Норріс приєднався до роботи. Хоч поховання і було свіжим і земля ще не затверділа, але була мокрою і важкою. Копаючи лише декілька хвилин, він геть забув про холод.
— Хтось помирає, люди теревенять про це, — пихтів Джек, — просто треба бути уважним, і все стане зрозумілим. Вони замовляють труну, купують квіти, — він відкинув чергову лопату землі і, важко дихаючи, зупинився перепочити. — Суть у тому, щоб вони не помітили твою зацікавленість. Викличеш підозру — матимеш проблеми.
Він продовжив копати, але вже повільніше. Норрісу припадала левова частка роботи, його лопата сягала глибше і глибше. Злива тривала і наповнювала яму. Норрісові штани затверділи від бруду аж до колін. Незабаром Джек зовсім припинив копати, виліз з ями і сів навпочіпки на її краю. Він так гучно хекав, що Норріс подивився вгору, аби впевнитися, що той не впаде на нього. Це була єдина причина, чому старий готовий був поділитися бодай копійкою зі свого прибутку, єдина причина, чому він мусив винаймати помічника: він більше не міг виконувати цю роботу самотужки. Джек знав, де були заховані статки, але йому потрібна була молода спина і молоді м’язи, щоб викопати їх. Тож старий сидів і дивився, як працює його помічник, як глибшає яма.
Норрісова лопата стукнула по дереву.
— Нарешті, — буркнув Джек. Він витяг з-під брезенту ліхтар і засвітив його, потім узяв свою лопату і зісковзнув у яму. Чоловік зчистив бруд з домовини. Працювали у тісному просторі так близько один до одного, що Норріс змушений був терпіти огидне дихання старого — жахливу суміш смороду тютюну та гнилих зубів. Навіть цей труп, здавалося, не смердів такою гниллю. Але невдовзі вони розчистили багнюку з кришки домовини.
Джек засунув два залізні гаки під кришку і дав одну з мотузок Норрісу. Вони вилізли з ями і разом потягнули за мотузки. Обидва стогнали від напруги, аж доки цвяхи з пронизливим лементом не полізли з дерева. Раптом кришка поламалась, мотузка втратила натяг, і Норріс, не втримавшись на ногах, розтягнувся горілиць.
— Ось так! Цього вистачить, — сказав Джек. Він опустив ліхтар і подивився на ту, що лежала у труні.
Крізь дірку в кришці домовини вони побачили, що труп належав жінці з блідою, наче сало, шкірою. Золоті локони обрамляли обличчя, яке за формою нагадувало серце, а на її корсажі покоївся букетик сухих квітів, їхні пелюстки розтікалися під зливою.
«Така гарна, — подумав Норріс, — наче янгол, якого надто рано покликали на небеса».
— Зовсім свіжа, — радісно зареготав Джек.
Він проліз у діру в кришці й просунув руку дівчині під пахви. Вона була такою легкою, що старому не знадобилася допомога, щоб витягти її з домовини. Але він усе ж важко дихав, коли підняв її з ями й поклав на брезент.
— Роздягнімо її.
Норріс раптом відчув огиду і стояв непохитно.
— Що, не хотів би доторкнутися до чарівної дівчини?
Норріс похитав головою:
— Вона заслуговує на краще.
— Минулого разу тебе це не турбувало.
— То був старий дід.
— А це дівка. Яка різниця?
— Ви знаєте, яка!
— Я знаю, що за неї заплатять ті ж гроші. А ось роздягати її буде приємніше, — він зареготав у передбаченні видовища й витяг свого ножа. Йому бракувало часу і терпіння, щоб розстібати ґудзики та гачки, тож чоловік просто засунув лезо у виріз сукні небіжчиці й розрізав тканину. Передня частина сукні розійшлася і відкрила натільну сорочку, тонку, як павутина. Джек робив свою справу із задоволенням, повільно розрізаючи спідницю, потім стягнув маленькі атласні капці. Норріс міг лише спостерігати, приголомшений цією наругою над дівочою честю. Та ще й від такого чоловіка, як Джек Б’юрк. Але він знав, що цього їм не уникнути, бо закон був невблаганним. Якби їх упіймали із викраденим трупом, вони б мали серйозні проблеми. Але якби у них знайшли якусь річ, що належала небіжчиці, бодай навіть шматок сукні, покарання було б набагато суворішим. Вони не мають брати нічого, окрім самого тіла. Тож Джек без вагань зрізав її одяг, зняв каблучки з пальців і атласні стрічки з волосся. Він жбурнув усе це в домовину і подивився на Норріса.
— Ти не збираєшся допомогти мені віднести її у фургон? — гаркнув старий.
Норріс опустив погляд на оголене тіло, на її білу, як гіпс, шкіру. Вона була хворобливо худою, її тіло знищила якась тривала і невблаганна хвороба. Допомогти їй тепер було неможливо, але її смерть могла принести користь.
— Хто тут, — здалеку почувся голос, — хто сюди вдерся?
Цей крик змусив Норріса впасти на землю, а Джек погасив ліхтар і прошепотів: «Сховай її».