— Ви абсолютно праві, — сказала Кітті, показово ігноруючи присутність Венделла, — у наші часи так важко знайти пристойну служницю. О, минулого травня наша мати пережила жахливі часи, коли від нас пішла покоївка. Вона відпрацювала у нас лише три місяці, після чого вийшла заміж і втекла, не попередивши заздалегідь. Просто покинула нас, залишивши ні з чим.
— Як безвідповідально!
Венделл сказав:
— Гарного вечора, місіс Кінгстон! Міс Веллівер, міс Веллівер!
Господиня дому кивнула на прощання, але дві дівчини не звернули на нього уваги. Вони продовжували розмовляти, коли він та Едвард вирушили до дверей.
— А ви знаєте, як зараз важко знайти пристойну покоївку у Провіденсі? Аурнія, звісно, була не подарунок, та принаймні вона знала, як підтримувати порядок у нашому гардеробі.
Венделл уже був на порозі вітальні, коли раптово зупинився. Повернувшись, він пильно подивився на Гвен, яка продовжувала щебетати.
— Ми витратили цілий місяць, щоб знайти когось придатного замість неї. Але це вже був червень — час збиратися до нашого літнього будинку у Вестоні.
— Її звали Аурнія?
Гвен озирнулася навкруги, наче у здивуванні, хто б це міг до неї звертатися.
— Ваша покоївка, — сказав Венделл, — розкажіть мені про неї.
Гвен прохолодно поглянула на нього.
— Чому це вона вас так зацікавила, містере Голмс?
— Вона була молода? Вродлива?
— Вона була приблизно нашого віку, так, Кітті? А щодо вроди... ну, це залежить від смаку.
— А її волосся — якого воно було кольору?
— Чому це...
— Якого кольору?
Гвен стенула плечима.
— Рудого. Таке чудове, хоча всі ці полум’яноволосі дівчата такі схильні до ластовиння.
— Ви знаєте, куди вона пішла? Де вона зараз?
— Звідки нам знати? Це дурне дівчисько не сказало нам ані слова.
Кітті сказала:
— Я гадаю, мати повинна знати. Але вона нам не скаже, бо це не ті речі, про які говорять у чемному товаристві.
Гвен осудливо подивилася на сестру.
— Чому ти мені раніше про це не казала? Я тобі про все розповідаю.
Едвард сказав:
— Венделле, ти надзвичайно стурбований долею простої служниці?
Венделл повернувся до свого стільця і сів, звернувшись до геть збентежених сестер:
— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що пам’ятаєте про цю дівчину, починаючи з її повного імені. Її звали Аурнія Конноллі?
Уражені Кітті та Гвен подивились одна на одну.
— Як, містере Голмс? — промовила Кітті. — Звідки ви знаєте її ім’я?
— Тебе хоче бачити джентльмен, — сказала місіс Фьорбуш.
Роза відірвалася від нічної сорочки, яку вона штопала. Біля її ніг був кошик з одягом, який вона мала полагодити того дня. Сорочка місіс Лекевей з обвислою облямівкою, штани доктора Гренвілла з обтріпаною кишенею та всі ті сорочки, блузи й жилети, до яких треба було пришити ґудзики і поновити шви. З часу повернення до цієї домівки того ранку Роза спрямувала свій сум на шалене штопання та шипя — її єдине уміння, за допомоги якого вона могла віддячити за їхню доброту до неї. Увесь час по обіді вона просиділа, зігнувшись, у цьому кутку кухні, і мовчки шила. Її горе так ясно було видно на обличчі, що інші служниці шанобливо залишили її у спокої. Ніхто не турбував її, ніхто навіть не намагався заговорити до неї. Дотепер.
— Джентльмен біля задніх дверей, — сказала місіс Фьорбуш.
Роза поклала нічну сорочку до кошика і підвелась. Коли вона йшла кухнею, то відчувала, що економка з цікавістю спостерігає за нею. А коли дісталася дверей, зрозуміла, чому.
Венделл Голмс стояв біля входу для прислуги, доволі дивне місце для зустрічі з джентльменом.
— Містере Голмс, — здивувалась Роза, — чому ви прийшли через задні двері.
— Мені потрібно з вами поговорити.
— Проходьте. Містер Гренвілл удома.
— Це приватна справа. Вона стосується лише вас. Чи можемо ми поговорити надворі?
Вона поглянула через плече і побачила, що економка спостерігає за ними. Без зайвих слів Роза вийшла надвір, зачинивши за собою двері. Вони з Венделлом пішли подвір’ям, де оголені дерева відкидали скелетоподібні тіні у холодному світлі заходу сонця.
— Ви знаєте, де Норріс? — спитав він. Коли жінка завагалася, він сказав: — Це терміново, Розо. Якщо ви знаєте, то мусите мені сказати.
Вона похитала головою:
— Я пообіцяла.
— Пообіцяли кому?
— Я не можу порушити слова. Не можу сказати навіть вам.
— То ви знаєте, де він?
— Він у безпеці, містере Голмс. Він у надійних руках.
Він стиснув її плечі.