Чоловік кинувся до неї. Схопив за руку, намагаючись вирвати пістолет, але Елайза не піддавалася. Вона билась із завзяттям пораненого звіра. Лише коли Норріс викрутив їй руку, вона нарешті послабила хватку. Елайза спотикнулась і завила.
Норріс стояв незахищений на березі ріки. У його руці був пістолет. Йому знадобилась одна мить, щоб зрозуміти, що зараз станеться. Він побачив, як стражник Претт прицілився у нього. Почув, як Роза з болем у голосі закричала: «Ні!»
Від удару кулі йому перехопило подих. Пістолет випав з руки. Норріс похитнувся і впав спиною у муляку. Ніч стала надзвичайно тихою. Він дивився на небо, але не чув ані голосів, ані кроків натовпу, ані навіть плюскоту води по камінню. Усе було тихим і спокійним. Норріс бачив зірки над собою. Вони яскраво мерехтіли крізь розриви в диму. Він не відчував болю чи страху, лише здивування, що всі його зусилля, усі мрії виявилися марними тут, на березі ріки, під світлом зірок.
Потім, наче дуже здалека, він почув приємний знайомий голос і побачив Розу. Її голова вимальовувалась на тлі зірок, немовби вона зійшла з небес.
— Невже ви нічого не можете зробити? — кричала вона. — Будь ласка, Венделле, ви мусите його врятувати!
Тепер він почув голос Венделла, також почувся звук його одягу, що розривався.
— Піднесіть ліхтар ближче! Мені потрібно бачити рану!
Світло полилося, наче золотий душ. Коли стало видно рану, Норріс побачив вираз обличчя Венделла і прочитав правду в його очах.
— Розо, — прошепотів Норріс.
— Я тут, я поруч, — вона взяла його за руку і нахилилась ближче, відкинувши волосся назад. — 3 тобою все буде добре, коханий. Тобі стане краще, і ми будемо щасливі. Ми будемо такі щасливі.
Він зітхнув і заплющив очі. Норріс бачив, як Роза віддаляється від нього, підхоплена таким стрімким поривом вітру, що не було жодної надії наздогнати її.
— Чекай на мене, — прошепотів він.
Потім почув щось, що нагадувало грім. Одиночний постріл з гармати, який луною покотився темрявою, що згущувалася.
Чекай на мене.
Джек Б’юрк зірвав дошку з підлоги у своїй спальні й несамовито почав вигрібати гроші, які там ховав. Усі його заощадження, близько двох тисяч доларів, сипалися до сакви.
— Що ти робиш, забираєш усе? Ти сказився? — вигукнула Фанні.
— Я їду.
— Ти не можеш забрати все. Це і мої гроші також!
— Над твоєю головою не висить зашморг, — раптом його підборіддя піднялося вгору, і він застиг.
Внизу хтось стукав у двері.
— Містере Б’юрк! Містере Джек Б’юрк, це Нічна варта! Відчиніть ці двері, урешті-решт!
Фанні повернулася, щоб спуститись униз.
— Ні, — сказав Джек, — не пускай їх.
Вона подивилась на нього, і її очі звузилися.
— Що ти накоїв, Джеку? Чому вони прийшли по тебе?
Голос унизу ревів:
— Ми зламаємо двері, якщо ви нас не впустите!
— Джеку? — промовила Фанні.
— Це вона зробила! — сказав Джек. — Вона вбила хлопчину, а не я!
— Якого хлопчину?
— Тупого Біллі.
— То нехай вона йде на шибеницю.
— Вона мертва. Підхопила пістолет і застрелила себе, ані слова не сказавши вартовим, — він здійнявся на ноги і повісив важку сакву на плече. — Вони звинуватять у всьому мене. У всьому, за що вона мені заплатила.
Він рушив до сходів, маючи намір вийти через задні двері. Просто осідлати коня й поїхати. Якщо вирушити негайно, він загубиться в темряві. А до ранку вже буде дуже далеко.
Передні двері з гуркотом вилетіли. Джек застиг на нижній сходинці, коли досередини увірвалися три чоловіки.
Один із них вийшов наперед і сказав:
— Вас заарештовано, містере Б’юрк! За вбивство Біллі Піггота й замах на вбивство Рози Конноллі.
— Але я не... це був не я! Це місіс Лекевей!
— Джентльмени, візьміть його під варту.
Джека так грубо потягнули, що він оступився і впав на коліна. Його саква полетіла на підлогу. Фанні миттєво кинулась і схопила її. Вона позадкувала, притискаючи дорогоцінну сумку до грудей. Коли Нічна варта тягнула її чоловіка на вулицю, вона навіть не поворухнулася, щоб допомогти йому, не сказала ані слова на його захист. Такою вона закарбувалася в його пам’яті: жінка, що жадібно тримає заощадження всього його життя своїми товстими руками. Її обличчя було спокійним і байдужим, коли Джек виходив із дверей таверни.
Сидячи у кареті, Джек уже знав напевне, як усе обернеться. Не просто суд, не просто шибениця, а дещо більше. Він знав, куди тіла страчених ув’язнених незмінно вирушають після виконання вироку. Подумав про гроші, які так дбайливо збирав на дорогоцінну домовину зі свинцевою кришкою, залізною кліткою та охоронцем могили. Усе заради того, щоб виявилися марними зусилля таких воскресителів, яким був він сам. Колись давно він пообіцяв собі, що жоден анатом ніколи не розітне його живіт, не буде порсатися у його плоті.