— Претт має за це заплатити.
— О, він заплатить! Я подбаю про це. Коли я закінчу, його репутацію ніщо не врятує. Я не заспокоюся, доки не вижену його з Бостона.
— Не це зараз важливо, — тихо сказав Гренвілл. — Норріса не повернути.
— Що дає нам певні можливості. Є спосіб зменшити збитки.
— Щоти маєш на увазі?
— Ми більше нічим не можемо допомогти містерові Маршаллу. І ніщо йому вже не зашкодить. Він не зможе перенести страждань більше, ніж уже переніс. Ми можемо дозволити цьому скандалу тихо забутися.
— І не виправдати його імені?
— Ціною імені твоєї родини.
До цього часу Венделл сидів мовчки. Але зараз він був такий вражений, що не стримав язика за зубами.
— Ви хочете, щоб Норріса поховали як Вестендського Женця? Коли ви знаєте, що він невинний?
Констебль Лайонз поглянув на нього.
— Є інші невинні, на яких треба зважати, містере Голмс. Юний Чарльз, наприклад. Уявіть, як йому боляче, що його мати вирішила покінчити з життям. Ще й привселюдно. Чи хочете ви змусити його жити з болючим усвідомленням того, що його мати — жорстока вбивця?
— Але ж це правда, чи не так?
— Суспільство не заслуговує на правду.
— Але заслуговує Норріс. Пам’ять про нього.
— Його з нами більше немає, і він не матиме жодного зиску від виправдання. А ми не будемо його звинувачувати. Ми просто мовчатимемо і дамо суспільству зробити власні висновки.
— Навіть якщо вони будуть хибними?
— Кому це зашкодить? Нікому з тих, хто ще дихає, — Лайонз зітхнув. — У будь-якому разі, суд ще попереду. Містера Джека Б’юрка, вочевидь, повісять за вбивство Біллі Піггота, це щонайменше. Правда тоді може відкритися, і ми не станемо її приховувати. Але й афішувати не станемо.
Венделл подивився на Гренвілла, який сидів мовчки.
— Сер, ви дозволите статися такій несправедливості щодо Норріса? Він заслуговує на краще.
Гренвілл тихо сказав:
— Я знаю.
— Лише хибна шляхетність вашої родини може змусити вас спаплюжити ім’я безневинної людини.
— Я маю подбати про Чарльза.
— Це все, що вас турбує?
— Він мій племінник.
Раптово ще один голос втрутився у розмову.
— А як щодо вашого сина, докторе Гренвілл?
Приголомшений, Венделл повернувся і витріщився на Розу, яка стояла у дверях вітальні. Горе стерло кольори з її обличчя. Те, що він побачив, мало нагадувало енергійну молоду дівчину, якою вона колись була. Натомість він побачив незнайомку, уже не дівчину, а жінку з кам’яним обличчям, яка стояла прямо й незворушно. Її пильний погляд було спрямовано на Гренвілла.
— Певна річ, вам відомо, що ви є батьком ще однієї дитини, — сказала вона. — Він був вашим сином.
Гренвілл надривно простогнав і охопив голову руками.
— Він так і не здогадався, — сказала вона, — але я це бачила. І ви теж мали це побачити, докторе. З першого разу, коли побачили його. Скільки у вас було жінок, сер? Скільки ще ви маєте позашлюбних дітей? Дітей, про яких навіть не знаєте? Дітей, які щодня мають боротися за своє існування?
— Більше немає.
— Звідки вам знати?
— Я знаю! — він підвів погляд. — Те, що сталося між мною та Софією, було багато років тому, і ми обоє про це шкодували. Ми зрадили мою любу дружину. Я більше ніколи так не робив, ніколи за життя Ебігейл.
— Ви повернулися спиною до власного сина.
— Софія ніколи не казала мені, що хлопчик був мій! Усі ці роки він зростав у Бельмонті. Я не знав. До того дня, коли він приїхав до коледжу, і я побачив його. Тоді я усвідомив...
Венделл переводив погляд з Рози на Гренвілла.
— Ви ж говорите не про Норріса?
Роза не відводила погляду від Гренвілла.
— Увесь час, коли ви жили у цьому розкішному будинку, докторе, коли їздили у своїй гарній кареті до вашого сільського будинку, він обробляв поля та годував свиней.
— Кажу вам: я не знав. Софія ніколи не казала мені ані слова.
— А якби сказала, ви б визнали його? Я так не думаю. А бідолашна Софія не мала іншого виходу, як одружитися з першим-ліпшим чоловіком.
— Я б хотів допомогти хлопцеві. Я б хотів знати його потреби.
— Але ви цього не зробили. Усе, чого він досягнув, було результатом його власних зусиль. Хіба ви не пишаєтесь, що є батьком такого визначного сина? За своє коротке життя він зумів вирватися зі свого становища.
— Я пишаюся, — тихо сказав Гренвілл, — якби ж тільки Софія прийшла до мене раніше.
— Вона намагалася.
— Що ви маєте на увазі?
— Спитайте Чарльза. Він чув, що сказала його мати. Місіс Лекевей сказала йому, що не хоче, аби ще один виродок раптово з’явився в родині. Вона сказала, що дала раду вашим витівкам десять років тому.