— Ти навіть про себе подбати не можеш. Куди тобі ще клятого собаку?
— Він мій друг. Його зовуть Спот.
Джек поглянув на чорного, як ніч, дворнягу. Той скавчав і пручався, але вдіяти нічого не міг.
— Друг, кажеш? Лише з такими тобі й водитися.
— Ми шукаємо трохи молока. Дітям треба молоко, знаєте, а вона випила все, що я приніс їй минулого разу. Вона буде голодною вранці, а коли вони голодні, вони кричать.
Про що цей дурний хлопчисько базікав?
— Геть з дороги, — рявкнув Джек, — у мене ще повно справ.
— Добре, містере Б’юрк, — підліток відійшов, щоб дати дорогу коню, — я теж матиму свою справу колись.
Авжеж, матимеш, Біллі. Авжеж. Джек смикнув віжки, і віз посунувся вперед. Кінь устиг зробити лише кілька кроків, як Джек знову зупинив його. Він повернувся і поглянув на кволу постать Біллі, який майже зник у тумані. Хоча хлопцеві було вже років шістнадцять чи сімнадцять, він був худий, як сірник, і мав силу не більшу, ніж дерев’яна лялька. Але все ж він був зайвою парою рук.
До того ж дешевою.
— Агов, Біллі! — гукнув Джек, — хочеш заробити дев’ятипенсовик?
Хлопчик підбіг до нього, руки все ще стискали бідолашну тварину.
— Як, містере Б’юрк?
— Покинь собаку і лізь на віз.
— Але нам треба знайти молока.
— Ти хочеш отримати дев'ятипенсовик чи як? Тоді ти зможеш купити молока.
Біллі кинув собаку, який миттєво втік.
— Біжи додому, — наказав йому Біллі, — ось так, Споте!
— Лізь сюди, хлопче.
Біллі вдерся на віз і опустив свій кістлявий зад поруч із Джеком.
— Куди ми їдемо?
Джек смикнув за віжки.
— Побачиш.
Вони покотили через туман, що звивався довкола, повз будинки, де вогники свічок стали з’являтися у вікнах. Окрім віддаленого гавкання собак, єдиними звуками були стук кінських копит і гуркіт коліс, які котилися бруківкою вузької вулиці.
Біллі повернувся і поглянув назад у фургон.
— Що під брезентом, містере Б’юрк?
— Нічого.
— Але там щось є. Я ж бачу.
— Якщо хочеш отримати свої дев’ять пенсів, то стули пельку і їдь мовчки.
— Добре, — хлопчик промовчав секунд п’ять, — а коли я їх отримаю?
— Коли допоможеш мені дещо перенести.
— На кшталт меблів?
— Так, — Джек плюнув на дорогу, — на кшталт меблів.
Вони майже доїхали до ріки Чарльз і тепер рухалися вулицею Норд Аллен. Денне світло вже пробивалося крізь усе ще густий туман. Коли вони наблизилися до місця призначення, Джек помітив, що вихори імли навіть згущуються, тягнуться від ріки, щоб огорнути їх своїм захисним покровом. Коли вони нарешті зупинилися, чоловік нічого не бачив далі, ніж на кілька кроків перед собою, але він точно знав, де вони були.
Так само, як і Біллі.
— Чому ми біля лікарні?
— Чекай тут, — наказав Джек хлопчикові. Він зістрибнув з воза, його чоботи важко вдарили по камінню.
— Коли ми будемо переносити меблі?
— Спершу треба подивитися, чи вони тут, — Джек різко відчинив браму і зайшов на заднє подвір’я лікарні.
Йому знадобилося пройти лише кілька кроків, щоб побачити те, що він сподівався знайти — домовину зі щойно прибитою кришкою. Ім’я А. ТЕЙТ було надряпано на ній. Чоловік підняв один край труни, щоб перевірити вагу і пересвідчитися, що вона не була порожня й очікувала, що її заберуть. Без сумніву, у братську могилу, вирішив Джек, судячи з необробленої сосни, з якої була збита домовина.
Він заходився відривати кришку. Це не забрало багато часу, бо у ній було лише декілька цвяхів. Ніхто не переймався, чи належним чином жебрак буде захищений у своєму ящику. Він потягнув кришку і відкрив тіло, зашите у саван. Не дуже велике, на перший погляд, він би з ним упорався навіть без Тупого Біллі.
Він повернувся до воза, де все ще чекав хлопець.
— Що там? Стілець? Стіл? — спитав він.
— Про що ти балакаєш?
— Про меблі.
Джек обійшов довкола фургона і відкинув брезент.
— Допоможи мені перенести це.
Біллі зістрибнув з воза і підійшов до нього ззаду.
— Це колода.
— Ти такий розумний! — Джек схопив один край і потягнув його з фургона.
— Це на дрова? — спитав Біллі, хапаючи інший край. — Її треба поколоти?
— Просто тягни її, добре? — вони принесли колоду до труни і опустили на землю. — Тепер допоможи мені витягти це, — наказав Джек.
Біллі лише поглянув на домовину і завмер.
— Там хтось є.
— Нумо, хапайся з того боку.
— Але ж це... це небіжчик.
— Ти хочеш свій дев’ятипенсовик чи ні?
Біллі подивився на нього. Очі хлопчика видавалися величезними на млявому худому обличчі.