— Мені шкода її. Шкода, що її сестра помирає.
— Ось ви про що! Можете більше не турбуватися через це.
— Що ви маєте на увазі?
— Цієї ночі, трохи раніше, — промовив Претт і згорнув свій нотатник, — сестра Рози Конноллі померла.
8
Ми не мали змоги попрощатися.
Роза помила тіло Аурнії вологою ганчіркою, турботливо стерла плями бруду, піт і сльози, що засохли на її обличчі, яке було тепер дивовижно спокійним, звільненим від усіх тривог. Роза думала, що Аурнія, напевне, уже у раю, якщо він тільки існує, і бачить усі проблеми, які тепер має її сестра.
Я боюся, Аурніє. І за Меггі, і тому, що мені нема куди йти.
Акуратно розчесане волосся Аурнії слабо відблискувало у світлі лампи, наче оздоблення з червоного шовку, що прикрашало подушку.
Незважаючи на те, що Роза помила її, запах залишився і надходив з тіла, яке колись обіймало її, а в дитинстві навіть ділило з нею одне ліжко.
Для мене ти все ще прекрасна. Ти завжди будеш прекрасною.
У маленькому кошику поруч із ліжком міцно спала крихітка Меггі, не підозрюючи, що мати померла, а її власне майбутнє непевне. Роза подумала про те, що з першого погляду зрозуміло — це донька Аурнії. Те ж руде волосся, ті ж чутливі губи.
За два дні у палаті дівчинку годували три нові матусі, які залюбки передавали її одна одній. Усі вони були свідками страждань Аурнії і розуміли, що примхою долі кожна з них могла стати клієнткою трунаря.
Роза поглянула на медсестру, яка підійшла до неї. Це була міс Кебот, яка зайняла посаду покійної сестри Пул.
— Вибачте, міс Конноллі, але вже час виносити небіжчицю.
— Але ж вона щойно померла.
— Минуло вже дві години, і нам потрібно ліжко, — міс Кебот дала Розі маленький пакунок. — Це речі вашої сестри.
Яким мізерним було майно, що його Аурнія прихопила із собою до лікарні: її брудна нічна сорочка, стрічка для волосся і маленька дешева олов’яна каблучка з кольоровими камінцями, яку Аурнія з дитинства носила на щастя.
— Це для її чоловіка, — сказала медсестра, — а тепер її треба виносити.
Роза почула скрип коліс і побачила, як лікарняний працівник штовхає перед собою візок.
— Я не мала часу побути з нею.
— Ми не можемо більше чекати. Домовина вже готова на подвір’ї. Ви домовились про похорон?
Роза похитала головою і гірко промовила:
— Її чоловік ні про що не домовлявся.
— Якщо родина не платоспроможна, передбачене благочинне поховання.
Поховання жебраків — ось що це означало. Її просто штовхнуть у яму разом із безіменними коробейниками, злодіями та волоцюгами.
— Скільки я маю часу, щоб домовитися про похорон? — спитала Роза.
Сестра Кебот нетерпляче подивилась на ряд ліжок, наче зауважуючи, як багато ще має роботи.
— Завтра до опівдня, — сказала вона. — Фургон приїде, щоб забрати домовини.
— Так швидко?
— Розкладання не чекає.
Сестра повернулась і зробила жест чоловіку, який мовчки чекав осторонь, і він штовхнув возик ближче до ліжка. — Ще ні, будь ласка! — Роза смикнула чоловіка за рукав, намагаючись відтягти його від Аурнії. — Ви не можете винести її на холод!
— Будь ласка, не ускладнюйте, — сказала міс Кебот. — Якщо ви бажаєте домовитись про окремий похорон, то краще б вам було зробити це до завтрашнього опівдня, бо інакше влада міста забере її на Південний цвинтар, — вона поглянула на працівника. — Забирай померлу.
Він запустив грубі руки під тіло Аурнії і підняв його з ліжка. Коли чоловік поклав її на возик, із горла Рози вирвався схлип, вона вчепилася в одяг сестри, в її спідницю, на якій кіркою взялася пляма засохлої крові. Проте ані плач, ані благання не могли запобігти подальшому перебігу подій. Легко вдягнену Аурнію відвезуть на морозне подвір'я, ніжна шкіра битиметься подертими дошками возика, коли той підстрибуватиме бруківкою. Чи обережно він покладе її в домовину? Чи просто нахилить возик, щоб висипати Аурнію у труну, наче м’ясну тушу, і дасть її голові важко впасти на непокриті соснові дошки.
— Дозвольте мені побути з нею, — молила Роза і простягнула до чоловіка руки, — дозвольте подивитися.
— Там немає на що дивитися, міс.
— Я маю переконатися. Я маю знати, що про неї добре подбали.
Чоловік знизав плечима:
— Я про всіх них добре дбаю. Але ви можете подивитися, якщо бажаєте. Мені байдуже.
— Є ще одна річ, — сказала сестра Кебот, — дитина. Імовірно, ви не можете подбати про неї належним чином, міс Конноллі.
Жінка з сусіднього ліжка сказала:
— Вони приходили, коли тебе не було, Розо. Хтось із сирітського притулку чекає, щоб забрати її. Але ми не дозволили їм це зробити. Які нахаби, намагалися викрасти твою племінницю, користуючись твоєю відсутністю!