«Я так довго була зачинена з жінками, які помирають, — думала дівчина, — що забула, як це — ходити серед живих».
Вона швидко пішла у до кісток пронизливий туман, звук її кроків відбивався від цегли, скріпленої вапняним розчином. Лабіринтом вулиць дівчина просувалась у напрямку верфі. Цієї похмурої ночі Роза зустріла кілька перехожих і загорнулась у свою хустину щільніше, наче це плащ, який міг зробити її невидимою для очей, які дивилися б на неї з ворожими намірами. Дівчина прискорила крок, і її дихання звучало надзвичайно гучно в тумані, що ставав дедалі густішим з наближенням до порту. А потім, крізь звук власного дихання, вона почула кроки позаду себе.
Роза зупинилася і повернулась.
Звучання кроків наближалося.
Дівчина почала задкувати, серце несамовито стукало у грудях. Крізь туман, що обвивав її, крізь темряву, яка видавалася твердою, щось прямувало просто на неї.
І раптом почувся голос:
— Міс Розо! Міс Розо, це ви?
Уся напруга миттєво спала. Вона тяжко зітхнула, коли побачила неохайного підлітка.
— Чорт забирай, Біллі! Я надеру тобі вуха!
— За що, міс Розо?
— За те, що мало не до смерті налякав мене.
З його жалісного погляду було зрозуміло, що її погрози не були порожніми словами для хлопця.
— Я не хотів, — проскиглив він. І це, звісно, було правдою, підліток не відповідав за половину своїх вчинків.
Усі знали Тупого Біллі, і всім його було шкода. Він постійно вештався й докучав мешканцям Вест-Енду, тинявся клунями та стайнями у пошуку місця для ночівлі, випрошуючи їжу чи бодай якісь недоїдки в жалісливих домогосподарок чи торговців рибою.
Біллі витер обличчя брудною долонею і проскиглив: — Тепер ви гніваєтеся на мене, так?
— Що ти робиш надворі в таку годину?
— Шукаю своє цуценя. Воно загубилося.
Більше схоже, що втекло. Якщо цуценя має бодай дещицю розуму.
— Тоді добре. Сподіваюся, ти його знайдеш, — сказала Роза і повернулася, щоб продовжити свій шлях.
Хлопець пішов слідом.
— А ви куди ідете?
— По Ебена. Він має прийти в лікарню.
— Навіщо?
— Бо моя сестра дуже хвора.
— Що з нею?
— Її лихоманить, Біллі.
Після тижня, що вона провела у палаті, Роза зрозуміла, що на них очікує попереду. Того ж самого дня, коли Аурнія народила крихітку Меггі, її живіт почав пухнути, з матки витікала огидна смердюча рідина. Роза усвідомлювала, що це, швидше за все, початок кінця. Вона бачила так багато молодих матусь, які померли у палаті від родильної гарячки. Вона бачила співчутливий погляд сестри Робінсон, який казав: «Нічого неможливо вдіяти».
— Вона помре?
— Я не знаю, — тихо сказала Роза, — я не знаю.
— Я боюся мертвих людей. Коли був малим, я бачив свого татка мертвим. Вони хотіли, щоб я його поцілував, хоча його шкіра була спалена. Але я не зробив цього. Я вчинив погано, що відмовився?
— Ні, Біллі. Я завжди знала тебе як гарного хлопчика.
— Я не хотів торкатися його. Але він був моїм татком, і вони казали, що я мушу.
— Ти не міг би розповісти мені про це іншим разом. Я поспішаю.
— Я знаю. Бо вам треба покликати містера Тейта.
— То йди шукай своє цуценя. Чому ти не йдеш? — вона рушила швидше з надією, що цього разу хлопчик не піде за нею.
— Він не у мебльованих кімнатах.
Розі знадобилось кілька кроків, щоб усвідомити, що саме Біллі щойно сказав.
— Що?
— Містер Тейт, він не у пансіоні місіс О’Кіф.
— Звідки ти знаєш? Де він?
— Я бачив його у «Русалці». Містер Сітерлі дав мені шматок пирога з ягням, але наказав з’їсти його надворі, у провулку. Тоді я й побачив, як містер Тейт заходив усередину. Він навіть не привітався.
— Ти впевнений, що то був саме він, Біллі? Чи він ще там?
— Якщо дасте чверть долара, я відведу вас.
Роза відмахнулася:
— Я не маю чверті долара. І я знаю дорогу.
— Бодай дев’ятипенсовик?
Вона пішла вулицею.
— Також не маю.
— Хоча б великий цент. Чи пів цента?
Роза покрокувала геть і зітхнула з полегшенням, позбувшись надокучливого хлопчини. Усі її думки були про Ебена, про те, що вона йому скаже. Уся лють, яка накопичувалася в ній на свояка, зараз несамовито кипіла.