— Унизу хтось є!
— Я його бачу. Покличте Нічну варту!
Три швидкі подихи, після яких Норріс знову пірнув. Через паніку він навіть не помічав холод чи дедалі голосніші вигуки нагорі. З кожною секундою, що спливала, Роза віддалялася від нього. Махаючи руками, Норріс несамовито рухався, наче тонув сам. Роза могла бути зовсім поруч, але він її не бачив.
Я втрачаю тебе.
Лише необхідність ковтнути повітря змусила його піднятися на поверхню для чергового вдиху. На мості над ним були вогні, й лунали безліч голосів. Випадкові свідки його відчаю.
Ліпше я втоплюся, ніж покину тебе тут.
Він пірнув останній раз. Світло ліхтарів нагорі ледве проникало у темну воду мінливими клаптиками. Він бачив тьмяні рухи власних рук та хмарки мулу. А просто під собою Норріс побачив щось іще. Щось бліде хвилювалося, наче простирадло на вітрі. Він погріб туди, і його рука намацала одяг.
Він підтягнув до себе мляве тіло Рози, її волосся обвило його чорнотою.
Одразу ж чоловік рвонув нагору, тягнучи її за собою. Але, коли вони досягли поверхні, Норріс дихав на повні легені, а Роза не виказувала ознак життя, більше нагадуючи в’язку ганчір’я, ніж людину. Я спізнився. Судорожно схлипуючи, він потягнув її до берега. Чоловік так відчайдушно дриґав ногами, що вони від утоми майже припинили йому підкорятися. А коли нарешті його стопа торкнулась намулу, він не міг витримати навіть власну вагу. Норріс спотикався і виповзав з води, тягнучи Розу до берега, на суху землю.
Її зап’ястки на щиколотки були зв’язані. Вона не дихала.
Він перевернув її на живіт. Живи, Розо! Ти маєш вижити заради мене. Поклавши руки їй на спину, він почав натискати, здавлюючи груди. Вода хлинула з її легень і потекла з рота. Він натискав знову і знову, доки легені повністю не звільнилися від води, але вона все ще не реагувала. Шаленіючи, чоловік зірвав стрічку тканини з її зап’ястків і перевернув Розу на спину. Її заляпане намулом обличчя дивилося на нього. Норріс упер руки їй у груди і почав натискати, намагаючись видавити останні краплі води з легень. Знову і знову він натискав, а його сльози та краплі річкової води падали їй на обличчя.
— Розо, повернися до мене! Будь ласка, кохана, повернись!
Її перший рух був таким слабким, що міг виявитися лише плодом його уяви. Але потім вона здригнулася й закашляла. Непомірний кашель був мало не найкращим звуком з тих, що Норріс чув у своєму житті. Він сміявся й плакав одночасно.
Чоловік перевернув її набік і прибрав мокре волосся з обличчя. Незважаючи на те, що почулися кроки, які наближалися, він не дивився у той бік. Його погляд був прикутий лише до Рози, і коли вона розплющила очі, обличчя Норріса було першим, що вона побачила.
— Я померла? — прошепотіла вона.
— Ні, — він охопив руками її тіло, що тремтіло, — ти поруч зі мною. Тепер так буде завжди.
Галька зашуміла біля них. Кроки наблизились і стихли. Лише тоді Норріс підвів погляд і побачив Елайзу Лекевей, її плащ розвивався на вітрі. Наче крила. Наче крила велетенського птаха. Її пістолет було націлено просто на нього.
— Вони дивляться, — Норріс кинув погляд на людей, що юрбилися на мосту над ними, — вони побачать, що це зробили ви.
— Вони побачать, що я вбила Вестендського Женця, — Елайза крикнула, щоб натовп почув її. — Містере Претт! Це Норріс Маршалл!
Юрба на мосту заголосила від захвату:
— Ви це чули?
— Це ж Вестендський Жнець!
Роза спромоглася сісти, тримаючись за руку Норріса.
— Але я знаю правду, — сказала вона, — я знаю, що ви зробили. Ви не зможете вбити нас обох.
Рука Елайзи хитнулася. Вона мала лише один постріл. Навіть коли містер Претт із двома співробітниками Нічної варти обережно спускалися крутим берегом, вона все ще стояла у нерішучості й переводила свій пістолет із Норріса на Розу і назад.
— Мамо!
Елайза лишалась непохитною. Вона подивилась на міст, де її син стояв поруч із Венделлом.
— Мамо, не роби цього, — благав Чарльз.
— Ваш син розповів нам, — сказав Норріс, — він знає, що ви зробили, місіс Лекевей. Венделл Голмс також знає. Ви можете вбити мене тут і зараз, але правда вже відома. Неважливо, житиму я чи помру, але ваше майбутнє вже вирішене.
Повільно її рука опустилася.
— Я не маю майбутнього, — тихо сказала Елайза. — Не має значення, де все скінчиться — тут чи на шибениці. Тепер усе, що я можу зробити, це вберегти свого сина.
Вона знову підняла пістолет, але цього разу спрямувала його не на Норріса, а собі в голову.