— То вони хочуть забрати дитину, — сказала Елайза. Вона поглянула на свого брата. — Їй потрібен захист.
Гренвілл кивнув.
— Де вона, міс Конноллі?
— Я сховала її. У надійному місці.
— Вони можуть знайти її, — сказав він.
— Я єдина, хто знає, де вона, — вона подивилась йому в очі і спокійно сказала. — І ніхто не змусить мене про це розповісти.
Він витримав її погляд, зважив.
— Я не маю сумнівів щодо цього. Вам вдавалося захищати її від лиха протягом тривалого часу. Ви краще, ніж будь-хто, знаєте, як треба вчинити, — раптом він підвівся. — Я мушу йти.
— Куди ти збираєшся? — спитала Елайза.
— Є люди, з якими я маю порадитися з цього приводу.
— Ти повернешся до вечері?
— Я не знаю, — він вийшов у коридор і надів пальто.
Роза пішла за ним.
— Докторе Гренвілл, що мені робити? Як я можу допомогти?
— Залишайтесь тут, — він поглянув на свою сестру. — Елайзо, подбай про дівчину. Доки вона під нашим дахом, їй нічого не загрожує. — Він вийшов надвір, і крижаний порив вітру увірвався досередини, обпікши очі Рози. Вона змахнула раптові сльози.
— Вам немає куди піти, чи не так?
Роза повернулася до Елайзи.
— Ні, мем.
— Місіс Фьорбуш може приготувати для вас постіль на кухні, — Елайза пильно подивилася на залатану сукню Рози. — І, звісно, змінний одяг.
— Дякую, — Роза прочистила горло. — Дякую вам за все!
— Ви маєте дякувати моєму братові, — сказала Елайза, — а я лише сподіваюсь, що ця справа не занапастить його.
Це був найвеличніший будинок з усіх, де Розі доводилося бувати, і, безсумнівно, найшляхетніший з тих, де їй доводилося спати. Кухня була теплою, вугілля у вогнищі ще палало і зігрівало усе довкола. Її ковдра була з важкої вовни, не те, що її потертий плащ, у який вона загорталася так багато холодних ночей. Стара ганчірка, яка смерділа усіма прибутковими будинками, усіма купами соломи, де вона увесь цей час спала.
Жвава та діяльна економка місіс Фьорбуш наполягала на тому, що той плащ разом з іншим одягом Рози потрібно кинути у вогнище. Щодо самої дівчини, то місіс Фьорбуш наказала принести мила і багато гарячої води, бо доктор Гренвілл стверджував, що чиста домівка — це здорова домівка. Тож тепер, помита і вдягнена у свіжу сукню, Роза лежала у незвичному затишку на ліжечку біля вогнища. Вона знала, що Меггі теж у теплі та в безпеці цієї ночі.
Але як щодо Норріса? Де він спав цієї ночі? Він змерз і голодний? Чому вона не чула жодних новин?
Хоча вечеря давно вже минула, доктор Гренвілл усе ще не повернувся. Роза чекала весь вечір, прислуховуючись до будь-якого шуму, але так і не почула ані його голосу, ані його кроків.
— Така вже у нього професія, дівчино, — сказала місіс Фьорбуш. — Лікарям годі розраховувати на роботу за графіком. Пацієнти завжди витягують його з дому серед ночі, а інколи він не приходить до світанку.
Усі мешканці будинку вже давно спочивали, а доктора Гренвілла ще не було. Лише Роза лежала і не спала. Вугілля у вогнищі вже втратило жар і перетворилося на попіл. Крізь вікно кухні вона бачила дерево, що вимальовувалося у місячному світлі, й чула, як гілки хитаються від вітру.
А тепер вона почула щось іще: кроки скрипіли на сходах для прислуги.
Вона лежала тихо, слухала, як кроки наближалися, як хтось увійшов до кухні. Одна зі служниць, можливо, прийшла, щоб додати вогню. Роза розгледіла лише темну фігуру, яка ковзала крізь пітьму. Потім вона почула, як зачепили стілець, і голос прошепотів:
— Прокляття!
Чоловік.
Роза скотилася з ліжечка й підскочила до вогнища, намагаючись у пітьмі намацати і запалити свічку. Коли вогник нарешті спалахнув, вона побачила, що незваний гість був молодим чоловіком у нічній сорочці, його світле волосся було скуйовджене після сну. Він застиг, коли побачив її, вочевидь, так само здивований, як і вона.
Роза подумала, що це молодий хазяїн, племінник доктора Гренвілла. Їй сказали, що він відновлюється після хвороби нагорі у своїй спальні. На куксі його лівої руки була пов’язка, а він хитався, непевно тримаючись на ногах. Вона поставила свічку і підбігла до нього, щоб притримати, коли він почав хилитися набік.
— Усе добре, зі мною все гаразд, — запевнив він.
— Вам не варто було підводитися, містере Лекевей, — вона поправила стілець, через який він перечепився у темряві, й обережно посадила Чарльза на нього. — Я покличу вашу матір.
— Ні, будь ласка, не треба.
Це відчайдушне благання змусило її зупинитися.
— Вона лише насварить мене, — сказав він, — а я вже втомився від цього. Я втомився бути замкненим у своїй кімнаті лише тому, що вона непокоїться, щоб у мене не почалася лихоманка, — він подивився на неї благальними очима. — Не будіть її. Просто дозвольте мені тут трохи посидіти. Потім я повернуся до ліжка, обіцяю.