Роза зітхнула.
— Як забажаєте. Але вам не слід підводитися самому.
— Я не сам, — Чарльз спромігся на слабку усмішку. — Ви тут.
Вона відчула на собі його погляд, коли йшла до вогнища, щоб розворушити вугілля й додати дров. Полум’я застрибало, поширюючи кімнатою приємне тепло.
— Ви — та дівчина, про яку говорять усі покоївки, — сказав Чарльз.
Дівчина повернулася, щоб подивитись на нього. Запалене вогнище освітило по-новому його обличчя, і вона побачила витончені риси, а тонкі брови та губи були майже дівочими.
— Ви — подруга Норріса, — сказав він.
Вона кивнула.
— Мене звуть Роза.
— Що ж, Розо. Я теж його друг. А з того, що я чув, йому зараз потрібен кожен із його друзів.
Небезпека, з якою зіткнувся Норріс, таким вантажем упала на плечі Рози, що вона опустилася на стілець біля столу.
— Я так за нього боюся, — прошепотіла вона.
— Мій дядечко знає людей. Дуже впливових людей.
— Навіть ваш дядечко тепер має сумніви.
— Але ж не ви?
— Жодних.
— Чому ви у ньому такі упевнені?
Вона подивилася Чарльзу просто в очі.
— Я знаю, яке у нього серце.
— Справді?
— Ви вважаєте мене божевільним дівчиськом.
— Це лише тому, що про відданість можна прочитати у багатьох віршах. Але нечасто можна зустріти її в житті.
— Я б не дарувала свою відданість людині, в яку не вірю.
— Знаєте, Розо, якби мені колись загрожувала шибениця, я б усе одно вважав себе щасливою людиною, маючи такого друга, як ви.
Вона здригнулася від самої згадки про шибеницю і обернулась подивитись на вогнище, де полум’я швидко поглинало колоду.
— Вибачте, я не мусив це казати. Вони дають мені так багато морфіну, я більше не контролюю свої слова, — Чарльз подивився на перемотану куксу. — Я нічого не можу робити всі ці дні. Навіть не можу пройтися власними ногами.
— Уже пізно, містере Лекевей. Вам узагалі не варто було підводитися з ліжка.
— Я просто спустився зробити ковток бренді, — у його погляді була надія. — Чи не могли б ви мені його принести? Пляшка он там, — він показав на буфет у іншому кінці кухні, і Роза здогадалася, що це не перша його нічна вилазка за бренді.
Вона налила йому лише трішки, і він проковтнув напій одним духом. Хоча він, безсумнівно, очікував більшого, Роза віднесла пляшку назад у буфет і сказала прямо:
— Я допоможу вам піднятися нагору.
Зі свічкою, яка освітлювала шлях, вона повела його сходами на другий поверх. Роза не була раніше нагорі, й коли вона вела його коридором, її погляд чіплявся за всі дива, які вихоплювало світло свічки. Вона побачила дорогий килим, прикрашений візерунками, та прозорий коридорний стіл. На стіні була галерея портретів вишуканих чоловіків і жінок.
Вони були зображені так натурально, що вона відчула їхні погляди, які супроводжували їх, коли вона вела Чарльза до його кімнати. За хвилину Роза допомогла йому дійти до ліжка. Він спотикався так, наче той маленький ковток бренді на додачу до морфіну зробив його геть п’яним. Юнак, зітхнувши, упав на матрац.
— Дякую, Розо!
— Добраніч, сер!
— Він щаслива людина. Норріс. Бо має дівчину, яка так сильно кохає його. Про таке кохання пишуть поети.
— Я нічого не тямлю у поезії, містере Лекевей.
— Вам і не треба, — Чарльз заплющив очі й зітхнув. — Ви тямите у реальних речах.
Вона почула, як його дихання стало глибшим, і він заснув. Так, я тямлю у реальних речах. Але я можу їх втратити.
Зі свічкою у руках вона вийшла з його кімнати й опинилася в коридорі. Там вона раптово зупинилась. Її погляд застиг на обличчі, яке теж дивилося на неї. У пітьмі, де лише маленький вогник свічки освітлював коридор, портрет видавався таким навдивовижу реальним, що вона не могла поворухнутися, здивована неочікувано знайомими рисами цього обличчя. Вона побачила чоловіка з густою гривою волосся й темними очима, у яких відображався живий розум. Здавалося, він прагнув залучити її до дебатів, поглядаючи зі свого місця на полотні. Вона підійшла ближче, щоб роздивитися кожну тінь, кожен вигин цього обличчя. Була така зачарована зображенням, що не почула наближення кроків, доки вони не пролунали за метр від неї. Скрип зовсім поруч змусив її обернутися і так налякав, що Роза мало не випустила з рук свічку.
— Міс Конноллі, — сказав доктор Гренвілл, несхвально дивлячись на неї, — чи можу я поцікавитись, чому ви блукаєте будинком о такій годині?