Роза постукала у двері.
Їх відчинив хлопчик із брудними щоками, світле волосся, наче розідрана фіранка, висіло у нього на очах. Дитині було не більше чотирьох років. Він стояв, мовчки розглядаючи прибулу.
Жіночій голос рявкнув зсередини:
— Заради Бога, Конн, не запускай холод. Зачини двері!
Мовчазний хлопчик відступив до темного куга, пропускаючи Розу всередину, і, перемігши протяг, зачинив двері.
Знадобився час, щоб Роза звикла до темряви кімнати з низькою стелею, але мало-помалу вона почала розрізняти форми предметів. Стілець біля плити, вогонь у якій згаснув і тліли лише кілька жаринок. Стіл з купою мисок. А довкола дівчини — тіні маленьких голівок. Так багато дітей! Роза налічила щонайменше вісім, але там точно були й інші, яких вона не бачила, що, скручені, спали по темних кутах.
— Ти принесла платню за тиждень?
Роза зосередила погляд на величезній жінці, яка сиділа на стільці. Тепер, коли її очі пристосувалися до темряви, вона побачила обличчя Гепзіби з опуклим подвійним підборіддям. Вона ніколи не підводиться зі свого стільця? Роза дивувалася. У будь-який час дня чи ночі, коли б вона не приходила до цієї похмурої оселі, Гепзіба завжди сиділа, наче товста королева на своєму троні, а її маленькі замурзані піддані повзали довкола неї, немов прохали про милість.
— Я принесла гроші, — сказала Роза і поклала половину свого тижневого заробітку у простягнуту руку Гепзіби.
— Я її щойно нагодувала. Жадібне дівчисько — ось вона хто! Спорожнила мої груди кількома ковтками. П’є більше, ніж будь-яка дитина з тих, кого я годувала. Я мала б за неї брати з тебе більше.
Роза стала на коліна, щоб узяти племінницю з кошика, і подумки сказала: «Моя солоденька дитинко, яка я рада тебе бачити!»
Маленька Меггі подивилась на неї, і Роза була впевнена, що її тонкі губи розтягнулися в усмішці, коли дитина впізнала її. О, так, ти знаєш мене, правда? Ти знаєш, що я та, хто любить тебе.
У кімнаті більше не було стільців, тож Роза сіла просто на брудну підлогу поміж дітлахів, які очікували, коли їхні матері повернуться з роботи і заберуть їх з-під нагляду байдужої Гепзіби.
«Якби ж я тільки могла дозволити собі створити кращі умови для тебе, люба Меггі, — думала дівчина, слухаючи тихий лемент племінниці. — Якби я тільки могла забрати тебе додому, до затишної чистої кімнати, де б я поклала тебе у колиску поруч із моїм ліжком».
Але кімната у провулку Фішері, де ночувала Роза разом із дванадцятьма іншими мешканцями, була ще огидніша, наповнена щурами і смородом від хворих. Меггі не мала б бачити такого місця. Було б краще, якби вона залишалась із Гепзібою, чиї товсті груди ніколи не пересихають. Тут принаймні вона була нагодована і в теплі. Так довго, як тільки Роза зможе діставати гроші.
Лише великим зусиллям волі Роза змусила себе покласти Меггі назад до кошика і повернулась, щоб піти. Наближалась ніч, а дівчина була виснажена і голодна. Меггі буде погано, якщо єдина, хто її підтримує, захворіє і не зможе працювати.
— Я повернусь завтра, — сказала Роза.
— І наступного тижня так само, — відгукнулася Гепзіба. Звісно, вона мала на увазі гроші. Це все, що мало для неї значення.
— Ви все отримаєте. Просто бережіть її, — дівчина зажурено подивилася на дитину і м’яко додала. — Вона — усе, що у мене залишилось.
Роза вийшла за двері. На вулиці вже сутеніло, а єдиним джерелом світла було тьмяне світіння свічок за брудними вікнами. Вона повернула за ріг, зменшила крок, зупинилась.
У провулку попереду на неї очікував знайомий силует. Тупий Біллі помахав і пішов до неї. Його неймовірно довгі руки розгойдувались, як виноградна лоза. Але вона дивилася не на Біллі, позаду нього стояв чоловік.
— Міс Конноллі, — сказав Норріс Маршалл, — мені треба з вами поговорити.
Вона кинула сердитий погляд на Біллі.
— Ти привів його сюди?
— Він сказав, що ви друзі, — сказав Біллі.
— Ти віриш усьому, що він сказав?
— Я і є ваш друг, — сказав Норріс.
— Я не маю друзів у цьому місті.
Біллі захникав:
— А я?
— Окрім тебе, — виправилась Роза. — Але тепер я бачу, що тобі не можна довіряти.
— Він не з Нічної варти. Ти попереджала мене лише про них.