— Я розказав Нічній варті про все, що бачив, — сказав Біллі, танцюючи на вулиці позаду неї, — я був надворі, ви знаєте, шукав Спота. Я пройшов вулицею разів десять у кожен бік, і ось чому у варті сказали, що зі мною добре розмовляти.
— Так і є.
— Мені шкода, що вона померла, бо тепер вона не посилатиме мене виконувати її доручення. Не даватиме пенні кожного разу, але й останнього разу не дала. Це нечесно, правда? Я не сказав цього Нічній варті, бо тоді вони б подумали, що це я її вбив через це.
— Ніхто такого про тебе не подумає, Біллі.
— Завжди треба платити людям за їхню роботу, але того разу вона не заплатила.
Разом вони проходили повз темні вікна, повз мовчазні будинки. Роза подумала, що вже так пізно і всі вже поснули. Окрім них. Хлопець був поруч весь час, доки вона нарешті не зупинилась.
— Ви заходите? — спитав Біллі.
Дівчина подивилась на прибутковий будинок місіс О’Кіф. Її втомлені ноги самі привели Розу до цих дверей, у які вона так багато разів заходила раніше. Нагорі ще стоїть її ліжко у ніші, відгородженій завісою від кімнати, де жила Аурнія з Ебеном. Тонка завіса зовсім не стримувала звуків, які лунали з іншого ліжка. Кряхтіння Ебена під час близькості з її сестрою, його хропіння, його ранковий кашель. Вона пригадала, як його руки обмацували її цього вечора і, здригнувшись, повернулась і пішла геть.
— Ви куди? — здивувався Біллі.
— Я не знаю.
— Ви не збираєтесь йти додому?
— Ні.
Він підскочив до неї.
— Ви збираєтеся не спати? Усю ніч?
— Мені потрібно знайти місце, де можна поспати. Тепле місце, де Меггі не змерзне.
— Хіба будинок місіс О’Кіф не теплий?
— Я не можу піти туди сьогодні, Біллі. Містер Тейт гнівається на мене. Дуже— дуже гнівається. І я боюся, що він може... — вона завмерла і витріщилась у туман, який вився довкола її ніг, наче чіпкими пальцями. — О боже, Біллі, — прошепотіла Роза, — я така втомлена. Що я буду з нею робити?
— Я знаю місце, куди ви можете її віднести, — сказав хлопчина, — таємне місце. Але нікому про нього не кажіть.
Світанок ще не розігнав пітьму, коли Косоокий Джек запряг коня і заліз на віз. Він вивів його зі стайні, потім з подвір'я і поїхав замерзлою бруківкою, яка, наче скло, блищала під світлом ліхтарів. О такій годині це був єдиний віз на вулиці, тож цокання кінських копит і скрипіння коліс лунали неймовірно гучно у вранішній тиші. Ті, кого шум воза, який проїздив повз їхні домівки, потурбував у ліжках, вочевидь подумали, що це їхав торговець. М’ясник везе туші, а можливо, муляр везе цеглу, чи, наприклад, селянин — сіно до стайні. Тим сонним людям у їхніх теплих ліжках ніколи не спаде на думку, який саме вантаж незабаром опиниться у возі, що зараз котить повз їхні вікна. Живі не хочуть думати про мертвих, тож мертві робляться невидимими, забиті у соснові ящики, зашиті у савани, крадькома кинуті на гуркітливі вози під покровом ночі.
«Якщо в інших недостатньо надійний шлунок, то ось і я, — розмірковував Джек з огидною посмішкою, — щоб гроші заробляти, треба тіло відкопати».
Стукіт кінських копит підтримував ритм його пісеньки, яку він повторював знову і знову, а віз котив на північний захід до ріки Чарльз.
Щоб гроші заробляти,
Щоб гроші заробляти.
А де гроші, там і Джек Б’юрк.
Із туману попереду, просто перед конем, раптом з’явилася зігнута фігура. Джек різко потягнув віжки, кінь фиркнув і зупинився. Якийсь підліток відбіг убік, зиґзаґоподібно швендяв дорогою, довгі руки колихалися, наче щупальця восьминога.
— Поганий цуцик! Поганий цуцик, ану йди до мене!
Собака заскавчав, коли хлопчик несподівано стрибнув і схопив його за шию. Міцно стискаючи пса, який відчайдушно пручався, підліток раптово помітив Джека і широко розплющеними очима витріщився на нього, а той злим поглядом спостерігав за ним крізь туман.
— Бісів Тупий Біллі! — прогарчав Джек. О, він дуже добре знав цього хлопчину! Який надокучливий: постійно плутався під ногами, шукав, де поїсти задарма чи влаштуватися на ніч. Не раз Джек виганяв Тупого Біллі з власної стайні.
— Забирайся з дороги! Я мало тебе не переїхав.
Хлопчик лише дивився зі здивуванням. Він мав кілька кривих зубів і голову надто маленьку для такого незграбного підліткового тіла. Він безглуздо посміхнувся, собака бився в його руках.
— Він ніколи не приходить, коли я кличу. Має бути слухнянішим.