«Але це могло статися із будь-ким з нас, — подумав Норріс, оглядаючи бліді обличчя студентів. — Яка нормальна людина зможе спокійно спостерігати за цією ранковою різаниною?»
І це ще був не кінець.
На сцені доктор С’ювол знову взяв свій скальпель і незворушно поглянув на глядачів.
— Джентльмени, продовжимо?
11
Джулія вела машину на північ, полишаючи спеку бостонського літа і втискуючись до потоку автівок, що сунули кудись на вихідні. Вона прямувала до штату Мен. Незабаром жінка вже була на кордоні штату Нью-Гемпшир, температура на вулиці впала на десять градусів. За пів години, коли Джулія була вже у Мені, повітря здавалося геть крижаним. Невдовзі лісові краєвиди та вид скелястого узбережжя зникли в тумані. Далі на північ світ ставав сірим, дорога звивалася примарним ландшафтом напіврозчинених в імлі дерев і ледве видимих ферм.
Коли нарешті після опівдня Джулія прибула у прибережне містечко Лінкольнвілл, туман був такий щільний, що вона бачила лише велетенський контур порома на Айлсборо, який був пришвартований до пірса. Генрі Пейдж застерігав її, що на борту може бути обмежена кількість місць для транспортних засобів, тож Джулія залишила автівку на стоянці біля термінала, узяла валізу і зійшла на судно.
Якщо і були якісь красиві краєвиди, що їх можна було спостерігати з вікна порома в той день, то Джулії не поталанило їх побачити за весь час подорожі до Айлсборо.
Вона зійшла з судна і гадки не мала, де опинилася. До будинку Генрі Пейджа треба було пройти трохи більше кілометра від острівного порту. Він би назвав це «чудова літня прогулянка». Але у такому густому тумані цей шлях увижався вічністю. Джулія трималася ближче до узбіччя, щоб не бути збитою машинами, що проїздили повз, і відходила у бур’ян, коли чула звук автівки, що наближається.
«То ось яке літо у штаті Мен», — подумала вона, тремтячи у шортах і сандаліях. Десь чувся спів пташок, але їх не було видно. Усе, що вона бачила, був асфальт під ногами і бур’яни обіч дороги.
Раптово перед нею виникла почтова скринька. Геть іржава, на додачу до кривого стовпчика. Придивившись краще, Джулія змогла розібрати лише одне вицвіле слово на її боку: «СТОУНГЕРСТ».
Будинок Генрі Пейджа.
Односмугова ґрунтова дорога підіймалася густими хащами, де кущі та низько опущені гілки тягнулися, наче лапи з пазурами, щоб подряпати будь-яку машину, що заїде сюди. Що далі вона йшла, то більш некомфортно почувалася на цій безлюдній дорозі, на цьому вкритому туманом острові.
Будинок зринув так неочікувано, що Джулія зупинилась і витріщилась на нього, наче зустріла звіра, який загрозливо визирав із туману.
Будинок був із каміння та дерева, яке з роками стало відблискувати сріблом на солоному повітрі. Хоча Джулія і не бачила океану, але знала, що він поруч, бо чула шум хвиль, що билися о скелі, та крики мартинів, які кружляли над головою.
Жінка піднялася потертими гранітними сходами на ґанок і постукала у двері. Містер Пейдж казав їй, що буде вдома, але ніхто не відчиняв. Вона змерзла, не маючи з собою куртки, і не мала куди піти, окрім поромної переправи. Засмучена, Джулія лишила сумку на ґанку і пішла навколо будинку на заднє подвір’я. Якщо Генрі не було вдома, вона принаймні огляне його маєток, якщо тут, звісно, є на що дивитись.
Вона пішла кам’яною стежкою до саду позаду будинку, який геть заріс чагарниками та сухим бур’яном. Хоча сад відчайдушно потребував уваги садівника, Джулія зауважила, що це була мальовнича місцина. Вона побачила вкриті мохом сходи, які спускалися кудись у туман, і низькі кам’яні мури, що оточували ряди квітників, облаштованих один нижче одного. Спокушена шумом прибою, Джулія почала спускатися сходами, минаючи хащі чебрецю та котячої м’яти. Море мало бути вже поруч, і вона з кожним кроком очікувала побачити проблиск води.
Джулія зробила ще один крок, і її нога провалилась у порожнечу.
Зойкнувши, вона спробувала відскочити і боляче впала задом на сходи. Якусь мить витріщалась униз, на скелі, до яких було не менше п’яти метрів і між якими ворушився туман. Аж тепер вона помітила вивітрений ґрунт з обох боків і оголене коріння дерева, яке стирчало з крихкого скелястого обриву.
Дивлячись униз на море, вона подумала: «Я могла вижити при падінні, але все одно б недовго протрималася у крижаній воді».
На тремтячих ногах Джулія поверталася до будинку, увесь час страхаючись, що скеля може знов обвалитися, потягнувши її вниз разом із собою. Вона майже піднялась нагору, коли побачила чоловіка, що очікував на неї.