Він стояв сутулий, скривленою рукою стискаючи ціпок. Телефоном голос Генрі Пейджа звучав літнім, але цей чоловік був дуже старий. Волосся було біле, як туман, очі мружилися крізь окуляри у металевій оправі.
— Ці сходи небезпечні, — сказав він, — щороку новий обвал. Ґрунт нестійкий.
— Так, я помітила, — відповіла Джулія, захекана від швидкого руху сходами.
— Я Генрі Пейдж. А ви, гадаю, міс Гемілл.
— Сподіваюсь, нічого страшного, що я тут роздивилася. Доки вас не було вдома.
— Я був удома весь час.
— Ніхто не відчинив двері.
— Гадаєте, я можу так просто збігти сходами? Мені вісімдесят дев’ять. Наступного разу спробуйте трохи почекати, — він повернувся і пішов кам'яною терасою до великих скляних дверей, — проходьте. Я вже поставив охолонути пляшку чудового білого совіньйона. Хоча така прохолодна погода, як сьогодні, радше вимагає червоного.
Джулія пішла за ним до будинку. Коли вона увійшла крізь відчинену половину скляних дверей, то подумала, що це місце таке ж стародавнє, як і його володар. Усередині пахло пилом і старими килимами.
І книжками. У кімнаті, яка виходила вікнами на море, тисячі книжок було втиснуто у полиці, які височіли до самої стелі. Велетенський камін повністю займав одну зі стін. Хоча кімната була величезною, але туман, що сунув з моря, робив її темною і такою, що могла б викликати клаустрофобію. До того ж десятки коробок було складено у центрі кімнати довкола масивного дубового обіднього столу.
— Тут кілька ящиків Гільди.
— Кілька?
— Ще пару десятків унизу в підвалі. Я їх навіть ще не торкався. Можливо, ви б змогли підняти їх сюди, бо мені з цим ціпком важкувато буде впоратися. Я прохав свого внучатого племінника про це, але він увесь час зайнятий.
А я ні?
Він стукнув рукою по обідньому столу, де вміст однієї з коробок було розсипано на побитій стільниці.
— Як ви бачите, Гільда полюбляла збирати мотлох. Ніколи нічого не викидала. Коли живеш так довго, як вона, по собі залишаєш дуже багато речей. Проте саме ці, виявилось, дуже цікаві. Але вони у повному безладі. Хлопці, яких я винайняв, щоб перевезти крам, просто покидали їх у коробки абияк. Ці старі газети датовані від 1840 до 1910 року без якогось хронологічного порядку. Б’юсь об заклад, що десь там знайдуться і більш старі, але нам треба відкрити всі коробки, щоб їх знайти. На це може піти кілька тижнів.
Поглянувши на випуск «Щоденних оголошень Бостона» за десяте січня тисяча вісімсот сорокового року, Джулія раптом усвідомила той факт, що він використовує займенник «ми». Вона поглянула на старого.
— Вибачте, містере Пейдж, але я не планувала залишатися тут так довго. Чи не могли б ви просто показати мені, що знайшли стосовно мого будинку?
— О, звісно. Будинок Гільди, — на подив Джулії, він пішов геть. Його ціпок стукав дерев’яною підлогою, — зведено тисяча вісімсот вісімдесятого року, — крикнув чоловік з іншої кімнати, — для моєї пращурки на ім'я Маргарет Тейт Пейдж.
Джулія пішла за Генрі до кухні, яка мала такий вигляд, наче її не ремонтували років сімдесят. Шафки мали прошарки бруду, що глибоко в'ївся, а пічка була заляпана жиром, наче вкрита засохлими спагеті під соусом. Він понишпорив у холодильнику і витяг звідти пляшку білого вина.
— Будинок переходив у спадок від покоління до покоління. І кожне додавало свого мотлоху, як і Гільда, — вів далі старий, укручуючи штопор у корок. — Ось чому ми отримали такий скарб у вигляді документів. Увесь цей час будинок належав нашому роду, — корок вистрибнув з пляшки, і чоловік подивився на Джулію, — а тепер перейшов до вас.
— Кістки у моєму саді, імовірно, давніші, ніж було зведено будинок, — сказала вона. — Це припустила антропологиня з університету. Могила старша за будинок.
— Може бути, може бути, — він витяг з шафки два винні келихи.
— Те, що ви знайшли у тих ящиках, не розкаже нам нічого про ті кістки.
А я просто марную тут свій час.
— Як ви можете таке казати? Ви навіть ще не бачили тих паперів, — він наповнив келихи і подав один їй.
— Чи не зарано пити о такій годині? — запитала Джулія.
— Зарано? — він фиркнув. — Мені вісімдесят дев'ять років, і я маю чотириста пляшок чудового вина у своєму підвалі, кожну з яких маю намір прикінчити. Я більше турбуюсь, що тепер запізно починати пити. Тож, будь ласка, приєднуйтесь до мене. Пляшка завжди смакує краще, коли п’єш у компанії.
Вона взяла келих.
— То про що ми щойно розмовляли? — спитав Генрі.
— Жіноча могила старша за будинок.
— О, — він підхопив свій келих і почовгав назад у бібліотеку, — цілком вірогідно.