Вона витерла обличчя і різко підвелася.
— Я приберу тут, — сказала Джулія, — а потім, гадаю, мені краще піти спати.
Вона зібрала посуд, який залишився після вечері, і вирушила до кухні.
— Джуліє, — покликав Генрі, — як його ім’я? Вашого чоловіка.
— Річард. Але він мій колишній чоловік.
— Ви все ще кохаєте його?
— Ні, — м’яко відповіла Джулія.
— То чому ж, чорт забирай, ви через нього плачете?
Такий уже був Генрі, завжди намагався вхопитися за суть.
— Бо я ідіотка, — відповіла вона.
Десь у будинку задзвенів телефон.
Джулія чула, як Генрі прочовгав повз двері її спальні, стукаючи своїм ціпком. Хто б то не був, але вони знали, що йому знадобиться час, щоб дістатися телефону, бо дзвоник пролунав більше десяти разів, перш ніж чоловік нарешті підняв слухавку. Слабко почулося, як він відповів: «Алло». Потім, через кілька секунд: «Так, вона зараз тут. Ми розбирали коробки. Чесно кажучи, я ще остаточно не вирішив».
Вирішив що? З ким він розмовляв?
Вона намагалася розчути його наступні слова, але Генрі став говорити тихіше, і все, що вона могла чути, було лише нерозбірливим буркотінням. Невдовзі його голос замовк, і вона чула лише море за вікном і скрип та тріск старого будинку.
Наступного ранку, при денному світлі, той дзвінок уже не здавався таким обурливим.
Джулія злізла з ліжка, натягнула джинси та свіжу футболку і підійшла до вікна. Сьогодні також жодних краєвидів. Принаймні туман здавався ще густішим і так щільно спресованим, що вона подумала, якщо висунути руку у вікно, то вона потрапить у щось на кшталт сірої цукрової вати.
«Я подолала такий шлях сюди, у Мен, — подумала Джулія, — і навіть не бачила моря».
Почувся різкий удар у її двері, і вона здригнулася.
— Джуліє, — погукав Генрі, — ви вже прокинулись?
— Я щойно встала.
— Ви маєте негайно спуститися.
Його наполегливість змусила її, не зволікаючи, підійти до дверей і відчинити їх.
Генрі стояв у холі, його обличчя світилося від збудження.
— Я знайшов ще одного листа.
12
Серпанок сигарного диму легкою завісою вкривав кімнату розтинів, приємний аромат тютюну приховував сморід трупів. На столі, де працював Норріс, лежав труп з розрізаною грудною клітиною, відрізане серце та легені смердючою купою були скинуті у цеберко. Навіть холодне приміщення не було здатне уповільнити процес розкладання, яке вже добряче торкнулося трупів, що прибули зі штату Нью-Йорк. Два дні тому Норріс спостерігав за розвантаженням чотирнадцяти діжок, в яких хлюпав соляний розчин.
— Я чув, що тепер ми будемо отримувати їх з Нью-Йорка, — сказав Венделл, коли їхня ланка з чотирьох студентів копирсалася у порожнині, по черзі заглиблюючи голі руки у крижану кишкову масу.
— Мало жебраків помирає тут, у Бостоні, — відповів Едвард. — Ми так ними опікуємося, що вони стали диявольські здорові. А коли вони помирають, до них не дістатися. У Нью-Йорку вони просто відкопують тіла з братських могил, і ніхто ні про що не питає.
— Не може бути! — вигукнув Чарльз.
— Вони мають два типи ям для поховань. Друга яма для непотребу — трупів, які ніхто не шукатиме, — Едвард поглянув на їхнього небіжчика, на чиєму сірому обличчі багаторічні злидні залишили безліч зморшок і шрамів. Колись зламана ліва рука неправильно зрослася. — Можу з упевненістю сказати, що цей був з другої ями. Якийсь старий ірландський волоцюга, вам не здається?
Їхній наставник, доктор С’ювол, прогулювався прозекторською між столами з трупами, де юнаки працювали у ланках по четверо.
— Я хочу, щоб ви завершили видалення внутрішніх органів сьогодні, — наставляв їх доктор, — вони швидко псуються. Залиште їх на довше, і навіть ті з вас, хто вважає свої шлунки міцними, не зможуть витримати сморід. Куріть скільки завгодно сигар, пийте досхочу віскі, але я гарантую, що сморід кишечника, який розкладається вже тиждень, уразить найстійкішого з вас.
«А найслабший з нас уже має проблеми», — подумав Норріс, поглянувши через стіл на Чарльза, бліде обличчя якого було обвито димом від сигари, якою він несамовито пихтів.