— Ти впевнений, що пам’ятаєш будинок, — спитала вона.
— Авжеж, я його пам’ятаю. Сестра Пул сказала, що мені там дадуть пів долара, але не дали. Я пройшов увесь цей шлях, а джентльмена навіть не було вдома. Але я хотів свої пів долара, тож віддав записку покоївці. А вона зачинила двері перед моїм обличчям, і все. Дурна дівка! Я так і не отримав свої пів долара. Я пішов назад до сестри Пул, але вона теж не дала мені пів долара.
— Куди ми йдемо?
— Сюди. Ви знаєте.
— Я не знаю.
— Так, знаєте.
Вони вийшли схилом на вулицю Бікон. Він знову поглянув на схід. Небо було загрозливо помаранчевим, дим тягнуло до них разом із запахом катастрофи.
— Швидше, — сказав хлопець, — пожежа не зможе перетнути ріку.
Він побіг вулицею Бікон у напрямку Міл Дему.
— Біллі, покажи мені, куди ти відніс записку. Відведи мене просто до дверей!
— Це тут, — він штовхнув браму і увійшов на подвір’я. Собака побіг за ним.
Вона завмерла на вулиці, приголомшено витріщившись на будинок доктора Гренвілла.
— Я відніс її до задніх дверей, — сказав Біллі. Він рушив за ріг будинку і зник у пітьмі. — Ось куди я її приніс, міс Розо!
Вона застигла. То ось яку таємницю розповіла Аурнія тієї ночі у родильній палаті.
Роза почула гарчання собаки.
— Біллі! — погукала вона і пішла за ним на бокове подвір’я. Темрява була такою густою, що вона не побачила хлопця. Якусь мить жінка вагалася, її серце калатало, коли вона вдивлялась у темряву. Роза зробила кілька кроків уперед і зупинилася, коли собака повільно наблизився до неї. Він злісно гарчав, а його шерсть стала дибки.
Що з ним сталося? Чому він її злякався?
Роза завмерла, холодок пробіг по її спині. Собака гарчав не на неї, а на когось позаду неї.
— Біллі, — сказала вона і обернулася.
— Я не хочу, щоб тут усе було у крові. І хочу, щоб ви не забруднили мою карету. Тут уже і без того безлад, а мені ще треба відтерти цю стежку до світанку.
— Я не збираюсь робити це самотужки, мем. Якщо ви хочете, щоб це було зроблено, вам доведеться попрацювати так само.
Незважаючи на пульсуючий біль у голові, Роза чула їхні приглушені голоси, але не бачила їх. Не бачила нічого взагалі. Коли вона розплющила очі, довкола було темно, як у могилі. Щось давило на неї. Таке важке, що вона ледь могла дихати. Два голоси продовжували сперечатися достатньо близько, щоб Роза могла чути їхній збуджений шепіт.
— Що, як мене зупинять дорогою? — спитав чоловік. — Що, як хтось помітить мене з цим вантажем. Мені такого не треба. Але якщо ви зі мною...
— Я заплатила вам достатньо, щоб не перейматися цим.
— Недостатньо, щоб ризикувати головою, — чоловік замовк, коли загарчав собака Біллі. — Клята дворняжка! — вигукнув він, і почувся виск болю, який віддалявся, перетворюючись на скавчання.
Роза спромоглася зробити глибокий вдих і відчула специфічний запах брудної вовни та немитого тіла, тривожно знайомий запах. Їй вдалося вивільнити одну руку і помацати те, що лежало на ній. Вона торкалась ґудзиків і вовняної тканини. Далі її рука сягнула обтріпаного комірця і раптом відчула шкіру. Вона намацала щелепу, відвислу та безжипєву, підборіддя, перший легкий пушок на місці майбутньої бороди. А потім щось липке, щось, що вкрило її пальці з сильним запахом іржі.
Біллі!
Вона щипнула хлопця за щоку, але він не поворухнувся. Аж тоді вона усвідомила, що він не дихає.
— ...або ви їдете зі мною, або я нікуди не їду взагалі. Я не збираюся ризикувати своєю шиєю через це.
— Ви забули, містере Б’юрк, що мені про вас відомо.
— Тоді я б сказав, що і мені також. Після цієї ночі.
— Як ви насмілилися?! — голос жінки став гучнішим, і Роза несподівано упізнала його. Елайза Лекевей.
Запала довга тиша. Потім Б’юрк зневажливо розсміявся.
— Нумо, уперед! Застрельте мене. Я не думаю, що ви наважитесь. Тоді ви муситиме позбутися трьох тіл.
Він фиркнув, і його кроки почали віддалятися.
— Добре, — сказала Елайза, — я поїду з вами.
Б’юрк пробурчав:
— Сідайте назад, до них. Якщо нас зупинять, я надам вам змогу виплутатися.
Роза почула, як відчинились дверцята і карета просіла під новою вагою. Елайза зачинила дверцята.
— Поїхали, містере Б’юрк.
Але екіпаж не рухався. Б’юрк тихо сказав:
— Маємо проблему, місіс Лекевей. Є свідок.
— Що? — Елайза раптом вражено зітхнула. — Чарльзе, — прошепотіла вона і вийшла з карети, — ти не мав покидати ліжко. Негайно повертайся до будинку!
— Чому ви це робите, мамо? — запитав Чарльз.
— У доках пожежа, любий. Ми поїдемо туди каретою на випадок, якщо потрібно буде транспортувати поранених.