— Це неправда. Я бачив вас з вікна, мамо. Я бачив, що ви завантажили до карети.
— Чарльзе, ти не розумієш.
— Хто вони?
— Це неважливо.
— Тоді чому ви їх убили?
Повисла довга пауза.
Б’юрк сказав:
— Він — свідок.
— Він — мій син! — Елайза глибоко зітхнула, і коли вона заговорила знову, її голос лунав спокійно та виважено. — Чарльзе, я роблю це заради тебе. Заради твого майбутнього.
— Як убивство двох людей може посприяти моєму майбутньому?
— Я не дозволю з’явитися ще одному з його виродків! Я дала раду витівкам свого брата десять років тому і зроблю це знову зараз.
— Про що ти говориш?
— Я захищаю твій спадок, Чарльзе. Він залишився від мого батька і належить тобі. І я не дозволю, щоб бодай один пенні з цього спадку отримала шмаркачка, що її народила якась покоївка!
Вони помовчали. Потім Чарльз запитав враженим голосом:
— То це дитина дядечка?
— Що тебе так дивує? — вона засміялася. — Мій брат зовсім не святий, але усі хвалять його. Я була просто донькою, яку потрібно було віддати заміж. Ти — моє досягнення, любий. Я не хочу, щоб твоє майбутнє було зруйновано, — Елайза знову сіла у карету. — Повертайся до ліжка.
— А дитина? Ти вб’єш немовля?
— Лише дівка знала, де вона схована. Таємниця померла разом з нею, — Елайза зачинила дверцята карети. — Тепер дозволь мені покінчити з цим. Рушайте, містере Б’юрк.
— Куди? — спитав той.
— Подалі від пожежі. Там забагато людей. Їдьмо на захід. Спокійніше буде на мосту Прізон Пойнт.
— Мамо! — сказав Чарльз. Його голос тремтів од відчаю. — Якщо ти це зробиш, це не буде заради мене. Нічого з цього не може бути заради мене!
— Але ти маєш прийняти це. А одного дня ти будеш за це вдячним.
Карета поїхала геть. Притиснута тілом Біллі, Роза боялась поворухнутися. Вона знала, що Елайзі, якщо та дізнається, що Роза ще жива, вистачить одного кивка голови, щоб завершити справу. Нехай вони думають, що вона мертва. Це може бути її єдиним шансом на порятунок.
Через стукіт коліс карети Роза чула людські голоси на вулиці, шум інших екіпажів, які проїздили повз. Пожежа гнала людей на схід, до палаючих доків. Ніхто не звертав уваги на цю самотню карету, яка повільно рухалася на захід. Вона чула наполегливий гавкіт собаки — собаки Біллі, який біг за своїм мертвим хазяїном.
Елайза сказала їхати на захід. До ріки.
Роза подумала про тіло, яке, як вона одного разу бачила, виловили у порту. Це було влітку, і коли тіло випливло на поверхню, рибалка витягнув його й привіз на причал. Роза приєдналася до натовпу, який зібрався, щоб повитріщатися на труп, і те, що вона побачила того дня, було не надто схоже на людину. Риби та краби обгризли плоть, перетворивши очі на порожні очниці. Живіт був роздутий, шкіра натягнулася на ньому, як на барабані.
Ось що трапляється з тілами потопельників.
Із кожним поштовхом екіпажа Роза все ближче опинялася до мосту, ближче до занурення. Тепер вона чула, як кінські копита стукають по дереву, і знала, що вони їдуть по Канальному мосту, де завжди жвавий рух, до Лечмер Пойнту. Їх пункт призначення — міст Прізон Пойнт, на якому значно тихіше. Там два тіла можна буде зіштовхнути у воду, і ніхто їх не побачить. Паніка змусила серце Рози битися так швидко, як у дикого звіра, що прагне вирватися на волю. Вона вже почувала себе так, наче тоне, а її легеням бракує повітря.
Роза не вміла плавати.
34
— Аурнія Конноллі, — сказав Венделл, — була покоївкою у будинку Велліверів у Провіденсі. Лише через три місяці роботи вона раптово пішла з цієї посади. Це було у травні.
— У травні? — перепитав Норріс, збагнувши всю важливість фактів.
— На той час вона вже знала про своє становище. Невдовзі Аурнія вийшла заміж за шевця, з яким була знайома раніше. За містера Ебена Тейта.
Норріс із хвилюванням вдивлявся у темну дорогу, що лежала перед ними. Він тримав віжки двомісного фаетона Венделла і останні дві години не давав кобилі перевести подих. Тепер вони наближалися до селища Кембридж, а Бостон був просто за мостом.
— Кітті та Гвен сказали мені, що їхня покоївка мала волосся кольору полум’я, — сказав Венделл. — Їй було дев’ятнадцять років, і вона була дуже привабливою.
— Настільки привабливою, що змогла привернути увагу найбільш поважного гостя.
— Доктор Гренвілл відвідував Велліверів ще у березні. Це мені розповіли сестри. Він гостював у них три тижні, протягом яких вони помітили, що доктор засиджувався до пізньої години, читаючи у вітальні. Уже після того, як решта людей у будинку давно спала.