Світло крізь вікно ледве пробивалося, і вона напружувала очі, щоб побачити нитку. Колись вона стане така ж, як інші жінки, які шиють у цій кімнаті. Їхні очі завжди примружені, їхні пальці загрубілі і мають безліч шрамів від постійних уколів голкою. Навіть коли вони встають наприкінці робочого дня, їхні спини залишаються згорбленими, наче вони вже не спроможні знову бути високими.
Голка штрикнула Розу в палець, і вона зітхнула, швидко відкинувши марлю на стіл. Сунула палець, що пульсував, до рота і відчула смак крові. Але вона хвилювалась не через біль. Її більше турбувало, чи не залишила вона пляму на білосніжній марлі. Піднявши тканину, щоб уловити бодай слабкий промінець світла, дівчина помітила у складці шву таку маленьку цяточку, що, окрім неї, її точно ніхто не побачить. Роза подумала, що, окрім її стібків, на цій сукні тепер і її кров.
— На сьогодні годі, леді, — сповістив майстер.
Роза залишила тканину, з якою працювала, на робочому столі, щоб повернутися до неї наступного дня, і стала у чергу жінок, які очікували на отримання тижневої платні. Коли вони всі вдягнули плащі та хустини перед тим, як вийти на холод, кілька жінок помахали їй рукою чи кивнули, прощаючись. Вони ще добре не знали її, як і не знали, чи надовго вона затримається в їхньому колективі. Забагато дівчат приходили і йшли, забагато спроб налагодити дружні стосунки було змарновано. Тож жінки просто спостерігали за нею і чекали, можливо, відчували, що Роза не та, хто залишиться надовго.
— Гей, дівчино! Роза, так? Маю вам дещо сказати.
Роза із завмиранням серця повернулась до майстра. Чому містер Смібарт незадоволений нею сьогодні? Те, що він незадоволений чулося у тому неприємному гугнявому голосі, з якого інші швачки хихикали у нього за спиною.
— Так, містере Смібарт, — відгукнулася Роза.
— Це знову трапилось, — сказав він, — і я не збираюся це терпіти.
— Перепрошую, але я не знаю, що я вчинила неправильно. Якщо моя робота незадовільна...
— Ваша робота достатньою мірою задовільна.
З уст містера Смібарта достатньою мірою задовільна пролунало як комплімент, і вона дозволила собі зітхнути з полегшенням, бо на цей момент її працевлаштованості нічого не загрожує.
— Справа в іншому, — сказав майстер. — Я не можу дозволити собі відволікатися на сторонніх, які ставлять мені питання, які ви мусите вирішувати у свій особистий час. Скажіть своїм друзям, що ви тут для того, щоб працювати.
Тепер вона зрозуміла.
— Вибачте, сер. Минулого тижня я вже казала Біллі не приходити сюди, і я думала, що він зрозумів. Але в нього розум дитини, і він не розуміє. Я поясню йому знову.
— Цього разу це був не хлопець. Це був чоловік.
Роза стояла нерухомо.
— Який чоловік? — тихо спитала вона.
— Ви гадаєте, я маю час питати ім’я кожного добродія, який винюхує про моїх дівчат? Якийсь тип із настороженим поглядом розпитував про вас.
— Що він питав?
— Де ви живете, хто ваші друзі. Наче я ваш особистий секретар. Це робота, міс Конноллі, і я не терпітиму таких перепон.
— Вибачте, — промуркотіла Роза.
— Ви це кажете постійно з того часу, як проблема з’явилась. Більше жодних відвідувачів!
— Так, сер, — сказала смиренно дівчина і повернулася, щоб піти.
— Я сподіваюся, ви з ним домовитеся. Ким би він не був.
Ким би він не був.
Вона тремтіла на пронизливому вітрі, який роздмухував її спідниці і заморожував обличчя. Такого холодного вечора надворі не було навіть собак, і Роза крокувала сама, остання з жінок, які покинули будівлю.
«Певно, то противний містер Претт із Нічної варти допитувався про мене», — думала Роза. Досі їй вдавалося уникати його, але Біллі розповідав, що вартовий розпитує про неї по всьому місту, а все тому, що вона заклала у ломбарді медальйон Аурнії. Як така коштовність опинилась у руках Рози в той час, коли мала перейти до чоловіка померлої жінки?
«Це все Ебен спричинив, — подумала дівчина. — Я звинуватила його у нападі на мене, а він звинуватив мене у викраденні. І, ясна річ, Нічна варта, повірила Ебену, бо всі ірландці — крадії».
Вона заглибилась у лабіринт багатоквартирних будинків, черевики провалювались крізь лід у смердючі калюжі, вулиці переходили у вузькі провулки, наче сам південний Бостон стискався над нею. Нарешті вона дісталася дверей під низькою аркою зі сходами, де різноманітні залишки вечері, такі, як дочиста обгризені кістки чи чорний хліб з цвіллю, були розкидані в очікуванні голодних собак, достатньо відчайдушних, щоб з’їсти гнилі харчі.