— Вона сказала, що це було жахливе плавання, і вона мало не вмерла. Але, коли я розмовляла з містером Картером, він сказав, що не було нічого особливого, просто невеличкий атлантичний шторм. Тож ви бачите, вона знову перебільшує...
— Як завжди. Вона завжди перебільшує. Як тоді, коли вона наполягала, що містер Мейсон був усесвітньо відомим архітектором. Тоді як ми з’ясували, що він побудував одну маленьку будівлю опери у Вірджинії, не надто яскрава робота, я б сказала, і, звісно, не йде у порівняння з містером Булфінчем.
Венделл пригнічено позіхнув і дивився у вікно, а сестри патякали про людей, до яких йому не було діла. Він подумав, що з цього міг би народитися вірш. Вірш про нікчемних дівчат у розкішних сукнях. Сукнях, які пошили інші дівчата. Невидимі дівчата.
— ...і він запевнив мене, що мисливці за винагородою зрештою все одно його впіймають, — казала Кітті. — 0, я знала, що з ним станеться якась неприємність. Я відчуваю зло.
— Я так само, — зі здриганням підхопила Гвен, — того ранку у церкві, сидячи поруч із ним... у мене мурашки бігли по шкірі.
Увага Венделла знову повернулась до сестер Веллівер. — Ви говорите про містера Маршалла?
— Авжеж, про нього. Усі довкола тільки про нього і говорять. Але ж останні кілька днів ви були у Кембриджі, містере Голмс, тож пропустили всі чутки.
— Дякую, але я достатньо чув про це навіть у Кембриджі.
— Хіба це не моторошно? — вигукнула Кітті. — Сама думка про те, що ми вечеряли та танцювали з ним? З таким убивцею! Відрізати чиєсь обличчя! Відтяти чийогось язика!
Я знаю двох жінок, чиї язики я б охоче відтяв.
— Я чула, — сказала Гвен, а її очі сяяли від захвату, — що у нього була спільниця. Ірландська дівчина, — вона знизила голос, щоб сказати скандальне слово: — авантюристка.
— Ви чули нісенітницю, — різко зауважив Венделл.
Гвен витріщилась на нього, шокована його грубим запереченням.
— Ви, нерозумні панянки, гадки не маєте, про що говорите. Ви обидві.
— О боже! — швидко втрутилась мати Едварда. — Схоже, що чайник уже порожній. Гадаю, мені треба наказати, щоб принесли ще, — вона схопила дзвіночок і енергійно у нього задзвонила.
— Але ми знаємо, про що говоримо, містере Голмс, — сказала Кітті, самолюбство не дало їй промовчати, а уражена гордість дозволила відкинути удавану люб’язність. — Ми маємо джерела, близькі до Нічної варти. Які з нею тісно взаємодіють.
— Чиясь балакуча дружина, можу припустити.
— Що? Такі фрази неприпустимі для джентльмена.
Місіс Кінгстон знову подзвонила, викликаючи прислугу. Цього разу ще більш відчайдушно.
— Де ця дівчина? Нам потрібен свіжий чай!
— Венделле, — сказав Едвард, намагаючись угамувати пристрасті, — не треба образ. Це лише розмови.
— Лише? Вони говорять про Норріса! Тобі відомо так само добре, як і мені, що він не здатний вчинити таке звірство.
— Тоді чому він втік? — спитала Гвен. — Чому він стрибнув з мосту? Безумовно, це вчинок винуватого чоловіка.
— Або наляканого.
— Якщо він невинний, йому варто було залишитись і захищатись.
Венделл засміявся.
— Від таких, як ви?
— Справді, Венделле, — сказав Едвард, — я гадаю, нам краще змінити тему.
— Та де ж ця дівчина? — вигукнула місіс Кінгстон, підводячись на ноги. Вона підійшла до дверей і погукала: — Неллі! Ми отримаємо ще чаю, урешті— решт? — вона грюкнула дверима і покрокувала назад до свого стільця. — У наші часи, скажу я вам, неможливо знайти пристойну помічницю.
Ображені сестри Веллівер сиділи мовчки. Жодна з них навіть не дивилась у бік Венделла. Він перетнув межу поведінки джентльмена, і це було його покарання: з ним не розмовляли і не звертали на нього уваги.
«Наче це мене хвилює, — думав він, — чи заговорять до мене ці ідіотки».
Венделл поставив свою чашку та блюдце.
— Я вам дякую за чай, місіс Кінгстон, — сказав він, — але, боюся, я мушу йти.
Він підвівся, як і Едвард.
— О, але ж зараз принесуть свіжий чай, — вона поглянула на двері, — якщо ця легковажна дівчина просто виконає свою роботу.