— Що? — питає нетерпляче доктор Беррі, якому кортить швидше залізти їй під спідницю.
— Ріка. Ту дівчину вбито тут.
Звісно, доктору Беррі це добре відомо. Між іншим, він добре знав і працював з Мері Робінсон. Але скорбота через її загибель була вторинною на тлі потреби, яку він має наразі.
— Я тебе захищу. Ходім.
— Ти ж не він, правда? Не Вестендський Жнець?
— Звісно, ні! Я лікар.
— Кажуть, він міг бути лікарем. Ось чому він убиває медсестер.
Доктор Беррі не може більше чекати, йому відчайдушно потрібно розслабитися.
— Так, але ти ж не медсестра, правильно? Ходім, ти не пошкодуєш.
Він тягне її ще кілька кроків, але вона знову пручається.
— Звідки мені знати, що ти не розріжеш мене на шматочки, як тих бідолашних леді?
— Слухай, уся таверна щойно бачила, як ми йшли разом. Якби я був Женцем, ти справді гадаєш, я б так ризикував на людях?
Вагаючись, вона знову дозволяє йому вести її до ріки. Тепер, коли він так близько від своєї мети, усе, про що він думає, це глибоке занурення у неї. Про Мері Робінсон він навіть не згадує, коли приводить хвойду до тіні мосту, — та й чому б він про неї згадував? Доктор Беррі не має поганого передчуття, коли вони з повією заходять у пітьму, де ніхто їх не побачить.
Але їх точно почують.
Звуки долинають з темряви і ширяться берегом. Шурхіт спідниці, яку задрали, гаряче дихання, крякання від оргазму.
Усе скінчено за лічені хвилини, і дівка стрімко повертається на берег, можливо, трохи більше розпатлана, ніж була, але на п’ять доларів багатша. Вона не помічає фігури у пітьмі, коли поспішає назад у таверну, щоб упіймати наступного клієнта.
Неуважна дівка просто продовжує йти і навіть не повертається кинути останній погляд під міст, де доктор Беррі затримується, застібаючи свої штани.
Невдовзі доктор Беррі зі стогоном хапає ротом своє останнє повітря в агонії, яку чутно над рікою, а повія вже у таверні, сміється, сидячи на колінах матроса.
18
— Ви хотіли поговорити зі мною, докторе Гренвілл? — спитав Норріс.
Доктор Гренвілл подивився через свій стіл. Його обличчя, підсвічене ранковим сонцем, нічого не висловлювало.
«Зараз почнеться», — подумав Норріс.
Усі ці дні він страждав через плітки та інсинуації. Він чув шепіт у коридорах, ловив на собі погляди своїх товаришів по навчанню. Тож коли він стояв перед Гренвіллом, був готовий почути неминуче. І думав, що краще дізнатися вирок зараз, ніж і далі потерпати дні чи тижні від чуток в очікуванні останнього удару.
— Ви читали свіжу статтю у «Щоденних оголошеннях»? — спитав декан. — Про вбивства у Вест-Енді?
— Так, сер, — відповів Норріс, не розуміючи, чому Гренвілл тягне. Краще покінчити з цим одразу. І промовив. — Я хочу знати правду. Мене виключено з коледжу чи ні?
— Ви вважаєте, що я запросив вас через це?
— Це обґрунтоване припущення. За даних обставин...
— Чутки? О, так! Вони ширяться, і вони божевільні. Я чув від батьків кількох наших студентів... Вони всі переймаються репутацією нашого коледжу. Без репутації ми — ніщо.
Норріс стояв мовчки із важким каменем на серці.
— Також батьки тих студентів занепокоєні через безпеку своїх синів.
— І вони вважають, що я загрожую їм.
— Ви ж розумієте чому, чи не так?
Норріс подивився йому просто в очі.
— Усе, на чому вони будують обвинувачення проти мене — це лише збіг обставин.
— Збіг обставин — це голос, який має вагу.
— Це оманливий голос. Він топить правду. Медичний коледж пишається своїми науковими методами. Хіба ці методи не базуються на фактах, а не на плітках?
Гренвілл відкинувся у своєму кріслі, але його погляд усе ще був прикутий до Норріса. Інтер’єр його кабінету давав зрозуміти, як високо він цінує вивчення наук. На його столі жахливо деформований людський череп стояв поруч зі звичайним. У кутку висів скелет карлика, а на полиці книжкової шафи були екземпляри, консервовані у банках з віскі: відтята кисть з шістьма пальцями; ніс, наполовину вражений пухлиною; новонароджений з єдиним, як у циклопа, оком. Це все було підтвердженням його захоплення анатомічними цікавинками.
— Я не єдиний, хто бачив убивцю, — продовжував Норріс. — Роза Конноллі також бачила його.
— Монстра з чорними крилами і черепом замість обличчя?
— Щось лихе діє у Вест-Енді.
— Що розцінюється Нічною вартою як дії м’ясника.
— І це головний доказ проти мене, так? Бо я син фермера. Якби я був Едвардом Кінгстоном, або вашим племінником Чарльзом, або сином будь-якого відомого джентльмена, чи потрапив би я під підозру? Чи були б бодай якісь сумніви у моїй непричетності?