Одяг, який поцупив Норріс, зовсім йому не пасував. Штани були надто довгі, а сорочка надто вузька, але все це приховувало важке пальто. Насунувши на очі квакерського капелюха, юнак рішуче крокував вулицями, не переховуючись і не скрадаючись.
«Хоча я і не вбивця, — думав Норріс, — але тепер я крадій, це правда».
Йому у будь-якому випадку загрожувала шибениця. Скоєння кількох зайвих злочинів навряд чи погіршить його становище. Він переймався самим лише порятунком, і якщо вже було треба, то замерзлий юнак, не вагаючись, зняв пальто зі цвяха у таверні, а сорочку та штани — з мотузки, на якій вони висихали. Якщо його повісять, то Норріс волів принаймні бути винним у справжньому злочині.
Він повернув за ріг вулиці Ейкорн. Це було те саме місце, де зустрічалися Ґарет Вілсон і доктор С’ювол — будинок з пеліканами, вирізьбленими на одвірку. Норріс обрав темний ґанок, де можна було почекати, і сховався за сходами, прихований пітьмою.
Біллі вже мав дістатися будинку Гренвілла, а послання мало бути вже у Рози в руках. Папірець, на якому він написав лише один рядок:
Цієї ночі під пеліканами.
Якщо він потрапить до рук Нічної варти, вони нізащо не здогадаються, що це означає. Але Роза знає. Роза прийде.
Він умостився на землі і став чекати.
Настала ніч. Одна за одною згасли лампи у вікнах, і у вузькій вулиці Ейкорн запанувала пітьма. Подекуди він чув клацання копит, і карети проїздили більш пожвавленою вулицею Сідар, але невдовзі й там припинився рух.
Він щільніше закутався у пальто і спостерігав за парою, що виривалася з його рота в пітьму. Якщо буде потрібно, він чекатиме цілу ніч. Якщо вона не прийде до світанку, наступної ночі він знову буде тут. Його віра в неї була достатньо сильною, щоб бути впевненим: щойно Роза дізнається, що він чекає на неї, ніщо не зможе втримати її.
Його ноги заклякли, а пальці оніміли. Згасло останнє з вікон на вулиці Ейкорн.
Потім фігура з’явилася з-за рогу і стала наближатися. Силует жінки був освічений ззаду віддаленим вуличним ліхтарем. Вона зупинилася на середині вулиці, наче силилася побачити щось у темряві.
— Норрі, — тихо гукнула вона.
Він одразу вийшов з-за ґанку.
— Розо, — промовив юнак, і вона побігла до нього. Він піймав її в обійми, йому хотілося сміятися, коли він кружляв її, щасливий, що вони знову зустрілися. Вона здавалася невагомою у його руках, легшою за повітря. У той момент він подумав, що вони назавжди пов’язані одне з одним. Пірнання у ріку Чарльз стало одночасно і смертю, і відродженням, а це було його новим жипям з цією дівчиною, яка не мала ані статку, ані імені. Нічого, окрім кохання.
— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів він, — я знав!
— Ти маєш послухати мене.
— Я не можу залишатись у Бостоні. Але я не можу поїхати без тебе.
— Це важливо, Норрісе. Послухай!
Він завмер. Але не через її наказ застиг Норріс — це був силует огрядної людини, що рухався до них з іншого боку вулиці Ейкорн.
Стукіт копит позаду змусив його обернутися. Карета, запряжена двома кіньми, зупинилася, перекривши йому шлях до втечі. Дверцята відчинилися.
— Норрісе, ти мусиш довіритись їм, — сказала Роза, — ти мусиш довіритися мені.
З провулку позаду нього почувся знайомий голос:
— Це єдиний вихід, містере Маршалл.
Уражений, Норріс повернувся до широкоплечого чоловіка, який стояв перед ним.
— Докторе С’ювол?
— Я пропоную вам сісти в карету, — сказав С’ювол, — якщо ви хочете жити.
— Вони наші друзі, — сказала Роза. Вона схопила Норріса за руку і потягнула до карети. — Будь ласка, сідай, доки тебе хтось не побачив.
Він не мав вибору. Що б не очікувало на нього, Роза хотіла цього, а він довіряв їй своє життя. Вона підвела Норріса до карети і затягнула його всередину за собою.
Доктор С’ювол, який не сів з ними, зачинив дверцята.
— Бажаю успіху, містере Маршалл, — сказав він через віконце. — Я сподіваюся, одного дня ми зустрінемось за більш приємних обставин.
Кучер смикнув віжки, і карета покотила геть.
Щойно Норріс усівся зручніше для поїздки, він побачив, що навпроти них з Розою у кареті сидить чоловік. Світло вуличного ліхтаря впало на його обличчя, і Норріс лише витріщився на нього від здивування.
— Ні, це не арешт, — сказав констебль Лайонз.
— Тоді що це? — спитав Норріс.
— Це послуга старому другові.
Вони їхали за місто. Минули Вест-Бостонський міст і селище Кембридж. Це була та сама дорога, якою Норріса везли до в'язниці лише кілька ночей тому. Тепер це була зовсім інша подорож, у яку він вирушав не з відчуттям приреченості, а з надією. Упродовж усього шляху Роза тримала його своєю маленькою рукою. Мовчазне підтвердження того, що все йде за планом, що йому не варто почуватися зрадженим. Як узагалі він міг підозрювати її у найгіршому?