— Просто відведи мене до неї.
Роза не мала наміру цього робити. Не зараз, принаймні доки вона не дізнається, чого він насправді хоче. Замість того вона продовжувала вести його геть, залишаючи Меггі далеко позаду.
Раптовим ривком Ебен змусив її зупинитися.
— У яку гру ти граєш зі мною, Розо? Ми двічі пройшли повз цю вулицю!
— Ця темрява і ці провулки збивають мене з пантелику. Якби ми могли дочекатися ранку...
— Не бреши мені!
Вона відскочила від нього.
— Кілька тижнів тому ти зовсім не мав діла до своєї доньки. А тепер раптово не можеш дочекатися, щоб дістатися її. Ні, я не віддам її зараз, не тобі. І ти нічого з цим не вдієш.
— Я, може, і не вдію, — сказав Ебен, — але є дехто, хто зможе тебе переконати.
— Хто?
Замість відповіді він схопив її за руку і потягнув вулицею. Він прямував до порту.
— Годі пручатися. Я тебе не скривджу.
— Куди ми йдемо?
— До людини, яка може змінити твоє життя, — він підвів її до будинку, якого вона не знала, і постукав у двері.
Вони відчинилися, і джентльмен середнього віку в окулярах із золотою оправою визирнув звідти з мерехтливою лампою.
— Я вже збирався покинути все і піти, містере Тейт, — сказав джентльмен.
Ебен смикнув Розу, змусивши її увійти всередину. Вона почула, як позаду грюкнув засув.
— Де дитина? — спитав чоловік.
— Вона мені не скаже. Я подумав, що ви зможете переконати її.
— То це міс Роза Конноллі, — промовив джентльмен, і вона почула лондонську вимову. Англієць. Він поставив лампу і поглянув на неї з увагою, яка налякала дівчину. Хоча нічого страшного в ньому не було.
Джентльмен був нижчим за Ебена, а його бакенбарди були майже повністю сивими. Пальто з дорогої тканини було пошите у відповідності до тогочасної моди й ідеально підігнане до фігури. Він не видавався загрозливим, але погляд був холодним, важким і проникливим.
— Так багато нервів через звичайну дівчинку.
— Вона розумніша, ніж здається, — сказав Ебен.
— Будемо сподіватися, — чоловік подивився вглиб коридору. — Сюди, містере Тейт. Побачимо, що вона зможе нам повідати.
Ебен схопив Розу за руку так сильно, що не лишалось сумнівів — їй доведеться іти туди, куди поведуть. Вони пішли за джентльменом до кімнати з недбало збитими меблями і пошкрябаною підлогою.
На полицях стояли обідрані гросбухи з пожовклими від часу сторінками. У каміні була лише холодна зола. Кімната не відповідала статусу чоловіка. Його бездоганне пальто та ореол успішності більше б пасували до одного з розкішних маєтків у Бікон Гіл.
Ебен штовхнув її на стілець. Вистачило єдиного погляду крізь пітьму, щоб зрозуміти його думки: ти сидітимеш тут і не рухатимешся.
Старший чоловік поставив лампу на стіл, здійнявши в повітря хмару пилу.
— Ви переховувалися, міс Конноллі, — почав він, — чому?
— Чому ви вирішили, що я переховувалась?
— Інакше навіщо вам було називати себе Розою Моррісон? Я впевнений, що саме це фальшиве ім’я ви назвали містерові Смібарту, коли він приймав вас на роботу швачкою.
Роза поглянула на Ебена.
— Я не хотіла зустрічатися з моїм свояком.
— Але чому ви змінили ім’я? Це ж ніяк не могло завадити цьому, — англієць поліз у кишеню і витяг щось, що зблиснуло у світлі лампи. Прикраса Аурнії. — Упевнений, що ви заклали цю річ кілька тижнів тому. Але вона вам не належала.
Дівчина мовчки дивилась на нього.
— Виходить, ви вкрали її.
Вона не могла не відповісти на це звинувачення.
— Аурнія дала мені її.
— І ви так легко її позбулися?
— Це була платня за пристойний похорон. Я не мала грошей, щоб його влаштувати.
Англієць поглянув на Ебена.
— Ви мені цього не розповідали. Це вагома причина закласти прикрасу.
— Вона все одно їй не належала, — відповів Ебен.
— Але скидається на те, що вам вона не належала також, містере Тейт, — чоловік подивився на Розу. — Ваша сестра коли-небудь розповідала, звідки у неї це кольє?
— Я завжди вважала, що Ебен подарував його. Але він надто скупий.
Англієць проігнорував роздратований погляд Ебена і продовжував дивитися на Розу.
— То вона ніколи не розповідала, звідки воно? — ще раз спитав він.
— Яке це має значення? — різко відповіла Роза.
— Це дуже коштовна прикраса, міс Конноллі. Небагато людей можуть її собі дозволити.
— Тепер ви звинувачуєте Аурнію у тому, що вона її вкрала. Ви з Нічної варти, так?
— Ні.
— Хто ви такий?
Ебен боляче вдарив її долонею у плече.
— Прояви трохи поваги!
— До людини, яка навіть не називає мені свого імені?