Норріс зіштовхнув труп назад у могилу, і вони обоє зістрибнули туди ж. Притиснувшись до небіжчиці, юнак відчув, як його серце стукає по її холодній шкірі, але не наважувався навіть поворухнутися. Він намагався почути кроки сторожа, який наближався, але було чутно лише шум дощу та його власне серцебиття. Дівчина лежала під ним, наче поступлива коханка. Чи торкався якийсь інший чоловік її шкіри, чи відчував м’якість її голих грудей? Чи я перший?
Нарешті Джек наважився підвести голову і визирнути з ями.
— Я не бачу його, — прошепотів він.
— Можливо, він ще пильнує.
— Ніхто у здоровому глузді не буде стирчати в таку погоду надворі довше, ніж потрібно.
— Як щодо нас?
— Цієї ночі дощ — наш друг, — буркнув Джек, підводячись і розминаючи закляклі суглоби, — краще нам швидше її забрати.
Вони більше не запалювали ліхтар, а діяли у темряві. Джек узяв її за ноги, а Норріс підхопив під руки і відчув, як мокре волосся небіжчиці прилипло до його рук, коли він виштовхував її плечі з ями. Солодкий аромат, який колись ішов від її білих пасм, тепер поступився місцем слабкому смороду гнилі. Зараз її тіло помалу починало невблаганно розкладатися, незабаром від її краси нічого не залишиться. Шкіра зотліє, очі проваляться в очниці. Але зараз вона ще була янголом, він тримав її ніжно і турботливо поклав на брезент.
Злива перетворилася на дрібний дощик, коли вони швидко закидали яму, наповнивши багнюкою спорожнілу домовину. Покинути могилу розритою було б тим самим, що й розмістити оголошення про те, що тут працювали викрадачі трупів, а рідне для когось тіло було поцуплене. Вони витратили певний час, щоб приховати сліди своєї діяльності й не ризикувати, на той випадок, якщо влада все ж почне розслідування. Коли остання грудка землі повернулася на своє місце, вони лопатами розрівняли все довкола так, як тільки змогли, працюючи лише під слабким світлом місяця, який тільки-но почав визирати з-поміж хмар. Незабаром тут виросте трава, буде встановлено надгробок, а люди продовжуватимуть з любов’ю нести квіти до могили, в якій ніхто не спочиває.
Чоловіки загорнули труп у брезент, і Норріс поніс її на руках, як наречені вносять своїх молодих дружин до їхніх осель. Вона була така легка, що це викликало співчуття, і зовсім не вимагало зусиль нести її мокрою травою між могильних каменів, які належали тим, хто помер раніше за неї. Обережно юнак поклав небіжчицю у фургон. Джек, не дивлячись, кинув туди ж і лопати.
Нею піклувались не більше, ніж інструментами, які гуркотіли поруч з нею. Її тіло тряслося, наче звичайний вантаж, який вони везли під дрібним, але холодним дощиком, повертаючись до міста. Норріс зовсім не мав бажання розмовляти з Джеком, тож той їхав мовчки, прагнучи лише одного — щоб ця ніч швидше минула, і він зміг покинути цього огидного чоловіка.
Коли вони наблизилися до міста, на дорозі побільшало возів та екіпажів. Інші кучери подекуди махали їм, а часом і вигукували привітання або дорікали на негоду. «Не ту нічку ми обрали для подорожі». «Ох і пощастило ж нам!» «Під ранок має бути дощ зі снігом». Джек радо відповідав на вітання, без жодного натяку на занепокоєння через заборонений вантаж, який був у фургоні.
Невдовзі вони повернули на бруковану вулицю за аптекою, Джек насвистував. Без сумнівів, він уже був у очікуванні на гроші, які мали опинитись у його кишені. Вони із гуркотом зупинилися на бруківці. Джек зістрибнув з воза і постукав у задні двері аптеки. Незабаром йому відчинили, і Норріс побачив світло лампи, що сяяло зсередини.
— Маємо одного, — сказав Джек.
Двері відчинилися ширше, і з’явився кремезний бородань, який тримав ліхтар. О такій годині він був одягнений у нічну сорочку.
— То заносьте. І менше патякайте!
Джек плюнув на бруківку і повернувся до Норріса:
— Ну ж бо, занось її досередини.
Норріс підхопив загорнуте у брезент тіло й заніс його у відчинені двері. Він зустрівся поглядами з чоловіком, який тримав ліхтар, і той схвально кивнув.
— Нагору, докторе С’ювол?
— Ви знаєте дорогу, містере Маршалл.
Так, Норріс знав дорогу. Це був не перший його візит на цю темну вулицю, і не перший раз він підіймав труп цими вузькими сходами. Останнього разу він мав клопіт зі своєю ношею, крехтів і важко дихав, коли тягнув гладке тіло нагору, а жирні голі ноги билися об сходинки. Цієї ночі його вантаж був набагато легшим, трохи важчим за дитину. Він піднявся на другий поверх і зупинився у пітьмі. Доктор С’ювол ковзнув повз нього й освітив шлях. Дошки на підлозі скрипіли під його важкими кроками, а тіні, які відкидав ліхтар, танцювали на стінах.