Але наразі Роза була такою самою — спала пліч-о-пліч із незнайомцями.
Біллі знову заскавчав і повернувся до неї. Його подих, теплий і смердючий, хекнув їй в обличчя. Дівчина, рятуючись від нього, повернулася на інший бік, але натрапила на стару Поллі, яка відповіла роздратованим стусаном. Роза лягла на спину і намагалась ігнорувати свій переповнений сечовий міхур. Вона із сумом подумала про маленьку Меггі.
«Дяка Богові, тобі не доводиться спати у цій брудній кімнаті, дихати цим зіпсованим повітрям! Я зроблю все, щоб ти виросла здоровою, навіть якщо мої очі осліпнуть від голок з нитками, а пальці відваляться від нескінченного шиття суконь для леді, яким ніколи не доведеться перейматися тим, де роздобути молока для своїх дітей».
Роза згадала сукню, яку завершила вчора, зроблену з білої марлі поверх блідо-рожевої основи. Тепер вона вже мала прибути до юної леді, яка її замовляла. Міс Лідія Рассел, донька поважного доктора Рассела. Розі довелося добре попрацювати, щоб встигнути пошити сукню вчасно, відтоді, як їй повідомили, що міс Лідія потребує її для урочистого прийому, який декан медичного коледжу, доктор Альдус Гренвілл, влаштовує завтра ввечері у своєму будинку. Біллі бачив той будинок і розповідав Розі, який він великий. Він чув, що м’ясник доставив туди свиняче стегно та великий кошик щойно забитих гусаків, і що завтра цілесенький день печі доктора Гренвілла будуть їх смажити та випікати.
Роза уявила стіл на прийомі з тацями ніжного м’яса, пирогами та соковитими устрицями. Вона уявила сміх і світло сотень свічок, лікарів у бездоганних фраках, прикрашених стрічками леді, які по черзі сідають за фортепіано, щоб продемонструвати своє вміння молодим людям, які там зберуться. Чи сяде за фортепіано міс Лідія Рассел? Чи спідниця, яку Роза пошила для неї, красиво спадатиме з лави? Чи підкреслюватиме сукня фігуру своєї власниці та чи привертатиме погляд джентльмена, від якого вона цього очікує?
Чи буде там Норріс Маршалл?
Раптом вона відчула напад ревнощів через те, що він може милуватися юною леді. Вона вдягне сукню, над якою Роза стільки працювала. Дівчина пригадала його візит до цього будинку. Його обличчя виказало занепокоєння, коли він побачив солому, яку обсіли воші, та брудні купи одягу.
Вона знала, що він вів більш ніж скромне життя, але для неї він був поза досяжністю. Навіть син фермера, якщо він мав лікарський портфель, міг одного дня бути запрошеним до найкращих будинків Бостона.
Єдиний шлях, яким Роза могла потрапити до тих будинків, — зі шваброю у руках.
Вона заздрила тій леді, яка одного дня піде з ним під вінець. Вона хотіла затишку з ним, бути тою, кому б він усміхався щоранку.
«Але я ніколи не зможу бути з ним, — думала Роза. — Коли він дивиться на мене, то бачить швачку чи кухарку. І аж ніяк не дружину».
Біллі знову перевернувся, цього разу врізавшись у неї. Дівчина спробувала відштовхнути його, але це було те саме, що намагатися відтягнути лантух борошна.
Змирившись, вона підвелась. Її повний сечовий міхур більше не міг чекати. Відхожа баддя була у дальньому кінці кімнати, і вона боялась оступитися на шляху крізь темряву поміж усіх цих сплячих людей. Простіше дістатися сходів, які набагато ближче, і сходити до вітру надвір.
Вона взула черевики та накинула плащ. Переповзла через Біллі, який мирно спав, і зійшла сходами вниз. Надворі раптовий порив холодного вітру змусив її здригнутися. Але Роза не зволікала. Глянувши по обидва боки провулку Фішері, вона присіла просто на бруківці. Зітхнувши з полегшенням, повернулась до будинку і вже збиралась піднятися сходами, коли почула вигук домовласника:
— Хто там? Хто прийшов?
Поглянувши крізь дверний проріз, дівчина побачила містера Портеуса, який сидів, закинувши ноги на ослін. Він був наполовину сліпий, важко дихав і лише за сприяння своєї неохайної доньки міг здавати помешкання у оренду. Він мав небагато справ, окрім збирання орендної платні: розподіляти свіжу солому раз на місяць, а кожного ранку роздавати трохи вівсянки, у якій доволі часто траплялися борошняні хрущаки. Решту часу Портеус не звертав уваги на мешканців, а вони — на нього.
— Це я, — сказала Роза.
— Іди сюди, дівчино.
— Я йду нагору.
У дверях з’явилася донька Портеуса.
— Там тебе хоче бачити джентльмен. Каже, що ви знайомі.
Норріс Маршалл повернувся — було першим, про що вона подумала. Але коли вона зайшла до кімнати і побачила відвідувача, який сидів біля вогнища, гірке розчарування зупинило слова вітання на її губах.