— Я боюся мертвих.
— Вони не вкусять тебе, ідіоте.
Хлопчик позадкував.
— Вони переслідуватимуть вас. Привиди.
— Жодного за все життя не бачив.
Хлопчик задкував до брами.
— Біллі, ану тягни свій зад сюди!
Натомість хлопчик повернувся, побіг подвір’ям і, смикаючись, наче маріонетка, зник у тумані.
— Нездара, — буркнув Джек. Він видихнув, підняв загорнуте в саван тіло і вигорнув його з домовини. З глухим звуком воно впало на бруківку.
Ранок набирав силу. Потрібно було працювати швидше, щоб його ніхто не побачив. Він затягнув колоду в труну, повернув на місце кришку і кількома помахами молотка увігнав усі цвяхи назад.
«Спочивай з миром, міс Колода», — подумки сказав чоловік і засміявся.
Потім він потягнув усе ще загорнутий у саван труп через подвір’я до свого фургона. Захеканий, Джек зупинився біля воза, роззирнувся довкола і нікого не побачив.
І ніхто не бачить мене.
За кілька хвилин він уже сидів на возі й скеровував свого коня на вулицю Норд Аллен. Кинувши погляд через плече, перевірив свій накритий брезентом вантаж. Він не бачив труп на власні очі, але в цьому і не було потреби. Яка різниця, молодий чи старий, чоловік чи жінка, він був свіжий — це все, що мало значення. Цього разу винагородою не потрібно було ні з ким ділитися, навіть із Тупим Біллі.
Він щойно заощадив дев’ять пенсів. Це було варте додаткових зусиль.
9
Роза прокинулась і побачила, що Меггі спить поруч із нею. Вона почула кудкудакання, шурхіт соломи. Жоден із цих звуків не був звичним, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, де вона.
І пригадати, що Аурнія померла.
Таке горе охопило дівчину, наче велетенський кулак стиснув її, аж дихання перехопило. Вона підняла очі до грубо отесаних балок, які підтримували стелю, і подумала, що не витримає такого болю.
Щось зашурхотіло поруч із ними. Роза повернулась і побачила чорного собаку, що дивився на неї й виляв хвостом, лупцюючи ним тюк сіна. Він обтрусився, здійнявши у повітря купу соломи та пилу, а потім підбіг і лизнув обличчя дівчини, лишивши на ньому смугу слини. Відштовхнувши собаку, Роза сіла. Той жалісно заскавчав і побіг сходами вниз. Визирнувши з сінника, вона побачила, як він пробіг повз запряженого коня, рухаючись цілеспрямовано, наче запізнювався на ділову зустріч, і зник у відчинених дверях клуні. Десь заголосив півень.
Роза оглянула сінник і задумалася, куди міг подітися Біллі.
То ось де він зазвичай ховався. Вона бачила сліди його перебування серед тюків сіна та іржавих інструментів. Прим’ята солома вказувала, де він спав цієї ночі. Тріснута чашка, блюдце та дошка для нарізання стояли на перекинутому кошику, наче на столі, накритому на одну персону. Винахідливість хлопця викликала у Рози усмішку. Уночі Біллі кудись зник, а потім повернувся з повною чашкою молока, яку, без сумніву, крадькома здоїв із чиєїсь корови чи кози. Роза не питала, де він його взяв, а Меггі із задоволенням смоктала просякнуту молоком ганчірку. Дівчина була вдячна за все, що могло втамувати голод дитини.
Але, хоча дитина і була нагодована, сама Роза нічого не їла з учорашнього опівдня, її шлунок голосно вимагав їжі. Вона нишпорила сінником, занурювалась у солому і врешті знайшла куряче яйце, ще тепле, знесене цього ранку. Дівчина розбила шкаралупу і задерла голову. Сире яйце ковзнуло до її горла, жовток був такий слизький і жирний, що їй зробилося недобре. Незважаючи на огиду, вона стримала нудоту і зберегла яйце в животі, бо розуміла, що це може бути її єдиною їжею на сьогодні, яку не можна змарнувати. Урешті нудота відступила, і Роза підняла голову й побачила маленьку дерев'яну скриньку, що стояла у кутку сінника.
Вона підняла відкидну кришку.
Усередині були дрібні кольорові камінчики, мушлі та два ґудзики з китового вуса — скарби, які Біллі назбирав, блукаючи вулицями Вест-Енду. Роза помічала, що його погляд завжди був спрямований під ноги, вузькі плечі згорблені, як у старого діда, а все для того, щоб подекуди підібрати з землі пенні чи загублену пряжку. Кожен день Тупого Біллі був полюванням за скарбами, а красивого ґудзика було досить, щоб зробити його щасливим. Через це він був удачливим хлопчиком, можливо, навіть найщасливішим у всьому Бостоні. Хто б іще задовольнявся простим ґудзиком? Але ґудзики не їстівні, а за похорон не розплатишся нічого не вартими камінцями.
Дівчина підійшла до вікна і поглянула надвір крізь брудне скло. Курки клювали щось у садку, який був тепер лише коричневими стовбурами та лозою, скуйовдженою від холоду.