Коли карета зупинилась, двері будинку відчинилися, і на ґанку з’явився старий доктор Голловелл. З похмурого виразу його обличчя Роза здогадалася, що він уже знав про смерть Норріса. Він підійшов, щоб допомогти їй та доктору Гренвіллу вийти з карети. Коли вони підіймалися сходами, Роза злякалася, бо ще один чоловік вийшов з будинку.
Це був Ісаак Маршалл. На вигляд він був непомірно старшим, ніж два тижні тому.
Три старі людини, що стояли на ґанку, були вражені спільним горем через молодого чоловіка, і їм важко було дібрати слова. Вони привітались у тиші. Два чоловіки, що спостерігали, як зростав Норріс, і один, який мав би це робити.
Роза ковзнула повз них до будинку. Її притягувало те, до чого чоловічі вуха не були пристосовані: тихе дитяче воркування. Вона пішла на звук до кімнати, де сивоволоса місіс Голловелл сиділа і колихала Меггі.
— Я повернулася по неї, — сказала Роза.
— Я знала, що ви приїдете, — жінка підвела обнадійливий погляд і простягнула дитину. — Будь ласка, скажіть, що ми побачимо її знову. Скажіть, що ми можемо долучитися до її життя.
— О, звісно ж, зможете, мем, — Роза усміхнулась, — як і всі, хто любить її.
Усі три чоловіки обернулися, коли Роза з дитиною на руках вийшла на ґанок. У ту мить, коли Альдус Гренвілл вперше подивився у вічі своєї доньки, Меггі, наче упізнавши, усміхнулась йому.
— Її звуть Маргарет, — сказала Роза.
— Маргарет, — ніжно промовив він і взяв дитину на руки.
37
Джулія спустила свою валізу вниз і залишила біля вхідних дверей. Потім вона пішла до бібліотеки, де Генрі сидів поміж коробок, які вже були готові до відправки у бостонський Атенеум. Вони з Генрі разом упорядкували всі документи і знову запечатали всі ящики. Однак листи від Олівера Венделла Голмса вони обережно склали для зберігання окремо. Генрі поклав їх на стіл і перечитував уже, мабуть, усоте.
— Мені боляче віддавати їх, — казав він. — Можливо, варто їх залишити.
— Ви ж уже пообіцяли Атенеуму, що пожертвуєте їх.
— Я ще можу передумати.
— Генрі, вони потребують належних умов зберігання. А архіваріуси знають, як з ними поводитися. До того ж хіба не чудово було б поділитися цією історією з усім світом?
Генрі уперто сутулився на своєму стільці і дивився на папери, наче скнара, який нізащо не хоче віддавати свій скарб.
— Це значить для мене дуже багато. Це особисте.
Джулія підійшла до вікна і подивилась на море.
— Я розумію, про що ви, — сказала вона тихо. — Для мене це теж стало особистим.
— Вона вам усе ще сниться?
— Щоночі. Кілька тижнів поспіль.
— Що наснилося минулої ночі?
— Це були більше... враження. Образи.
— Які образи?
— Рулони тканини. Стрічки та банти. Я тримаю голку в руці й шию, — вона похитала головою і засміялася. — Генрі, я не вмію шити.
— Але Роза вміла.
— Так, ще й як! Інколи я думаю, що вона знову жива і говорить до мене. Із цих листів я відродила її душу. І тепер маю її спомини. Наче переживаю її життя.
— Сновидіння такі яскраві?
— Аж до кольору нитки. Це свідчить про те, що я забагато думаю про неї. — / про те, яким би могло бути її життя. Джулія подивилась на годинник і повернулась до Генрі. — Мабуть, мені час вирушати на пором.
— Мені шкода, що вам потрібно їхати. Коли ви тепер приїдете навістити мене?
— Ви завжди можете приїхати до мене.
— Можливо, коли повернеться Том? Я провідаю вас обох за одну поїздку, — він зробив паузу. — То скажіть мені, що ви про нього думаєте?
— Про Тома?
— Він вартий уваги, чи не так?
Вона усміхнулась.
— Я знаю, Генрі.
— А ще він дуже перебірливий. Я спостерігав, яким успіхом він користувався у дівчат. Але на жодній не зупинив свій вибір. Ви можете стати винятком. Але вам слід натякнути йому, що ви в цьому зацікавлені. Бо він думає протилежне.
— Це він вам сказав?
— Він розчарований. Але водночас Том — дуже терпляча людина.
— Що ж, він справді мені подобається.
— То в чому проблема?
— Можливо, у тому, що він занадто мені подобається. Це мене лякає. Я знаю, як швидко може минути кохання, — Джулія знову повернулася до вікна і подивилась на море. Воно буле спокійне й рівне, наче дзеркало. — Якийсь час ти щаслива і закохана. Усе добре у цілому світі. Ти гадаєш, що нічого не може піти не так. Але потім це трапляється. Так само, як це сталося у нас із Річардом. Або так, як це сталося у Рози Конноллі. І забезпечує тобі страждання на решту життя. Роза лише доторкнулась до швидкоплинного щастя з Норрісом, а потім аж до смерті жила споминами проте, що втратила. Я не знаю, чи воно того варте, Генрі. Я не знаю, чи витримаю це.