— Я не знала, де ще зможу вас знайти, — сказала Мері. — Співчуваю щодо вашої сестри. Нехай Бог береже її душу.
Роза витерла очі, стерла сльози і туман зі щоки.
— Ви були добрі до неї, міс Робінсон. Набагато добріша, ніж... — вона замовкла, не бажаючи промовляти ім’я сестри Пул. Не бажаючи казати погано про мертву.
Мері підійшла ближче. Роза витерла сльози, подивилась на напружене обличчя медсестри, її змучені очі. Мері почала говорити, і голос знизився до шепоту. Її слова майже губилися у скрипі лопат копачів.
— Є люди, які допитуються про дитину.
Роза стомлено зітхнула і поглянула на свою племінницю, яка тихо лежала на її руках. Маленька Меггі успадкувала м’який характер Аурнії і лежала спокійно, роздивляючись світ своїми великими очима.
— Я вже їм відповіла. Вона залишиться з рідними. Зі мною.
— Розо, вони не з сирітського притулку. Я обіцяла міс Пул, що нікому не скажу, але більше не маю сил мовчати. Тієї ночі, коли народилася дитина, ваша сестра розповіла нам... — раптом Мері замовкла, її погляд був спрямований не на Розу, а кудись удалечінь.
— Міс Робінсон?
— Збережіть дитину, — сказала Мері, — сховайте її.
Роза повернулася і побачила Ебена, що швидко вийшов із туману. У горлі їй пересохло. Незважаючи на те, що в неї тряслися руки, Роза залишалась на місці, вирішивши, що дасть собі раду. Не сьогодні, не тут, біля могили її сестри.
Коли він наблизився, вона побачила у нього в руках свою сумку, ту саму, з якою Роза приїхала до Бостона чотири місяці тому. Ебен презирливо жбурнув її дівчині під ноги.
— Я дозволив собі зібрати твої речі, — сказав він. — Віднині ти небажана гостя у закладі місіс О’Кіф.
Вона підняла сумку з багнюки, її обличчя спалахнуло від обурення: Ебен рився в її речах!
— І не приходь благати мене про милосердя, — додав він.
— То ось як ти називаєш учорашню спробу зґвалтувати мене — милосердям?
Коли дівчина побачила його погляд, вона затремтіла від задоволення, яке посилилося виглядом його розбитої губи.
Це я зробила? Дуже непогано.
Її різка відповідь розлютила його, і він зробив крок до неї, а потім кинув погляд на двох копачів, які продовжували закопувати яму. Ебен зупинився, його рука стиснулась у кулак.
«Ну ж бо, — подумала вона, — удар мене, коли я тримаю твою доньку на руках. Нехай увесь світ побачить, який ти боягуз!»
Його губи розімкнулися, наче у звіра, який показує зуби, і він прошепотів суворо і погрозливо:
— Ти не мала права розповідати все Нічній варті. Вони приходили сьогодні вранці під час сніданку. Тепер усі постояльці пліткують про це.
— Я лише сказала Божу правду. Що ти мені заподіяв.
— Наче хтось повірить тобі. Ти знаєш, що я сказав містерові Претту? Я розповів йому, хто ти є насправді. Маленька хвойда. Я розповів йому, як я підібрав тебе, годував, прихистив, лише через бажання моєї дружини. І ось як ти відплачуєш за мою щедрість!
— Тобі навіть байдуже, що вона померла? — Роза подивилася на могилу. — Ти прийшов сюди не попрощатися, а поцькувати мене — ось чому! У той час, як твоя дружина...
— Моя кохана дружина також не терпіла тебе.
Роза поглядом учепилася в нього.
— Ти брешеш!
— Не віриш мені? — він фиркнув. — Ти мала чути речі, які вона шепотіла мені у ліжку. Як ти її обтяжувала, як камінь на шиї, який вона мусила тягти, бо знала, що без нашої допомоги ти помреш з голоду.
— Я працювала щодня, щоб прогодувати себе!
— Наче я не міг знайти десяток інших дівчисьок, і більш дешевих, які б упоралися з ниткою і голкою. Ну ж бо, уперед, побачимо, чого ти зможеш досягнути. Подивимось, скільки ти протримаєшся без їжі. Ти приповзеш благати мене про милосердя.
— Тебе? — тепер настала черга Рози розсміятися, що вона і зробила, незважаючи на голод, який змушував її живіт притиснутись до хребта. Вона сподівалася, що Ебен прокинеться тверезим і розкаюватиметься у тому, що він робив минулого вечора. Що зі смертю Аурнії він нарешті зрозуміє, який скарб втратив, і цей сум перетворить його на іншу людину. Але Роза, так само, як і Аурнія, безглуздо вірила в те, що він коли-небудь зможе стати вищим за свою дрібну пихатість. Минулого вечора вона принизила його, а тепер, під денним світлом, вона збагнула, хто він є насправді. Дівчина не бачила горя в його очах, лише уражене марнославство. І тепер вона насолоджувалась можливістю вразити його ще глибше.
— Так, можливо, я голодуватиму, — сказала Роза. — Але я дам собі раду. Я влаштувала похорон своїй сестрі. Я виховаю її доньку. Як ти гадаєш, ким вважатимуть тебе люди, коли дізнаються, що ти відмовився від власної доньки? Що ти не дав ані пенні на похорон своєї дружини?