Тож вона хотіла взяти все з того часу, який їм залишився, не гаючи ані секунди. Тремтячими руками потягнула за гачки та шнурівки його одягу, її дихання прискорилось, вона шаленіла від поспіху. Так мало часу, світанок скоро мав обрушитися на них. Вона ніколи раніше не була з чоловіком, але якось знала, що треба робити. Вона знала, як догодити йому, і це пов’яже їх назавжди.
Місячне сяйво, густе, наче вершки, падало на її груди, на його голі плечі, на всі потаємні місця, священні місця, які вони ніколи не показували одне одному.
«Це те, що дружина дає своєму чоловікові», — подумала Роза.
І хоча шок від його проникнення перехопив їй подих, вона зраділа цьому, бо саме через біль жінка відмічає тріумфи свого життя: втрату незайманості, народження кожної дитини. Тепер ти — мій чоловік.
Навіть раніше, ніж розсіялася ніч, вони почули спів півня.
Прокинувшись, вона подумала: «Дурний старий птах, обдурений місяцем, співає про світанок, який ще не настав, світові, який ще не прокинувся».
Але світанок скоро настав. Він замерехтів у вікні, і Роза розплющила очі, щоб побачити, що пітьма перетворилася на холодну похмуру сірість. У відчаї вона спостерігала, як день світлішає, як небо стає синім. І хоч якби вона могла, то затримала б настання ранку, але Роза вже відчувала, що дихання Норріса змінюється, відчувала, що він спливає з глибини своїх снів, якими б могутніми вони не були, щоб утримати їх разом.
Він розплющив очі й усміхнувся.
— Це не кінець світу, — сказав чоловік, побачивши її сумне обличчя. — Ми впораємося і з цим.
Вона змахнула сльози.
— І будемо щасливими.
— Так, — він торкнувся її обличчя, — дуже щасливими. Ти просто мусиш вірити.
— Я більше ні у що не вірю. Окрім тебе.
Надворі загавкав собака. Норріс підвівся і пішов подивитися у вікно. Вона спостерігала за ним, коли він там стояв з голою спиною, що окреслювалась у ранковому світлі, й жадібно роздивлялась кожен вигин, кожен м’яз, щоб запам’ятати його.
«Це все, що я матиму до того часу, коли знову почую про нього, — думала жінка, — спомини про цю мить».
— Містер Вілсон приїхав по тебе, — сказав Норріс.
— Так рано?
— Ми маємо піти вниз і зустріти його, — він повернувся до ліжка. — Я не знаю, коли матиму наступну нагоду сказати це. Тож дозволь сказати зараз, — він опустився на коліна поруч із ліжком і взяв її руку у свою. — Я кохаю тебе, Роза Конноллі, і хочу провести своє життя з тобою. Я хочу одружитися з тобою. Якщо ти згодна.
Вона пильно дивилася на нього крізь сльози.
— Я згодна, Норрі. О, я згодна!
Він притиснув її долоню до своєї і всміхнувся, подивившись на дешеву каблучку Аурнії, яку Роза ніколи не знімала зі свого пальця.
— І я обіцяю, що наступна каблучка, яку ти вдягнеш, — промовив він, — не буде дешевим шматочком олова та скла.
— Я не переймаюся каблучкою. Мені потрібен лише ти.
Сміючися, він притягнув її до себе.
— Мені буде не важко утримувати таку дружину!
Гучний стук змусив їх обох завмерти. Голос старшої жінки долинув через двері:
— Прибув містер Вілсон. Йому треба якомога швидше повертатися до Бостона, тож юна леді має поквапитися донизу.
Кроки старої загрюкали сходами вниз.
Норріс подивився на Розу.
— Я обіцяю тобі, що цього разу ми розстаємося востаннє, — сказав він. — Але тепер, кохана, час іти.
32
Олівер Венделл Голмс сидів у вітальні Едварда Кінгстона, слухав Кітті Веллівер зліва, а її сестру Гвендолін справа. Він твердо вирішив, що опинитися у пеклі було б більш стерпним. Якби він знав, що сестри Веллівер відвідуватимуть сьогодні Едварда, то тримався б подалі — щонайменше за десять днів верхової їзди звідси. Але якщо вже переступив поріг гостинного будинку, було б верхом неввічливості одразу ж втекти з гучними криками. Хай там як, коли він розглядав цю можливість, було вже запізно, бо Кітті та Гвен підскочили зі своїх стільців, де вони так вишукано сиділи, і кожна з них схопила по руці, за які вони потягли Венделла до вітальні, як голодні павучихи тягнуть чергову здобич.
«Тепер я точно попався», — подумав він, балансуючи чашкою чаю на коліні, уже третьою за сьогодні. Він був замкнений у цій пастці на решту вечора. Тепер залишалось лише дочекатися, чий сечовий міхур переповниться першим, змусивши свого власника завершити візит.
Виявилося, що юні леді, на жаль, мають залізні сечові міхури. Вони бадьоро ковтали чай чашку за чашкою, розмовляючи з Едвардом і його матір’ю. Не бажаючи підбадьорювати їх, Венделл переважно мовчав, що зовсім не турбувало дівчат. Вони б і так не дали нікому змоги вставити бодай слово у їхні безперервні балачки. Якщо одна з них замовкала, скажімо, щоб перевести подих, то інша одразу ж користалася нагодою розповісти чергову плітку чи зробити презирливе зауваження. Справжній потік слів, який переривався лише необхідністю зробити вдих.