— Це був доктор Гренвілл? Це він улаштував втечу?
Вона пильно подивилась у шалені очі Венделла.
— Ми можемо довіряти йому, чи не так?
Венделл простогнав.
— Тоді може бути надто пізно для Норріса.
— Чому ви це кажете? Ви лякаєте мене.
— Гренвілл ніколи не дозволить Норрісу вижити і постати перед судом. Можуть бути розкритими дуже багато таємниць. Таємниць, які дискредитують, які знищать цей дім, — він подивився на розкішний будинок Альдуса Гренвілла.
— Але ж доктор Гренвілл завжди захищав Норріса.
— А як ви гадаєте, чому така впливова людина ризикувала своєю репутацією, щоб захистити студента без імені, без родинних зв’язків?
— Тому що Норріс невинний. А ще тому...
— Він робив це, щоб не довести справу до судового засідання. Я гадаю, він хоче, щоб Норріса засудила суспільна думка, газетні шпальти. Тоді його автоматично буде визнано винним. І вистачить мисливця за винагородою, щоб виконати вирок. Ви знаєте, що за його голову призначено винагороду?
Вона ковтнула, на очах з’явились сльози.
— Так.
— Це все завершиться у дуже зручний для нього спосіб. Коли Вестендського Женця впіймають і вб’ють.
— Чому доктор Гренвілл це робить? Чому він повернувся проти Норріса.
— Зараз немає часу пояснювати. Просто скажіть мені, де Норріс, щоб я міг попередити його.
Вона уважно дивилась на нього і не знала, що їй робити. Вона ніколи не мала жодних сумнівів щодо Венделла Голмса раніше, але тепер, здавалося, мусить сумніватися у кожному, навіть у тих, кому найбільш довіряє.
— З настанням ночі, — сказала Роза, — він покине Мед— форд і вирушить на північ по дорозі на Вінчестер.
— Куди він прямує?
— До містечка Гадсон. Млин на ріці. На брамі викарбува— ний пелікан.
Венделл кивнув.
— З божою допомогою, я перехоплю його раніше, ніж він дістанеться Гадсона, — він повернувся, щоб піти, але зупинився і, повернувшись, застеріг: — Ані слова Гренвіллу. І що б не трапилося, нікому не кажіть, де дитина. Вона має залишатися у схованці.
Вона дивилася, як він виходить з подвір’я, а за хвилину почула, як віддаляється стукіт кінських копит. Сонце було вже геть низько, і не пізніше, ніж за годину Норріс вирушить на північ по вінчестерській дорозі. Немає кращого часу, щоб влаштувати засідку на самотнього мандрівника.
Швидше, Венделле! Доберіться до нього першим.
Порив вітру здійняв вихор опалого листя та пилу на подвір'ї, і вона змружила очі. Крізь повіки помітила мерехтіння чогось, що рухалося хідником. Вітер вщух, і Роза побачила собаку, який забрів до брами вулиці Бікон. Він понюхав кущі, пошкрябав золу, яка була розсипана слизьким хідником.
Потім підняв лапу, відзначив свою присутність і побіг назад до брами. Коли Роза спостерігала за собакою, вона раптом усвідомила, що вже не вперше бачить таке. Або щось схоже.
Тоді це було вночі. Зображення, що сплило у пам’яті, принесло гнітюче відчуття зневіри, спомини про таке страшне горе, що вона захотіла відштовхнути його назад, у темну яму забутого болю. Але вона притримала той спомин, уперто тягнучи за цю неміцну нитку, аж доки вона не привела жінку до того моменту, коли вона стояла біля вікна, тримаючи свою новонароджену племінницю, і дивилась у ніч. Вона пригадала коня та фаетон, який заїхав до лікарняного подвір’я. Вона пригадала, як Аґнес Пул вийшла з темряви, щоб поговорити з тим, хто був у фаетоні.
І вона пригадала ще одну деталь: нервовий кінь, який налякано бив копитом по бруківці, коли поруч пробіг собака. Великий пес виділявся на тлі блискучої бруківки.
Чи то був пес Біллі тієї ночі? Чи був там Біллі?
Вона вибігла з брами, щоб побігти за собакою по вулиці Вікон, коли почула голос, який змусив її застигнути.
— Міс Конноллі?
Вона повернулась до доктора Гренвілла, який стояв біля передніх дверей.
— Місіс Фьорбуш сказала, що приходив містер Голмс. Де він?
— Він... він поїхав, сер.
— Навіть не поговоривши зі мною? Дуже дивно. Чарльз буде розчарований, що його друг поїхав, навіть не привітавшись із ним.
— Він був тут лише хвилину.
— Чому він приходив? І чому, цікаво, через задні двері?
Роза почервоніла під його пильним поглядом.
— Він лише зупинявся поцікавитись, як я почуваюся. Він не хотів вас турбувати перед вечерею.
Гренвілл роздивлявся її якийсь час. Вона не могла здогадатися з його обличчя, про що він думає, і сподівалася, що він — так само.
— Коли знову побачите містера Голмса, — сказав лікар, — перекажіть, що його візити ніколи не бувають такими, що турбують. Удень чи вночі.