Дощ падав на капелюхи і стікав за комірці, але Косоокий Джек не надто цим переймався. Він сидів поруч із Норрісом, згорбившись, наче ґаргулья, і постійно смикав за віжки, щоб кінь біг швидше.
— Далеко їхати цього разу? — поцікавився Норріс.
— За місто.
— Куди саме?
— Яка різниця? — Джек гучно зібрав у роті згусток мокротиння і сплюнув його на дорогу.
Різниці зовсім не було. Але Норріс переймався через те, що йому доведеться протриматися цієї ночі, якою б кепською вона не виявилася. Він не боявся важкої праці на фермі, йому навіть подобалося нипя у м’язах, але цей різновид праці сниться людям у нічних жахіттях. Принаймні нормальним людям. Він подивився на свого компаньйона і замислився, чи існує у світі щось таке, що могло б стати жахіпям для Джека В’юрка.
Воза підкидало на бруківці, і дві лопати позаду гуркотіли, нагадуючи про неприємне завдання, яке вони мали виконати. Норріс подумав про своїх одногрупників, які, певна річ, ще сиділи у теплому «Урагані» і з насолодою допивали свій ром перед тим, як повернутися до респектабельних помешкань, щоб узятися за «Анатомію» Вістера. Він волів би зараз теж навчатися, але це була угода, яку він уклав заради коледжу, на яку він погодився з радістю. Усе це заради вищої мети, заспокоював себе Норріс, коли вони виїхали з Бостона, прямуючи на захід. Лопати гриміли у фургоні, а віз скрипів у такт словам, які лунали у його голові: «Вища мета. Вища мета».
— Їхав цією ж дорогою два дні тому, — Джек знову плюнув, — зупинився у тій таверні, — він показав пальцем туди, де крізь завісу дощу Норріс побачив вікно, яке світилося ізсередини, — порозводили теревені з хазяїном.
Норріс почекав, нічого не відповідаючи. Була якась причина, чому Джек згадав це. Він був не з тих, хто полюбляє балакати даремно.
— Сказав, що в їхньому місті є ціла родина, дві юні леді з братом, які хворіють на сухоту. Усім трьом дуже кепсько, — він хмикнув, що мало означати сміх. — Треба буде завтра перевірити, чи не готові вони вже віддати душі Богові. Якщо поталанить, отримаємо трьох водночас, — Джек подивився на Норріса. — Ти мені знадобишся для цієї справи.
Норріс неохоче кивнув. Він раптово відчув таку відразу до цієї людини, що ледве змусив себе всидіти поруч з ним.
— О, ти вважаєш себе, чорт забирай, вищим за це, — вигукнув Джек, — чи не так?
Норріс не відповів.
— Вищим за таких людей, як я!
— Я роблю це заради більшого добра.
Джек розсміявся.
— Як пишномовно для фермера! Гадаєш, у тебе буде красиве життя, га? Матимеш великий будинок?
— Справа не в цьому.
— Тоді ти ще більший дурень. У чому може бути справа, як не в грошах?
Норріс зітхнув.
— Так, містере Б’юрк, звісно, ваша правда. Гроші — це єдине, заради чого варто працювати.
— Вважаєш, це зробить тебе одним із тих джентльменів? Гадаєш, вони запрошуватимуть тебе на свої вечірки, де ти їстимеш устриці й залицятимешся до їхніх донечок?
— Зараз такі часи. Кожен спроможний змінити своє становище.
— Ти сподіваєшся, що вони про це знають? Усі ті джентльмени з Гарварду? Сподіваєшся, вони радо зустрінуть тебе у своєму колі?
Норріс сидів мовчки і думав, що, можливо, Джек має рацію. Згадав Венделла Голмса, Кінгстона і Лекевея, які сиділи в «Урагані» поруч із іншими такими ж джентльменами у бездоганних костюмах. Той світ такий далекий від бридкого «Чорного Лонжерона», де Фанні Б’юрк панує у своєму огидному царстві безнадії.
«Я теж міг би бути сьогодні в «Урагані», — думав юнак, — Венделл запрошував. Але що це було — ввічливість чи жалість?»
Джек смикнув віжки, і фургон помчав брудною колією далі, — Дорога далека, — сказав він і пирхнув від сміху, — сподіваюсь, вона приносить джентльмену задоволення.
За якийсь час Джек натягнув віжки, щоб зупинити віз. Норрісів одяг був геть мокрий. Він тремтів від холоду і зістрибнув на землю, щоб розім’яти м’язи. Але його ноги по щиколотку занурилися у муляку.
Джек сунув лопати хлопцеві до рук:
— Не барися з цим, — він витяг із воза совки та брезент і покрокував мокрою травою. Чоловік не запалював ліхтар, щоб не привертати уваги. Було схоже, що його вело чуття, коли він блукав між надгробками, доки не зупинився біля свіжої могили. Вона не була ніяк позначена, лише багнюка стікала земляним пагорбом під дощем.
— Лише сьогодні поховали, — сказав Джек, беручись за лопату.
— Як ви про неї дізналися?
— Попитав у людей, послухав балачки, — буркнув він, дивлячись на могилу. — Голова має бути з цього боку, — і набрав повну лопату багнюки. — Проїздив тут два тижні тому, — продовжив Джек, відкидаючи багнюку вбік, — чув, що ця вже збиралася сюди.