У березні. Місяць, коли була зачата дитина Аурнії.
їхній фаетон мчав дуже швидко, і коли колесо налетіло на вибоїну, обидва чоловіки вчепилися хто у що встиг, щоб не вилетіти.
— Заради бога, повільніше! — вигукнув Венделл. — Це не те місце, де можна було б зламати вісь. Так близько до Бостона хтось може впізнати тебе.
Але Норріс не притримав кобилу, навіть незважаючи на те, що тварина уже була геть виснаженою, а попереду їх чекала ще довга дорога цієї ночі.
— Це божевілля з твого боку — повертатись до міста, — казав Венделл. — Тобі варто було б триматися від нього якомога далі.
— Я не залишу Розу з ним, — Норріс нахилився вперед, наче так він міг змусити їхній маленький фаетон їхати ще швидше. — Я думав, що там вона буде у безпеці. Гадав, що захистив її. Натомість я привів її просто до будинку вбивці.
Попереду був міст. Просто швидкий переїзд через ріку, і Норріс знову опиниться у місті, з якого лише вчора втік. Але цієї ночі місто змінилося. Він сповільнив виснажену кобилу, і та пішла кроком. На іншому боці ріки небо було освітлене помаранчевим сяйвом. Уздовж західного берега ріки Чарльз зібрався невеликий, але збуджений натовп, щоб подивитися, як віддалене полум’я підсвічує небокрай. Навіть так далеко від пожежі повітря було важке від запаху диму.
Хлопчик пробіг повз фаетон, і Венделл гукнув:
— Що горить?
— Кажуть, верф Генкока. На допомогу кличуть добровольців, щоб гасити полум'я.
«Це означає, що в решті міста буде менше очей, — подумав Норріс, — менше шансів бути впізнаним».
Та все одно він підняв комір пальта і нижче насунув криси капелюха, коли вони почали переїздити Вест— Бостонський міст.
— Я піду до дверей, щоб привести її, — сказав Венделл, — а ти залишайся з кобилою.
Норріс пильно дивився вперед, його руки стискали віжки.
— Усе має пройти добре. Просто виведи її з будинку.
Венделл міцно потиснув плече свого друга.
— Не встигнеш отямитися, як вона буде сидіти поруч з тобою, і ви їхатимете удвох. — І з сумом додав: — І ще з моєю конячкою.
— Я знайду спосіб повернути її тобі. Обіцяю, Венделле!
— Що ж, якщо Роза беззаперечно вірить у тебе, то чим я гірший?
І я вірю в неї.
Кобила цокала копитами по Кембриджській вулиці, залишивши міст позаду. Сяйво портової пожежі було попереду, і дорога видавалася моторошно безлюдною, повітря просякло димом і чорними цяточками попелу. Щойно вони з Розою виїдуть з міста, одразу ж вирушать на захід, щоб забрати Меггі. До світанку вони будуть вже далеко від Бостона.
Він повернув кобилу на південь, до вулиці Бікон. Навіть тут дорога була зловісно порожньою, а ніч здавалася ще більш лиховісною від запаху диму. Здавалося, що саме повітря скупчується навколо Норріса, наче зашморг, який затягується. Будинок Гренвілла був уже просто перед ними. Коли вони під’їхали до брами, кобила раптом почала задкувати, витріщившись на тінь, що рухалась. Норріс потягнув віжки, фаетон сіпнувся й нахилився. Аж тоді вдалося вирівняти екіпаж. І лише після цього він побачив, що так налякало тварину.
Чарльз Лекевей, вдягнутий у саму лише нічну сорочку, стояв на передньому подвір’ї і здивовано дивився на Норріса.
— Ти повернувся, — пробурмотів він.
Венделл зістрибнув з фаетона.
— Просто дозволь йому забрати Розу і нічого не кажи. Будь ласка, Чарльзе. Дозволь їй поїхати з ним.
— Я не можу.
— Заради бога, ти ж був моїм другом. Він просто хоче забрати Розу.
— Я думаю... — голос Чарльза перервався схлипуванням, — я думаю, що вона її вбила.
Норріс зіскочив з фаетона. Він схопив Чарльза за комірець нічної сорочки і притиснув його до паркана.
— Де Роза?
— Моя мати... вона і той чоловік забрали її...
— Куди?
— До мосту Прізон Пойнт, — прошепотів Чарльз, — гадаю, уже надто пізно.
За мить Норріс був знову у фаетоні. Він не став чекати Венделла — кобила бігтиме швидше, везучи лише одного чоловіка. Ударив батогом, і кобила рвонула галопом.
— Почекай, — крикнув Венделл і побіг за ним.
Але Норріс ще раз ударив батогом.
Екіпаж зупинився.
Затиснуга на підлозі карети під вагою тіла Біллі, Роза вже не відчувала ніг. Вони заклякли і не слухалися її. Мертві кінцівки, які так само могли б належати і трупу Біллі. Вона почула, як відчинились дверцята, відчула, як хитнулась карета, коли Елайза вийшла з неї на міст.
— Почекайте, — застеріг Б’юрк, — там хтось наближається.