«То ось чому він раптово з’явився з бур’яну — він просто нахилявся, щоб прибрати за собакою».
Пес нетерпляче гавкнув і застрибав на задніх лапах, благаючи Джулію звернути на нього увагу.
— Маккою, припини, — Том смикнув за поводок, і пес підкорився.
— Маккой, як «Справжня Маккой»? — спитала жінка.
— Ні, як доктор Маккой.
— А, «Стар трек».
Він відповів сором’язливою усмішкою.
— Я гадаю, це видає мій вік. Страшно уявити, скільки сучасних дітлахів ніколи не чули про доктора Маккоя. Це змушує мене почувати себе доісторичним створінням.
Але Джулія подумала, що він зовсім не старий. Можливо, сорок з невеличким гаком. Хоча крізь вікно її кухні його волосся і здалося темним, але тепер, коли Джулія була ближче, вона розгледіла сиві пасма, а темні очі, змружені від світла ранкового сонця, оточували зморшки — сліди сміху.
— Я радий, що хтось нарешті купив маєток Гільди, — сказав чоловік і подивився на будинок. — Він був таким самотнім увесь цей час.
— Він у дуже поганому стані.
— Вона справді вже не могла підтримувати його належним чином. Це подвір’я було надто великим для неї, але вона була затятою господинею і нікому іншому не дозволяла працювати тут, — Том поглянув на плями оголеної землі, де було ексгумовано кістки, — інакше цей скелет давно б уже знайшли.
— Ви чули про це?
— Як і всі довкола. Я приходив кілька тижнів тому подивитися, як вони риють. У вас тут була ціла команда.
— Я вас не бачила.
— Не хотів здатися надто допитливим, але мені було цікаво, — чоловік подивився на неї, його погляд змусив її зніяковіти, наче його очі зондували її мозок. — Як вам сусіди? — спитав Том. — Я не маю на увазі скелетів.
Джулія охопила себе руками, рятуючись від ранкової прохолоди.
— Я не знаю.
— Ще не вирішили?
— Знаєте, мені подобається Вестон, але трохи моторошно через ці кістки. Розуміння, що вони були тут поховані всі ці роки. Через це почуваюся... — Джулія знизала плечима, — мабуть, самотньою, — вона подивилася туди, де була могила. — Я б хотіла знати, ким вона була.
— В університеті вам не можуть допомогти?
— Вони вважають, що це могила початку дев’ятнадцятого сторіччя. Її череп був проламаний у двох місцях, а поховали її без зайвої турботи. Просто загорнули у звірячу шкіру і кинули в землю без жодних церемоній. Наче хотіли якомога скоріше її позбутися.
— Проламаний череп і швидке поховання. Як на мене, скидається на жахливе вбивство.
Вона подивилась на Тома.
— Я теж так гадаю.
Вони трохи помовчали. Імла майже зникла, а на деревах щебетали пташки. Цього разу не ворони, а співочі, вони граційно перепурхували з гілки на гілку.
«Дивно, — думала Джулія, — як швидко зникли ворони».
— Це не ваш телефон дзвонить? — спитав Том.
Тепер і вона почула дзвоник, що лунав з будинку.
— Я краще відповім.
— Був радий познайомитися, — крикнув він, коли вона вже бігла сходинками ґанку.
Коли Джулія опинилась у кухні, він уже крокував геть, тягнучи за собою на поводку Маккоя, що відчайдушно пручався. Вона вже не пам’ятала його прізвища. Була в нього обручка чи ні?
Телефонувала Вікі.
— То що там було в минулому випуску «Майстринь ремонту»? — спитала вона.
— Я поклала кахель на підлогу у ванній вчора ввечері, — погляд Джулії все ще був спрямований у сад, де коричневий светр Тома розчинявся в затінку дерев. Вона подумала, що це, певно, його улюблений светр. Ти не з’являєшся на людях вдягненим у щось старе, якщо тільки не маєш сентиментальної прив’язаності до цієї речі. Це робило Тома ще більш привабливим. Це і його собака.
— ...і я справді вважаю, що ти маєш почати з кимось зустрічатися.
Увага Джулії знову повернулась до розмови з Вікі.
— Що?
— Я знаю про твоє ставлення до побачень наосліп, але цей хлопець справді гарний.
— Більше жодних адвокатів, Вікі!
— Не всі вони такі, як Річард. Деякі надають перевагу справжнім жінкам, замість усіляких там Тіфані. Яка, до речі, має татуся-велике цабе у «Морган Стенлі». Тож не дивно, що вона матиме пишне весілля.
— Вікі, мені справді ні до чого слухати ці подробиці.
— Я вважаю, що хтось має прошепотіти у вушко її татуся і розповісти йому, що за невдаха збирається одружитися з його маленькою дівчинкою.
— Мені треба йти. Я була у саду, і руки геть брудні. Зателефоную тобі пізніше, — Джулія поклала слухавку і миттєво відчула провину за цю маленьку безневинну брехню. Але сама лише згадка про Річарда кидала тінь на весь її день, тож вона не бажала нічого про нього чути. Краще вже піти розкидати добриво.