— Привіт, Розо, — сказав Ебен, — було дуже складно розшукати тебе.
Вона не відповіла своякові чемністю. Лише різко запитала: — Що ти тут робиш?
— Прийшов спокутувати свою провину.
— Людина, перед якою ти завинив, більше не з нами і не зможе пробачити тобі.
— Ти маєш повне право відхилити мої вибачення. Я присоромлений через свою поведінку. Щовечора я не міг заснути, лежав і думав, що міг би бути кращим чоловіком твоїй сестрі. Я не заслуговував її.
— Це правда.
Він підійшов до неї, протягуючи руки, але вона не довіряла своїм очам. Ніколи.
— Єдине, що я можу тепер зробити для Аурнії, — промовив Ебен, — це бути хорошим братом тобі і хорошим батьком моїй донечці. Піклуватися про вас обох. Принеси її, Розо. Ходімо додому.
Старий Портеус і його донька із захопленням спостерігали за цією сценою. Більшу частину свого життя вони проводили у цій темній передній кімнаті, і це, можливо, було найкращим видовищем з усього, що вони бачили протягом останніх тижнів.
— Твоє старе ліжко чекає на тебе, — сказав Ебен, — як і колиска — дитину.
— Я заплатила тут за місяць, — сказала Роза.
— Тут? — Ебен розсміявся. — Ти просто не можеш надати перевагу цьому місцю.
— Перепрошую, містере Тейт, — утрутився Портеус, усвідомивши, що його щойно образили.
— Як ти тут розміщуєшся, Розо? — спитав Ебен. — Чи є у тебе окрема кімната зі зручним пір’яним ліжком?
— Я даю їм свіжу солому, сер, — вигукнула донька Портеу— са, — кожного місяця.
— О, свіжа солома! Тепер я бачу, що справді є за що похвалити цей заклад.
Жінка тривожно подивилась на свого батька. Навіть своєю порожньою головою вона збагнула, що коментарі Ебена були зовсім не схвальними.
Ебен зробив вдих, і коли він заговорив знову, голос був спокійним. Розсудливим.
— Розо, будь ласка, обміркуй мою пропозицію. Якщо ти будеш нещасна, то завжди зможеш повернутись сюди.
Вона подумала про кімнату нагорі, де чотирнадцять мешканців стиснуті у купу, де повітря смерділо сечею та немитими тілами, а дихання твого сусіда тхнуло гнилими зубами. Пансіон, де мешкав Ебен, не був розкішним, але там було чисто і не потрібно було спати на соломі.
А він був її родичем. Єдиним, хто у неї залишився.
— Іди нагору і принеси її. Нумо.
— Вона не тут.
Він насупив брові.
— А де вона?
— Вона залишається з годувальницею. Але мої речі нагорі, — дівчина повернулася до сходів.
— Якщо там немає нічого цінного, покинь їх. Не будемо гаяти час.
Вона подумала про смердючу кімнату нагорі і раптом відчула, що не має жодного бажання повертатись туди. Ані зараз, ані колись. Єдине, про що шкодувала, це проте, що йде, не попередивши Біллі.
Роза подивилася на Портеуса.
— Будь ласка, скажіть Біллі, щоб приніс мої речі завтра протягом дня. Я заплачу йому за це.
— Той безмозкий хлопчина? Хіба він знає, куди йти? — спитав Портеус.
— У кравецьку майстерню. Він знає, де вона.
Ебен узяв її руку.
— Ніч холодна о цій годині.
Надворі почав падати лапатий сніг. Красиві, але холодні пластівці зрадницьки лягали на бруківку, і без того вельми слизьку від льоду.
— Де живе та годувальниця? — спитав Ебен.
— За кілька вулиць звідси, — Роза показала напрям, — недалеко.
Ебен прискорив крок, спонукаючи її йти надто швидко по такій ненадійній дорозі, і дівчина була змушена чіплятися за його руку, коли її черевики ковзали бруківкою.
«До чого така поспішність, — розмірковувала вона, — коли тепла кімната все одно нікуди від них не подінеться? Чому після тих пристрасних вибачень він раптово став таким мовчазним? Здається, він назвав Меггі дитиною. Що це за батько, який навіть не знає імені власної доньки?»
Коли вони наближалися до дверей Гепзіби, Роза занепокоїлася ще дужче. Вона ніколи раніше не довіряла Ебену, то чому ж повірила тепер?
Вона не зупинилася біля будинку Гепзіби, натомість пройшла повз нього і повернула на іншу вулицю. Продовжуючи відводити Ебена від Меггі, вона обмірковувала, чому він цього вечора прийшов до неї насправді. Він стискав її руку, але робив це не з теплом чи турботою, а лише з метою контролю.
— То де це місце? — нетерпляче спитав чоловік.
— Ще трохи треба пройти.
— Ти казала, що це близько.
— Уже запізно, Ебене. Чи мусимо ми забирати її сьогодні? Ми розбудимо усіх сусідів.
— Вона моя донька. І має бути зі мною.
— Чим ти її годуватимеш?
— Це все вирішується.
— Що ти хочеш сказати цим «вирішується»?
Він жорстко смикнув її за руку.