— Я вважаю, що ви засвоїли неправильний урок із життя Рози.
— А який урок правильний?
— Щоб хапатися за нього, коли маєте таку можливість! За кохання.
— А потім страждати від наслідків.
Генрі фиркнув.
— Ви знаєте, що несли всі ці сновидіння? Це послання, Джуліє, але ви нехтуєте ним. Вона б не змарнувала нагоди.
— Я це знаю. Але я не Роза Конноллі, — вона зітхнула. — На все добре, Генрі!
Вона ніколи не бачила Генрі так охайно вдягненим. Вони сиділи разом у кабінеті директора бостонського Атенеуму, і Джулія не припиняла кидати на нього непомітні погляди. Вона дивувалась, що це був той самий Генрі, який полюбляв тинятися своїм скрипучим будинком у штаті Мен у мішкуватих штанях і старих фланелевих сорочках. Вона очікувала побачити старого вдягненим у щось таке, коли заїхала по нього до готелю в Бостоні того ранку. Але чоловік, який уже чекав на неї у вестибюлі готелю, був у чорному костюмі-трійці і тримав ціпок із чорного дерева з латунним руків’ям. Генрі полишив удома не лише свій старий одяг, а й свій вічно похмурий вигляд. На подив Джулії, він почав фліртувати з місіс Заккарді, директоркою Атенеуму.
А місіс Заккарді, якій було років шістдесят, загравала до нього у відповідь.
— Не щодня ми отримуємо такі значущі пожертви, містере Пейдж, — казала вона. — Уже вишукувалась довга черга нетерплячих учених, які прагнуть вивчати ці листи. Минуло чимало часу з тих пір, як було оприлюднено будь-які нові матеріали стосовно Голмса востаннє. Тож ми щасливі, що ви вирішили пожертвувати їх нам.
— Ви знаєте, я багато думав про це і вагався, — сказав Генрі. — Також я розглядав інші установи. Але потім з’ясувалося, що саме в Атенеумі найбільш гарненька директорка.
Місіс Заккарді розсміялася.
— А вам, сер, потрібні нові окуляри. Хоча я обіцяю вдягнути свою найсексуальнішу сукню, якщо ви та Джулія приєднаєтеся сьогодні до нас на вечері, яку влаштовують опікуни Атенеуму. Я знаю, що вони залюбки б познайомилися з вами обома.
— Я б хотів, — сказав Генрі, — але мій внучатий племінник повертається додому з Гонконга. Ми з Джулією планували провести цей вечір з ним.
— Тоді, можливо, наступного місяця, — місіс Заккарді підвелася. — Ще раз дякую вам. Не так багато має Бостон настільки видатних синів, як Олівер Венделл Голмс. А історія, яку він розповідає у цих листах... — вона збентежено усміхнулась, — вона така сумна, що змусила мене навіть трохи поплакати. Існує так багато розповідей, які ми ніколи не почуємо, так багато інших голосів загубились в історії. Дякую вам за те, що подарували нам оповідання про Розу Конноллі.
Джулія та Генрі вийшли з кабінету, ціпок різко стукав підлогою. Цієї ранньої години у вівторок в Атенеумі майже не було людей. Вони були єдиними пасажирами ліфта, єдиними відвідувачами, що неквапом йшли через фоє, яким лунав стукіт ціпка Генрі по підлозі. А коли вони проходили повз виставкову залу, Генрі зупинився і вказав на вивіску, яка оголошувала про поточну експозицію:
БОСТОН І ТРАНСЦИНТДЕАЛІСТИ:
ПОРТРЕТИ ДОБИ
— Це має бути доба Рози, — сказав він.
— Хочете подивитися?
— У нашому розпорядженні цілий день. Чому ні?
Вони ввійшли до галереї. Окрім них, у приміщенні нікого не було, і вони могли скільки завгодно розглядати кожну картину та літографію.
Вони роздивлялися краєвид Бостонського порту з Пембертон Гілу тисяча вісімсот тридцять другого року, і Джулія дивувалася: чи це той самий краєвид, яким могла милуватися Роза, коли була жива? Чи бачила вона цей красивий паркан на передньому плані, цю перспективу дахів?
Потім вони підійшли до літографії із зображенням Колоннейд Роу, з мальовничою картиною вишукано вдягнутих леді та джентльменів, які стояли під величними деревами. Джулія дивувалася, що Роза також проходила під тими самими деревами.
Вони затрималися біля портретів Теодора Паркера та преподобного Вільяма Ченнінга — облич, які Роза могла зустріти на вулиці або мигцем побачити у вікні. Це твій світ, Розо, світ, який залишився у минулому. Як і ти.
Вони обійшли галерею, і Генрі раптово застигнув на місці. Джулія наштовхнулась на нього і відчула, що його тіло тремтить.
— Що? — спитала вона. А потім підвела очі на олійну картину, на яку він витріщався, і також застигла. У приміщенні було повно портретів незнайомців, але це обличчя вони упізнали, воно було знайоме їм обом. Темноволосий молодий чоловік, що дивився на них з картини, стояв біля столу, а його рука покоїлася на людському черепі. Хоча він мав великі бакенбарди, а на ньому був плащ та складно зав’язана краватка, притаманна тій добі, його обличчя було навдивовижу знайомим.