайте його.
30
Ця жахлива річ за два дні просякла віскі, і Роза не одразу зрозуміла, що було в банці. Усе, що вона побачила, був плаский шматок сирого м'яса, занурений у рідину кольору чаю. Містер Претт повернув банку і підніс її до обличчя Рози, змушуючи дівчину роздивитися ближче.
— Ви знаєте, хто це? — спитав він.
Вона зазирнула у банку, де річ, що плавала у бридкій суміші алкоголю та старої крові, раптом наблизилась до скла, яке збільшило кожну деталь. Роза з жахом відсахнулася.