Джулія хутко звелася на коліна й огледіла своє відкриття. Ниття комарів переросло у пронизливий крик, але вона не відмахувалася від них, бо була надто приголомшена, щоб відчувати їхні укуси. Вітерець розгойдував траву і розносив солодкий аромат дикої моркви. Джулія здійняла погляд на своє поросле бур’янами майно, місце, яке вона мріяла перетворити на рай. Вона уявила сповнений життя сад із трояндами та півоніями, альтанку, обвиту пурпурними клематисами. Тепер, коли вона дивилася на своє подвір’я, то більше не бачила саду.
Вона бачила цвинтар.
— Ти могла спитати моєї поради, перш ніж купити цю халупу, — сказала сестра Вікі, сидячи за кухонним столом Джулії.
Джулія стояла коло вікна і дивилась на купи землі, які, наче маленькі вулкани, росли на її задньому подвір’ї. За останні три дні бригада з офісу медичної експертизи буквально отаборилась у її дворі. Вона так звиклася з їхнім постійним тинянням довкола, тим, що вони весь час заходять до будинку, щоб скористатися туалетом, що їх, певно, бракуватиме, коли вони закінчать свої розкопки і нарешті заберуться геть, залишивши її саму в цьому будинку з його витесаними вручну балками та його історією. Та з його привидами.
Надворі медична експертка докторка Айлс, яка щойно прибула, оглядала місце розкопок. Джулія вважала себе пересічною жінкою, ані дружньою, ані ворожою, з примарно— блідою шкірою та готично-чорним волоссям. Вигляд мала спокійний і зібраний. Джулія замислено спостерігала за Айлс крізь вікно.
— Пропозиція, яку ти щойно побачила, — сказала Вікі, — це не те, на що варто погоджуватися в той самий день. Ти думала, що хтось вихопить його у тебе з-під носа? — вона вказала на перекошені двері підвалу, — вони ж навіть не зачиняються. Ти перевірила фундамент? Цьому будинку, певно, років сто.
— Сто тридцять, — пробурмотіла Джулія. Її погляд все ще був спрямований на заднє подвір’я, де докторка Айлс стояла на краю виритої ями.
— О, люба, — вигукнула Вікі більш м’яким голосом, — я знаю, який це був важкий рік для тебе. Знаю, через що тобі довелося пройти. Я б просто хотіла, щоб ти телефонувала мені перед ухваленням таких серйозних рішень.
— Це не таке вже й погане придбання, — наполягала Джулія, — тепер я маю акр землі. І до міста недалеко.
— І труп на подвір’ї. Це справді допоможе оцінити твою власність для продажу.
Джулія потерла шию, яку раптово звело судомою. Вікі мала рацію. Вікі завжди мала рацію. Джулія подумала: «Я витратила всі гроші зі свого банківського рахунку на цей будинок, і тепер я горда власниця цього жахіття». Крізь вікно вона побачила, що приїхала ще одна людина. Це була старша жінка з коротким сивим волоссям, одягнена в блакитні джинси та важкі робочі чоботи — стиль одягу, непритаманний бабусям. Ще один дивний персонаж, який цього дня блукає її подвір’ям. Хто були всі ці люди — збирачі смертей? Чому вони обрали таку професію — щодня порсатися в тому, від одного погляду на що більшість людей здригнулася б.
— Ти розмовляла з Річардом перед тим, як купити це?
Джулія лишалась спокійною.
— Ні, не розмовляла.
— Ти чула про нього щось останнім часом? — спитала Вікі. Зміна її голосу — він раптово став тихий, дещо нерішучий — примусив Джулію нарешті обернутись і подивитися на сестру.
— Чому ти питаєш? — поцікавилась Джулія.
— Ви з ним були одружені. Ти не телефонуєш йому час від часу, щоб поцікавитись, чи не перевіряє він вашу пошту чи щось таке?
Джулія опустилася на стілець поруч зі столом.
— Я не дзвоню йому, а він не дзвонить мені.
Вікі не відповіла одразу, просто сиділа мовчки, а її сестра стоїчно дивилася на підлогу.
— Пробач, — нарешті промовила Вікі, — мені справді шкода, що тобі все ще боляче.
Джулія розсміялася:
— Це точно! Мені теж шкода.
— Минуло шість місяців. Я гадала, що ти вже забула його. Ти яскрава, приваблива, тобі слід знову почати жити.
Вікі мала б це сказати. Чорт забирай, Вікі, яка за п’ять днів після видалення апендициту повернулася до зали суду, щоб очолити команду юристів і виграти справу. Вона б не дала такій дрібниці, як розлучення, забрати бодай тиждень свого часу.
Вікі зітхнула.
— Правду кажучи, я подолала весь цей шлях сюди не для того, щоб побачити новий будинок. Ти моя маленька сестричка, і є дещо, про що ти повинна знати. Те, що ти маєш право знати. Я лише не впевнена, як... — вона не закінчила і подивилась на двері кухні, в які хтось постукав.
Джулія відчинила двері й побачила докторку Айлс, вигляд у неї був свіжий, незважаючи на спеку надворі.